“Точка неповернення”. Війна як вчинок, як трагедія, як дурість, як любов, як авантюра, як втрата, як цінність

В авіації є такий термін як «точка неповернення», яке, загалом, знайоме не лише всім пілотам, а й кожній людині. Пілоти під нею розуміють ситуацію під час злету з аеродрому, коли зупиняти літак вже не можна в жодному випадку, навіть якщо екіпаж помітив явні технічні несправності, чи якщо палива для посадки на найближчому аеродромі замало, але й для повернення назад його вже не вистачить.

Ми всі проходимо через ці точки в той чи інший момент життя. Проте, коли через такий іспит проходить ціла країна одночасно, точка перетворюється на великий знак оклику неповернення. Україна дійшла своєї безповоротної точки тоді, коли українці почали боронити свої кордони та не мали права здаватися. Все це описано у дебютній книзі Дмитра Вербича “Точка неповернення”. Ця книга — нагадування про те, що війна триває та продовжує забирати життя людей. Варто набратися терпіння та боротися далі. Головним героєм є війна. Війна як вчинок, як трагедія, як дурість, як любов, як авантюра, як втрата, але і як цінність. Вона настільки реалістична, що сприймається як окремий персонаж.

Ми поспілкувалися з автором книги Дмитром Вербичем й розпитали, яка ж була його війна та що надихнуло його до написання книги.

Донецький аеропорт: як все починалося

Був кінець жовтня. Я потрапив на планову ротацію. Все відбувалося десь так: підходили, питалися “поїдеш чи не поїдеш?”. Я сказав, що поїду. Та й все, записали. Заходили в ДАП з військовими на БТР. Здається, 79-та бригада тоді там стояла.

В той час активні бойові дії стихли. Фронт стабілізувався, і Донецький аеропорт став однією із найгарячіших точок на карті АТО. В ДАП я заходив у складі Добровольчого українського корпусу “Правого сектору”. Пройшов шлях від стрільця до командира в третій штурмовій роті п’ятого батальйону.

Я, чесно кажучи, не багато спілкувався з ЗСУшниками, але бувало, що ми разом виконували якісь задачі, нас кидали на підсилення, бо в них не вистачало людей. Бувало, що бійці “Правого сектору” разом з десантниками в одному відділенні воювали. ЗСУшники позитивно ставилися до нас: ми були фізичною і моральною підтримкою для них, а вони — для нас. Вже у 2015-му почалося: “Ну, нормально ж собі сиділи, приїхали правосєки, зараз знову почнеться, блін”. І чим дальше, тим більше такого було. 

Було кілька моментів, коли нас і фашистами називали, і казали, що якби не події Майдану 2014-го, то війни б не було. Пам'ятаю, в ДАПі був один снайпер ЗСУшник, молодий хлопець з Донецька. Якось ми сиділи, пили чай між черговими перестрілками, а він каже: “Класні ви, хлопці, “Правий сектор”, такі нарвані, воюєте добре, шкода тільки, що фашисти”.

Після ДАПу я хотів підписати контракт, але, все-таки, щось мене зупинило. Я тоді був набагато загартованіший і міг в 3-ій полк спецпризначення піти. Можливо, варто було. Але якщо знову буде активна фаза війни з Росією, а вона буде, то однозначно піду. Але я думаю, що все ще поверне на краще!

Коли я сидів всередині в аеропорті, то не розумів, для чого ми це все робимо. Така задача. Потім, вже коли я сам став командиром, набув досвіду, зрозумів, що це абсолютно нормальна психологія солдата — піддавати сумніву накази командирів. Ми ж не окопувалися навіть, просто сиділи. Якби то була якась частина стратегічного задуму, то так. Може вона і була. Просто щось не вийшло. 

Загинуло багато класних пацанів, але я, глобально, краще за таку війну, ніж за ту, яка зараз, коли просто ти сидиш в окопах, а там — незрозуміло що: чи снайпер тебе зніме, чи міна. Краще гинути в нормальних перестрілках, ніж в окопах, як зараз. Можливо, чисто з психологічної точки зору, аеропорт мав значення для цивільних людей, які дивилися з боку на це все. 

На війні я навчився відповідальності, переосмислив певні речі й зрозумів, що ти складаєшся саме з того, у що віриш, як і для чого живеш. Насправді, війна нічого кардинально в людині не міняє. Вона підфарбовує яскравішими тонами те, що в тобі вже є. Тобто, якщо ти був ніякою людиною, то після війни ніким і залишишся. А якщо був яскравим, то таким і повернешся. Люди ж не є чисто чорні чи білі. Вони в різних ситуаціях по-різному себе проявляють. 

“Точка неповернення” — про вміння приймати рішення

“Точка неповернення” — це якісна правдива військова проза. Якщо людина цікавиться військовою тематикою, то читати варто. Там є художня обробка, вигадка. Я б не хотів, щоб її сприймали як мемуари чи хроніку 2015-2016 років. Це — художня книжка на основі реальних подій. Це не тільки мої ротації, а й історії інших людей. 

Книжка писалася довго: два роки плюс редагування. Це дуже багато праці, насправді. І мене тішать позитивні рецензії від людей, друзів. Для мене дуже важливо було зробити якісну річ. Я не люблю робити щось на половину — абищо. Бачу, що книга вдалася. Мене це тішить.

В одному із діалогів в середині книжки розкривається ідея цієї книжки й самого терміну ”точка неповернення”. Я, насправді, скажу, що ця історія — про вміння приймати рішення і нести за них відповідальність. Власне, такі ключові рішення, такі моменти, вони є точками неповернення для кожної людини. Не важливо, на війні чи у цивільному житті. 

Багато друзів, знайомих мені пишуть, що класна книжка, прочитав за один вечір. Мені приємно, що я написав таку річ, яка так легко сприймається, але не можна її так читати. Я б хотів, щоб люди на неї хоча б 2 дні витрачали, щоб переосмислити написане. А там є над чим подумати: над історією країни, над вчинками людей та над їхнім майбутнім. Коли ти її ковтаєш за день чи за пару годин, то багато чого важливого може “загубитися” чи пройти повз увагу. У книжці закладені такі моменти, на яких треба зупинятися. 

Придбати книгу