4 лютого день народження Одарки Гусяк («Нуся», «Чорна»), підпільниці ОУН, зв’язкової Романа Шухевича.

Арештована 4 березня 1950 року. Засуджена за статтею «Зрада Батьківщині» до 25 років в’язниці. Покарання відбувала в тюрмах Верхньоуральська і Володимира, а потім у селі Барашево (Мордовія). У березні 1975 року звільнена з умовою неповернення на Західну Україну. Проживала в Волочиську (Хмельницька область) спільно з Катериною Зарицькою «Монетою», яка також була засуджена за участь в ОУН. 

У 1995 році Гусяк переїхала до Львова, де проживає і донині, беручи участь в політичному житті.

Ми поспілкувалися із Дариною Гусяк і вона поділилася з нами спогадами і думками:

• Про ОУН і Романа Шухевича;
• Жінок в Організації і їх роль;
• Життя у в'язниці;
• Про теперішню ситуацію в Україні. 

---

Про ОУН і Шухевича зокрема

 - Пані Даріє, Ви були звязковою Романа Шухевича. І на той час звязкових порівнювали з «кровоносною системою» ОУН, адже це були дуже важливі люди для організації. Але нам цікаво, який був вишкіл для звязкових? Якими рисами мали мати Зв'язкові ОУН?

 - Ви знаєте, я до вишколів не мала ніякого відношення. І я нічого не можу Вам сказати.

 - Але які риси, можливо, характеру…

 - Ви знаєте, це було, коли я підключилася до співпраці з підпіллям. То був військовий час, німці вже наступали. І тоді вишколи проводилися, але виключно військової категорії. У Карпатах було багато таких вишкільних пунктів, але я до того не мала ніякого відношення. А заки прийшов той час, то кожний член, кожний юнак, який був у юнацтві задіяний. Вони мали, проводили такі вишколи. То вже відносилося безпосередньо до Провідника, розумієте? А була вже велика конспірація, то намагалися не стягати в одне місце багато людей, щоб один другого не знав. Було так, що був гурток якийсь там, а один другого не знає. Тільки по роботі якщо вже треба було щось, то тоді знайомі й вже в постійному контакті є. ...скажу Вам правду, я навіть не була в юнацтві. Я відразу скочила до ОУН. Бо то був військовий час. При цьому приймав мене Шухевич. То був Великдень. Запросив мене, Галину Дидик, Мартуся така була, зі мною співпрацювала з підпілля. Запросив нас на Великдень до лісу. Ми приїхали поїздом. Там, де якесь село, не пам'ятаю вже яке. І нас на краю лісу вже хлопці чекали. Хлопці й Провідник, вийшов Провідник. Ну, пішли ми на то місце, де вони таборували і бачимо- там уже стіл зроблений, лавки зроблені. А було вже так 7-8 охорони. Ну, може, не лише його охорони, там і інші таборували, кого він запросив. Ну, ми десь переночували там, у лісі. А на рано хлопці пішли на край лісу і там вже жінки винесли свячене. Винесли свячене з лісу, там всьо положили на столах, там якісь скатертини, жінки, певно, принесли. Ну і зачав пан Провідник за нашими традиціями щось бажати. Я вже не пам'ятаю, що кому бажав і що мені бажав. У всякому разі, настрій у всіх був такий дуже святковий. Відповідно святковий, знаєте, бо час такий, що так надихає на різні думки, на різні відчуття. Ну і цілувався зі всіма: і з хлопцями, і з дівчатами. Побажав і віддавав частку того яйця. Ну, почастувалися ми. А потім хто що: хто там читав, хто жартував. Провідник був дуже такої веселої вдачі, дуже тонко відчував гумор. Він також загадки всякі задавав. Їх називали "вірменські загадки"- такі, що відгадати абсолютно не можна. Ну, він так ходить, дивлюся- підсміхається, знаєте. Він був дуже, надзвичайно товариський. Про то окрема тема, про то можна окремо говорити. Дуже багато. І скільки б я не читала спогадів людей, які його близько знали, кожна людина підкреслювала рису таку, дуже завидну- то скромність. Кожний, кожний, з тих, що згадували про нього, писав про його скромність. При чому ця скромність була така вже дуже природна, розумієте. Виходила з душі. То не було щось заплановане, якийсь політичний план, розумієте: щоби підняти авторитет свій або щоби симпатію здобути. Ніколи такого не було, розумієте. Все було надзвичайно природно. І то була, видно, вроджена риса. Він її плекав, бо знав, що на тій посаді треба вміти з людьми говорити, то є раз. Ну, керувати- то є само собою. І, знаєте, багато в нього було дуже цінних людських рис. То всьо було об'єднане в таке... Ну, знаєте, ідеальний характер, ідеальний. І його хлопці любили і сильно поважали не тому, що він командир. Бо його охоронець, який коло нього був з 45-того року, 5 років, вважайте. А то вже десь було до 49-того року охоронець. Ішли з Білогорця до ліса. І йшли попри Скнилів. А там аеродром військовий, здається. І засвітився прожектор якийсь і вони залягли. Лежать вони на землі і так щось говорять. А той охоронець його каже:"Друже Провідник...". А до нього зверталися "друже Провідник", щоб хтось не подумав, що то головний командир. Бо його поведінка була така, говорила про те, що то не рядовий, то є раз. І, по-друге, сказали би, звернулися "друже командир"- комусь прийшло би в голову:"Може, то головний такого віку?". То ми всі так говорили, "друже Провідник" зверталися до нього. І він йому каже:"Друже Провідник, як Ви думаєте, де головний командир є:в Америці чи в Україні?". А він каже:"В Україні, в Україні, де йому ще бути?". Ось так. Він загинув досить скоро після Провідника. І той його охоронець ще жив якийсь час і написав спогади. Я ті спогади читала, так що то дуже достовірно. І надрукували, поширювали то, бо то, знаєте, дуже цікава інформація. Він там багато писав за Провідника. Десь так... За рік певно. То вже як він вийшов з тюрми, то дізналися, де він загинув. Ну така ніби облава якась була чи що. В селі, то в селі їх викрили. А вони вже майстри були й вміли криївки добре шукати. І вони вийшли з криївки, відкрили бій проти москалів і всі погинули. Ой, тяжко то тепер згадувати, але кажу вам. То були таки дійсно справжні борці і Провідник про них так сказав. Як прийшов якийсь курінь з-за границі. То потім у фільмі показували. І розмовляє з ним Провідник. І каже:"О, бачите хлопців?" (А в кадрі не показують, тільки говорить.) "Бачите тих хлопців? Вони всі смертники. І вони про це знають. А роблять свою справу, ніби траву косять." Бо то всі були звичайні сільські хлопці, знаєте. І вони йшли в УПА і деякі просто таки з юнацьких років уже були в юнацтві. Й потім в імпровізації то вони такі вже були дуже вишколені, ну такі, знаєте, впевнені в собі, впевнені. Вони знали, знали, що мають вмерти і що воно принесе... І справді, тоді був би ніхто й не подумав, що буде Україна завдяки тій боротьбі. А тепер історики про те нам говорять і ясно- якби не було УПА, то не було б самостійної України. Так що та жертва була недаремна. А вони всі, як свідома молодь, були би в тюрмі погинули, то так уже краще зі зброєю в руках гинути. Так що з них користь є. Лишилися вони в історії як герої, як незламні борці. 

- І їх усі пам'ятають досі, так. А який у Вас є найприємніший спогад, пов'язаний з ОУН? 

- Та то кожна зустріч - то свято було, знаєте. 

- А наскільки часто Ви бачилися з Проводом, з Провідником? 

- Ну то як приходили до хати. Коли була потреба. Так без потреби не приходила. І в хаті, і в господині, не він не був, то всі були дуже прив'язані. Пам'ятаю, спочатку вона дуже боялася, і кожен крок взнавався, і здавалося, що її хтось підслухає, взнає, про те, що там. А потім звикла. І як він казав, що йому треба піти вже з тої хати, то вона:"Ой, прошу пана..." (А вона зверталася "прошу пана", як не як, Провідник.) "...прошу пана, як нам буде сумно без вас." Вже не хотіла, щоб ішов. 

- А якою постаттю Ви зараз, можливо, захоплюєтеся, діями тієї людини? Може, якась історична постать з історії України абощо, якою Ви захоплюєтеся? 

- Жіночу? 

- Необов'язково. 

-А, необов'язково. Знаєте, в нас так багато героїв, Боже милий. Він мав рацію, каже :"То є герої-смертники." Ви розумієте, людина знає, що вона мусить загинути, бо немає іншого виходу. Різне говорили, що він вибирався за границю. Нічого подібного. І то ми знаємо вже з матеріалів КГБ, знаєте. Там, як заарештували Гасина дружину Олю, то вона таке зізнання дає:"Вони конче хотіли знати, чи Провідник збирався за границю їхати. А він ніколи про це не говорив. Ні, як був на потягу, говорив, що він ніколи, поки є один Упівець живий, то він ніколи його не покине." Поки залишиться хоч один Упівець живий. Якщо він буде ще живий. А вони конче хотіли наки підтвердження, що він хотів виїхати. Бо то, знаєте, є компрометація: лишати собі, значить, підпорядковане військо, як би не було, і виїжджати за границю. То вона говорила, що вона зверталася до Шухевича та й каже:"Ви ж бачите, що підпілля вже гине, вимирає. Чому би Вам не поїхати за границю?". А він каже... Чекайте, зараз точно передам: "Я своїми ногами,- у нього коліна боліли, у нього був ревматизм, мабуть, мабуть, йому тяжко вже було ходити,- своїми ногами 2000 кілометрів пішки не подолаю, а Америка літака не присилає." Так віджартувався. Він навіть говорити про те не хотів. 

- Все заради України... 

- Якщо говорити про взірець, то я більш видатної людини за свого життя не бачила. 

- Ніж Шухевич Роман? 

- Ну, наприклад, Гасин був дуже таким високовишколеним військовиком. Він й чому очолював штаб військовий. А він, ви розумієте, такий цілий комплекс рис, який не у всіх є і для лідера на будь-якому рівні, на будь-якому рівні. То він мав у такій кількості, що вже його ніхто перевершити не міг. 

... Мимоволі людина починає вірити в Бога і духовні якості починають розвиватися. І Шухевича риса- то також глибока віра в Бога. Вони як ночували десь в хаті, розумієте, чи в лісі- то вони завше рано та ввечері спільну молитву відправляли. Молилися. Завше молилися. І спільна молитва має більшу силу, ніж коли людина одна молиться. Спільна молитва потрібна. І інколи мали на ланцюжку такий медальйончик Матір Божу. І він як був в Одесі на морі, то він її загубив. Якось на вітрі розірвався ланцюжок чи що. І вони так довго шукали, але так і не знайшли. І він тоді сказав:"То вже кінець мій". Ще він казав:"Моліться! Бо молитва деколи має більшу силу, ніж зброя." А знаєте, чого він так сказав? Він як був на Закарпатті... То мені Юрко розповів, але він то має достовірну інформацію. Він потрапив (а він там не один був, там ОУН прислали кращих людей на Закарпаття створювати Україну Закарпатську) потрапив до жидівських рук. А у нього у Львові на подвір'ї жиди жили. І там були хлопці його віку. Ну, діти- хлопці й дівчата, він з ними грався, товаришував з ними. І вивчив жидівську мову, вивчив мову. І себе видав там, сказав, що він жид, що він зі Львова приїхав по якійсь справі. І як вони йому питання задавали, а він всьо вив'язувався, відповідав правильно. І нарешті повели його до равина. І він теж говорить, говорить, а не може визначити- жид чи не жид. І каже: "Скажи ти правду: ти жид чи не жид?". А він каже: "Та жид, та чого я мав би Вам брехати?". І він тоді каже: "Ну, якщо ти так мудро відповів, то ти жид". І відпустили його. І, може, як він казав то хлопцям, то молився також у душі, щоби вирватися з їх рук. Бо якби вони взнали хто він, кого взяли- на місці розстріляли б. 

Жінок в Організації і їх роль

- Крім того Ви були пов'язані з такими визначними зв'язківцями як Марта Пашківська, Катерина Заріцька... А якими рисами володіли жінки- зв'язківці ОУН? Якими вони були - ОУНівки? 

- На першому місці конспірація була, на першому місці. Ну, про Катрусю Зарицьку багато написано, знаєте. Вона з дитинства вже проявляла лідерські риси свої, з дитинства. Передовсім затівала якісь забави. Сама то створювала і керувала тим. Потім вона ходила якийсь час до гімназії чоловічої, бо там батько викладав (то в Тернополі було). І батько там викладав і попросив, щоби її і ще двох товаришок її прийняли до тої гімназії, щоби вони там навчалися. І вони там навчались. Їх було три. І ті дві були такої... Ну, не можна сказати, що дуже бідні, але... В Катрусі батько працював, мама, правда, не мусіла працювати вже. Не бідно жили. І вона завше ті сніданки до школи приносила, всьо смачніше, знаєте. То вона, щоби не було різниці, вона брала всі докупи і ділила на три й кожна їла одну й ту саму порцію. 

-По справедливості? 

-Так, таке відчуття справедливості у неї було з дитинства. Ну, вроджена, вроджена прикмета. І з дитинства вона її, так би сказати, вдосконалювала, вишколювала. І така була, і в тюрмі така була, знаєте. Зі всіма всім ділилася. 

...Так що вона мене догнала, Катруся Заріцька, розумієте. Вона правильно приїхала, у свій місяць, але я в лікарні затрималася й вона мене застала в Челябінську. То була така радість, знаєте. Людина 4 чи 5 років в одиночці у Львові. І тут раптом бачити все-таки близьку людину, знаєте, по боротьбі. Вона так раділа тому. Але вона настільки активна, що вона не могла сидіти. Вона зразу там хор організувала, дерегувала, пісні всякі співали. Ну, жила повноцінним життям. То тягнулося кілька днів, поки нас той трактор не повіз до Уральська. І так Катруся вже журиться: "Ой, мене від вас заберуть. Мене від людей заберуть."  І справді, її також начальник тюрми закликав і каже: "Отут у Вас таке написано, що тримати в одиночці. А у мене камери на 15, на 20 осіб."  Ну, були й менші. Каже: "Я не маю де Вас тримати. Я Вас даю до людей. Але лише якесь одне порушення буде- то Ви відразу підете в одиночку." І вона так з тим, розумієте, з такою небезпекою над головою цілий час там жила. І дуже боялася порушити, розумієте. Бо то 25 років в одиночці, та то не жарти- то можна збожеволіти. Але то може збожеволіти людина, яка не готова до такого, розумієте. Не готова, не має підготовки відповідної. А кожен з нас розумів, що тюрма- то ще півбіди. Що кожний життя віддає при потребі. То ще вже там говорити про тюрму. Вона була щаслива і не хотіла вірити, що лист додому дійде. А я кажу: "Ви пишіть. Пишіть, дійде додому, чи не дійде." І справді дійшов, мама відразу моментально відгукнулася, там якісь гроші прислала їй. Але мене забирають від неї. І вона знову журиться: "Ой, -каже, - я боюся, що мене в одиночку переведуть." 

Забирають і дають до цеї камери, де Галина є. Виявляється, вони нас готовили до транспорту. Ми мали їхати до Воркути на суд як свідки, бо я знала Михайла Сороку, зустрічалися, і він про це сказав, бо там були докази, розумієте. То не завжди все можна скрити що схочеш. Ну і ми відбули той суд, вернулися- а у Верхньоуральську вже нікого нема. Вони всіх перевели до Володимира. І тоді ми з Галиною їздили на той суд. Тому від Катрусі мене взяли і відвели до камери Галини, щоб разом нас взяти. Чекайте, до чого я це все говорю... Ага, вона боялася, власне, одиночки, боялася. Вона, розумієте, дуже товариська. І можете собі уявити, як така людина може переносити одиночку. А переносила вона, бо у Львові весь час була в одиночці 5 років, здається, просиділа. Там вона народила Богдана того. Та й той бідний Богдан... Може, він через то й помер. Його її мама взяла. А він нікого не бачив, усіх боявся. І баби своєї боявся, і діда боявся. І плакав щось добу цілу. Плакав, ні їсти, ні спати не міг. І то відбилося, певне, на його здоров'ї. У нього були завужені судини і він від того помер. Йому зробили операцію. То навіть не операція, а така процедура, що якось розширювали ті судини. Він під час тої операції помер. Трісла така головна судина, трісла- крововилив пішов і помер. Ну то вона вже була щаслива, бо, все-таки, могла щось у ларку купити і поділитися ще з кимось. Там була така дуже близька до нас...