2020 рік. Українці продовжують вести національно-визвольні змагання.

Росія не одне століття системно чинить війну проти української державності у всіх доступних сферах. Тривалий час українці не лише стримують імперську навалу XXI століття, але й вчаться давати відсіч. Ми спроможні це робити, бо маємо віру в майбутнє та пам'ять про минуле. 

Цей день - символ єдності і спадкоємності поколінь, тяглості боротьби проти спільного ворога!

За державу, її символи, незалежність та сувернітет він воював 1,5 роки доки дозволяло здоров'я. молодий офіцер Василь Тарасюк відправився на передову в район окупованого Докучаєвська одразу після випуску з Академії сухопутних військ у березні 2016 року. на той час йому виповнилося 22 роки. У механізовану бригаду імені чорних запорожців попросився сам. Восени 2016 року чорні запорожці зайняли позиції поблизу одного із найспекотнішого напрямку на передовій - в околицях Авдіївки.

29 січня 2017 року — в річницю битви під Крутами — під Авдіївкою почалися запеклі бої та артобстріли. О 4.30 ранку група бійців 1-го батальйону 72 бригади прийняла бій і перейшла до контрнаступу. Їхні дії прикривала батарея мінометів, а на лівому фланзі в той самий час здійснювався відволікаючий маневр. Триматися на позиціях було важко. Щільний вогонь по захоплених позиціях не припинявся до 6 лютого. Потім удень стало тихіше, а на вечір бої починалися з новою силою. Хлопці втримали позицію.

Уже через декілька місяців, захищаючи відвойовані у ворога позиції, лейтенант ЗСУ, командир роти 1-го МБ 72-ї ОМБр Василь Тарасюк зупиняв ворожий танк. При цьому він заборонив своїм підлеглим бійцям допомагати йому та висовуватися з окопів...

Це було вже на позиції «Орел» — так назвали сепарську позицію «Алмаз-2» на честь загиблого заступника командира батальйону Андрія Кизила. Андрієвий позивний був «Орел»...

Василь отримав важке поранення: вдарило кумулятивом від ударної хвилі, поламало кістки черепа, стався крововилив у мозок. І ротом, і носом, і вухами йшла кров, лице повністю запливло. Молодий офіцер не бачив на ліве око, а праве запухло...

Після тривалого лікування та реабілітації Василь Тарасюк отримав другу групу інвалідності. Він більше не міг залишатися в бригаді, яка виконує бойові завдання. Тому спочатку його перевели в навчальний центр. Та невдовзі Василь звільнився зі Збройних сил. 

Звання Герой України “Тайфун” був удостоєний 23 серпня 2017 року. Орден «Золота Зірка» хлопець отримав із рук президента на параді в День Незалежності. 

Зараз Тарасюк працює в концерні «Укроборонпром». Нині є головним спеціалістом відділу, що «веде» виробничі й ремонтні оборонні підприємства, які постачають озброєння на передову. Це прилади спостереження до танків, гармати до БМП, стволи до зенітних установок, кулеметів тощо.

 Бойова кар’єра швидко закінчилася. Навіть намагався повернутися в підрозділ... Але так часто і сильно болить голова, що просто не може знаходитися на передовій. Особливо, коли поряд стріляють або вибухають снаряди... І зараз, працюючи в Києві, часто втомлюється, втрачає увагу. Отримані контузії й поранення голови дають про себе знати.

Багато учасників бойових дій починають сприймати цивільне буття мовби продовження битв. Оце – проблема. Вона у думках завжди. Як забути те, як на твоїх очах гинули хлопці, коли ти виносив їхні понівечені тіла з окопів? Звідси розпач, неприкаяність, негаразди в родинах, пияцтво, бешкетництво чималої кількості ветеранів. Тому, що їх, змінених війною, старе життя більше не приймає. Єдність і воля - це єдине, що може втримати їх на плаву. Багато хлопців позвільнялися з війська. Є серед них дуже важкі долі. Усі шукають нове місце в житті. Хто до війська повернувся, хто за кордон на заробітки їздить. Дехто реалізується в бізнесі. Але є і такі, які рвуться воювати на передовій.