Виклик покоління: мейнстрім підпільного протистояння в умовах окупації України
30-ті роки минулого століття. Україна на грані двох світів: Лівий берег за Збручем під впливом Московії — радянської окупації; Правий берег (Галичани) у складі Другої Речі Посполитої — під поляками. Життя українців на західних територіях не було солодким і було сповненим боротьбі із ополяченням.
Як реакція на гноблення українців, в тому числі обмеження культурних та освітніх прав, окупацію, ОУН провадить підпільну підривну діяльність. Важливим аспектом політики Організації Українських Націоналістів стає пpотистояння польській колонізації західноукpаїнських земель. У боротьбі з поляками ОУНівці використовують саботажні акції, експропріації.
Експропріація — це примусове позбавлення власності. Експропріації — головний спосіб перерозподілу власності в часи соціальних потрясінь та революцій. Власне в такому економічному, соціальному і політичному контексту перебували українці в ті часи.
Восени 1930 року поляки застосували нову тактику щодо українців, яка отримала назву «пацифікація» (умиротворення). Суттю «пацифікації» стало нищення приміщень українських господарських та культурних установ, переслідування інтелігенції, побиття селян, грабежі. У той же час ОУH організовує цілий ряд відплатних актів. У них гинуть найзавзятіші місцеві «натхненники» погромів «пацифікації», польські колоністи. Вершиною цієї серії атентатів стало вбивство коменданта поліції в Гаях біля Львова В.Довчика, який особливо відзначався під час катувань селян.
“Перебуваючи під польською окупаційною владою — часу для зволікань не було. Експропріація була виявом протесту проти дій влади та спробою захистити український народ від повного винищення. Проте акції такого типу були також можливістю здобути кошти для розвитку українського націоналістичного руху, ще більше його розвинути й не дати занепасти. Подібна практика пограбувань ворожих установ з метою подальшого використання коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам не тільки в Україні.” — розповідає Дарина Панчишин, Дійсний Член МНК, у статті “Урок для сьогодення від Біласа і Данилишина”.
Власне, одним із цікавих досвідів акту експропріації відомого нам сьогодні є напад на поштове відділення в м. Городок Львівської області. Метою було вилучення коштів українців, які зібрала польська окупаційна влада та зберігала в поштовому відділені. В ті часи поштові відділення виконували роль установ пов’язаних з виплатою та накопиченням коштів. Фінанси, отримані внаслідок експропріаційного акту, планувалося спрямувати на забезпечення діяльності ОУН: розбудови мережі, підвищення обороноздатності членів, облаштування криївок, нарощення спроможності збройного протистояння. Адже ці кошти були коштами українського народу і повинні були бути направлені для потреб українського народу — тобто боротьби за державність.
До організації акту експропріації в Городку були причетні майбутній організатор Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та майбутній голова служби безпеки ОУН Микола Лебідь. Акція була добре спланованою, але через погодні умови пішла не за планом. Підготовані сухі тростини аіру, які зберігались на складі неподалік пошти не загорілись і ідея відвернути увагу охорону димовою завісою не спрацювала.
30 листопада 1932 року в Городку Ягеллонському лунали постріли. Перестрілка призвела до загибелі трьох людей. В той же час поляки пустили плітки, що було пограбовано українську кооперативу і навколишні селяни були настроєні на помсту «злочинцям», адже так і було представлено виконавців експропріаційного акту.
Внаслідок цих подій загинули два молодих члени Організації Українських Націоналістів — 21-річний Василь Білас та 24-річний Дмитро Данилишин. Втікаючи із місця подій після перестрілки, Білас і Данилишин опинилися в погоні. Невдовзі вони були затримані місцевими селянами-українцями, які прийняли їх за грабіжників української кооперативи, як про це і казала польська влада. В хлопців закінчились набої, селяни оточили їх та почали бити.
Під час суду місцевий священник отець Киндій засвідчив:
“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”
Непорозуміння через польську пропаганду у тодішньому форматі щодо подій, які відбулися в Городку, стала причиною смерті молодиків. Адже судили українців «наглим судом», де було два можливих вироки: смертна кара або 15 років позбавлення волі. Окупаційна влада запровадила «наглі суди», тобто, «термінові суди», які прискорюють розправи режиму з учасниками руху у зв’язку з наростанням націоналістичного руху.
У цій справі до суду було притягнуто трьох учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також одного із організаторів – Зенона Коссака.
Під час суду було враховано, що Білас та Данилишин були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий ОУНівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк. Членів Організації засудили до смертної кари.
Стоячи під хрестом, обличчям до смерти, останніми словами Данилишина були:
«В цю хвилину я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну.»
А Білас викрикнув: «Хай живе Україна!».
Натовп впав на коліна. Селяни розуміли, до чого призвели їх дії. В їхніх серцях був момент великої людяності та шанобливості перед героями, які вибрали смерть за свою країну.
ОУН потурбувалась, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони і щоб кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…».
“Парадоксально, проте експропріацію в Городку не можна вважати провальною. Українці перетворили невдалу операцію на грандіозну інформаційну перемогу. Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били у дзвони й відправлялися панахиди. Тієї миті всі знали, що “зараз страчують наших хлопців…”
На цьому націоналістична пропаганда не зупинилася. Лише за кілька днів у Кракові та на території Галичини, під приводом спортивних змагань, видрукували 20 тисяч фотокарток 4-х “спортсменів”, якими виявилися зображення загиблих у Городку Юрія Березинського та Володимира Старика і страчених Біласа та Данилишина.” — зазначає Дарина Панчишин.
Розуміючи плинність поколінь націоналістичного руху, ми спостерігаємо цікаві тенденції та позитивні зміни. Адже завдяки подвигам діячів націоналістичного руху сьогодні ми живемо в Українській Соборній Державі:
- Покоління Шухевича і Бандери, а потім Стецька та позакрайових Членів Організації здобули нам Державу. В тому чи іншому вигляді, з впливом комуністів від яких не вдалося швидко очиститися, але з ознаками державності: суверенітетом, територіальною цілісністю, власними органами публічної влади, єдиним конституційним простором, міжнародним визнанням.
- Покоління на межі посткомуністичних колапсів та російського впливу. Як в тій ситуації із селянами у селі Верин, що піддалися польським чуткам і били націоналістів, народ України в 90-их роках піддавався російській посткомуністичній пропаганді. Внаслідок чого ми не отримали тієї омріяної української України, про яку говорив В'ячеслав Чорновіл. Цей період може й не став потрясінням для пострадянських мас, вихованих під властивою їм нормою життя, як пристосуванство. Але ті вибори через недостатнє розуміння українців загроз зі сторони пострадянської Росії стали свідченням того, що ще добре треба працювати над формуванням суспільства, яке усвідомлює себе українцями.
- Покоління “України без Кучми”, “Помаранчевої Революції” стали основою виховання і підготовки мережі революційного руху, що призвело до Революції Гідності. Адже “Євромайдан”, який починався із чаю і музики переріс на поле протистояння із черговим окупаційним режимом у вигляді влади Януковича.
- З наступними подіями в історії такими як повномасштабне вторгнення українці нарешті осягнули, що таке Українська Соборна Держава. За останні століття вперше настав час самоідентифікації в такому масштабі. Так, це все відбувалось не без протистоянь реваншистам російського впливу, не без протестів з вимогою проголосувати Закон про мову. Вкотре, покоління націоналістів під своїм супроводом, працюючи з шаленими масами людей на перекір політичній волі влади, передає естафету нам, молоді. Естафету зберегти і збудувати цю омріяну Україну.
Ми маємо Соборність. Чого нам бракує, так це досягнення ще одного компоненту цілі Організації Українських Націоналістів — Самостійности.
Адже в своїй боротьбі і щоденній праці ми маємо чіткий орієнтир: здобути Українську Самостійну Соборну Державу і закріпити Її, поставити Її в основу глибокого і всебічного розвитку Української Нації.
Так, саме наше покоління має зараз можливості та обов’язки забезпечення Самостійності України: в економічному, оборонному та соціальному секторах. Завершується другий рік повномасштабного вторгнення, 10 рік російсько-української війни, українці не хочуть піддаватися окупаційному впливу, який грозить нам у разі втрати державності. Зараз в авангард боротьби стали як і молоді хлопці та дівчата, так і старші покоління, що виховувалися в період розпаду Радянської імперії. Гасла та гімн ОУН стали передовими національними символами нового етапу української історії, а національні ідеї — орієнтирами. Зі словами “Слава Україні” прощався із життям перед стратою сучасний Герой України Олександр Мацієвський, коли потрапив у російській полон. Дух націоналізму, захисту свого, любові до України веде сотні тисяч бійців у бій кожного дня по всій лінії фронту.
Період, в якому ми живемо, можливо найкращий за останні тисячоліття, щоб стати сильною і могутньою Україною, правонаступницею Русі. Чи використаємо ми його? Чи встигнемо? Відомо одне: наші предки, які боролися за вільну Україну підпільно влаштовуючи атентати та експропріації, дали нам можливість сьогодні жити і гідно заявляти на весь світ про незламність українського народу.
Так, ми перебрали естафету Біласа і Данилишина. Так, вкотре на наші плечі впав захист своєї землі. І все це в час, коли перейняти провідництво має генерація освічених, успішних українців, які розбудовуватимуть державу на ідеях українського націоналізму. Зрозуміло найважливіше: боротьба триває — потрібно діяти.