Сьогодні політична теорія і практика свідчать, що вибір форми і системи державного правління є однією із засадничих і визначальних у розвитку держав. Під формою державного правління традиційно розуміють, по-перше (і головним чином), порядок формування вищих органів влади і, по-друге, взаємовідносини між ними. Політична наука розрізняє дві основні форми державного правління: республіку і монархію (а також їхні комбінації і різновиди).

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – це «така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку «престолонаслідування». Республіка (від лат. «res» –справа і «publicus»–суспільний, всенародний) – форма державного правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Існують президентські (президенталізм), парламентські (парламентаризм) і президентсько-парламентські, прем’єр-президентські (змішані, напівпрезиденталізм) республіки.

В нашому випадку особливу увагу потрібно приділити напівпрезидентській системі правління. Термін «напівпрезидентська система правління/напівпрезиденталізм» в політологічний вжиток запровадив, обґрунтував і класифікував М. Дюверже у своїх працях «Політичні інститути і конституційне право» (1970 р.) та «Нова модель політичної системи: напівпрезидентське правління». 

М. Дюверже під напівпрезидентською системою державного правління/напівпрезиденталізмом розумів такий тип владно-політичних і міжінституційних відносин, згідно якого:

1. президента обирають на основі загального виборчого права;
2. президент має досить значні повноваження;
3. президенту протистоять прем’єр-міністр та міністри, які наділені виконавчою та державною владою і можуть залишатись на посадах тільки за умови, що парламент не виражає їм свою незгоду чи опозицію.

С. Скач запропонувала класифікацію напівпрезиденталізму, в якій у якості критерію взяла розподіл повноважень у виконавчій гілці влади між президентом та прем’єр-міністром. На основі цього С. Скач виділяє три види класифікації напівпрезиденталізму: системи уніфікованої та розділеної більшості та розділеної меншості. Система уніфікованої більшості передбачає, що президент і прем’єр-міністр є членами однієї політичної партії, або підтримують політичний курс одне одного чи навпаки, президента і прем’єр-міністра підтримує однакова парламентська більшість. У системі розділеної більшості президент не є прибічником або членом політичної партії прем’єр-міністра і, на відміну від прем’єра, не має підтримки парламентської більшості. У системі розділеної меншості ані президент, ані прем’єр-міністр не мають підтримки парламентської більшості.

На підставі врахування особливостей дуалізму виконавчої влади та особливостей і сили президентів та прем’єр-міністрів напівпрезидентські системи правління поділяють на такі, де:

1. глави держав є слабкими/номінальними;
2. а також такі, де весь політичний процес відбувається навколо президентів, тобто останні є сильними і навіть всесильними (відповідно слабкими є повноваження прем’єр-міністрів та урядових кабінетів). Можливий також варіант, де повноваження президентів і прем’єр-міністрів є майже ідентичними. На підставі врахування повноважень президентів та парламентів із приводу провадження законодавства та партійного складу парламентів напівпрезидентські системи звично поділяють на збалансовані, когабітаційні, президент-домінуючі, прем’єр-домінуючі й парламент-домінуючі. Ця класифікація основну увагу приділяє повноваженням президента на партійній композиції парламенту.

Напівпрезидентська система правління характеризується поєднанням президентської та парламентської системи державного правління. Даний тип був запроваджений у тих країнах, в яких чисті типи не працювали. Напівпрезиденталізм має більше ресурсів легітимності, адже президент і парламент обираються шляхом всенародного голосування. Ця система дозволяє існувати як «слабкому» прем’єр-міністру так і «слабкому» президенту, все залежить від їхньої комбінації, яка зможе їх зробити сильнішими, а систему більш стійкою та ефективною. Роль президента у напівпрезиденталізмі залежить не тільки від конституційних повноважень, але й від політичних механізмів формування гілок влади: роль президента у виконавчій системі влади, склад парламенту та партійна приналежність членів уряду.

Дж. Сарторі зазначає, що сутність напівпрезидентської форми правління полягає, насамперед, у тому, що влада в ній ділиться, тобто в державі існує дуалізм виконавчої влади. Така модель управління зумовлює своєрідне двовладдя, уособлюване президентом і прем’єр-міністром. І, залежно від конфігурації більшості, влада не чергується, а коливається між президентом і прем’єр-міністром, яка й забезпечує йому перевагу.

Повноваження президентів, прем’єр-міністрів/урядів і парламентів змінюються залежно не лише від конституційних (формальних), а й політичних (фактичних) передумов, зокрема результатів всенародних президентських і парламентських виборів. Тому формальні й фактичні повноваження президентів, прем’єр-міністрів/урядів і парламентів впливають на позиціонування напівпрезидентських систем. Це означає, що напівпрезиденталізм може наближатися до президенталізму чи парламентаризму, лишаючись конституційно незмінним, а може фактично відповідати напівпрезиденталізму як інституціоналізованій системі правління. 

Для того, щоб правильно оцінити президентську владу потрібно звернутися до фактичних/політичних повноважень президента, прем’єр-міністра та парламенту. 

У 2019 році, 21 квітня в Україні відбувся другий тур президентських виборів, які відбуваються за двотуровою системою абсолютної більшості. В. Зеленський («Слуга Народу»), здобув перемогу у другому турі виборів отримавши 73, 22% голосів виборців.

21 липня 2019 року відбулися позачергові вибори до Верховної Ради України, де ключову перемогу здобуває політична партія «Слуга Народу». Парламентські вибори відбувалися за змішаною системою, частина депутатів обирається за пропорційною системою, інша частина за мажоритарною. Після парламентських виборів новостворена коаліція, яка складається винятково із членів «Слуги Народу» висуває на пост прем’єр-міністра О. Гончарука (член «Слуги Народу») та затверджує новий уряд. 

Що ми маємо? Президент виходить далеко за свої формальні/конституційні повноваження адже у своїх фактичних/політичних повноваженнях має підконтрольний уряд, на чолі якого знаходиться прем’єр-міністр, член президентської партії та свою моно-коаліцію. Сьогодні в Україні ми маємо систему уніфікованої більшості, яка передбачає, що президент і прем’єр-міністр є членами однієї політичної партії, або підтримують політичний курс одне одного чи навпаки, президента і прем’єр-міністра підтримує однакова парламентська більшість. Сила президента Володимира Зеленського в рази більша, ніж в його попередника Петра Порошенка, адже останньому доводилося домовлятися з різними політичними групами задля успішного голосування багатьох важливих законодавчих ініціатив. Сьогодні збирати «чужі» голоси не потрібно. Якщо попередній президент Петро Порошенко був сильним за своїми повноваженнями, то президент Володимир Зеленський сьогодні є – всесильним! Це у свою чергу спричинить те, що фактично/політично прем’єр-міністр буде «слабкий».

Отже, формальні (конституційні) повноваження не дають повної картини щодо справжньої сили президента. Фактичні (політичні) повноваження президента на практиці можуть збільшувати або зменшувати його вплив на прийняття політичних рішень. Зіставляючи формальні та фактичні повноваження можемо прослідкувати цю особливість. Наприклад, в Конституції України передбачена процедура імпічменту президента, але фактично у ситуації, коли глава держави має свою парламентську більшість ця процедура є унеможливлена. Зокрема, коли у президента відсутня своя більшість у парламенті, в нього немає можливості впливати на призначення прем’єр-міністра, а у ситуації наявності своєї більшості (в нашій ситуації «Слуга Народу»), глава держави призначає через парламент свого прем’єр-міністра, хоча формально це йому не передбачено. 

Чи потрібно хвилюватись через концентрацію влади в одних руках?

Можливо. Але потрібно розуміти, що з політичної точки зору така ситуація є особливістю напівпрезидентської системи правління, про яку завжди потрібно говорити з «прикметниками». Політичній опозиції та громадянському суспільству, в такій ситуації, потрібно бути максимально пильними щодо ухвалення політичних рішень провладною політичною силою. Адже в потоці “конвеєрного” та надзвичайно швидкого прийняття найрізноманітніших рішень, можна прогавити антидержавні, антиукраїнські чи капітулістські законопроекти, які будуть лобіюватися значною частиною проросійських політиків «Опозиційної платформи - За життя». Ми не повинні пропускати ті законопроекти, які зможуть віддалити нас від перемоги та від будівництва УССД (Української Самостійної Соборної Держави) та максимально підтримувати ті, які наближають нас до цієї мети.