Націоналізм в Європі (не) актуальний?
Події в Європі часто розвиваються і змінюються з такою швидкістю, що за провідними країнами не встигає решта світу. І тут ідеться не про економічний розвиток чи новітні технології, а про суспільні погляди, ідеології та світоглядні цінності. Адже не встигла більшість країн пристосуватися та слідувати політиці толерантності, рівності, взаємоповаги, яку так активно просували провідні країни Європи, як в Німеччині та Франції, а слідом і в інших державах вже заявляють, що політика мультикультурності провалилася. А в цих країнах розгорається праворадикальний рух за збереження національної ідентичності.
Офіційним політичним курсом більшості європейських країн до 2010 р. був мультикультуралізм – курс на підтримку та задоволення культурних потреб національних та етнічних меншин. Європейське суспільство намагалося створити симбіоз різних світових культур та ментальностей. Однак низка внутрішніх та геополітичних подій показали нездатність європейської спільноти акультурувати інший, цілком відмінний світ. Міграційна криза, що накрила Європу в 2015 р., повністю зруйнувала і так неефективну політику мультикультурності. Натомість, в країнах Заходу дедалі більшої популярності набувають пронаціоналістичні погляди та рухи, які виступають за збереження своєї національної ідентичності. Європейці врешті визнали, що не здатні справитись із іммігрантами. Дешева робоча сила, якої так потребувала Європа, в лиці вихідців з Туреччини, Пакистану, Марокко та цілої низки інших країн перетворювалась на корінних європейців, які не сприймають європейських цінностей. Це стало першим серйозним викликом і дало імпульс до пробудження національної ідентичності європейських народів.
Яскравим прикладом тут виступає Франція. В останні два десятиліття одним з головних ідеологів «нових правих» в Європі став французький філософ та політолог Гійом Фай. У 2000 р. він публікує свій твір «Колонізація Європи. Правда про імміграцію та іслам», а у 2001 – маніфест за відродження континенту «Чому ми боремося». Це зразок різкої етнічної і національності нетерпимості та послідовного дисидентства по відношенню до догм політкоректності. Політолог пише, що «масоване етнічне вторгнення (…) в Західну Європу на початку 60-х років не було вимушеною необхідністю, а було викликано виключно надмірним лібералізмом лівих і правих політиків,(…) яким вигідна дешева робоча сила».
Г.Фай акцентує увагу на тому, що до етнічної колонізації додається той факт, що наступ на Європу очолює іслам. На думку Гійома Фая, ми переживаємо «третій історичний наступ [ісламу – Авт.]. Перший було зупинено в битві при Пуатьє (Франція) в 732 році. Другий зупинено 1683 року під стінами Відня, який був взятий в облогу турками. Третій ми спостерігаємо сьогодні».
Французький мислитель прогнозує, що у найближчому майбутньому слід очікувати початку етнічної громадянської війни в ряді країн Європейського Союзу. Таким чином, міграційна криза виступила «лакмусовим папірцем» для Європи і спричинила серйозні світоглядні перетворення.
Кумедний парадокс: Європа, яка так боїться самого слова «націоналізм», називаючи різні його прояви сепаратизмом чи національною нетерпимістю, сьогодні чи не найбільше в світі переживає піднесення націоналістичних рухів. В Європі нараховується понад 80 різних народів. Якщо б кожен з них виокремився в окрему націю і забажав національної незалежності, ми б отримали цілу низку того, що сьогодні популярно називають сепаратизмом.
Приклади такої ситуації всі ми спостерігаємо в Іспанії, де Каталонія активно намагається здобути незалежність. Останній референдум та реакція іспанської влади показали, що питання сепаратизму в Іспанії ще тривалий час буде чи не основним у внутрішній політиці країни. У Великій Британії, яка сама хоче від’єднатись від Європейського Союзу, питання відокремлення піднімають Шотландія та Уельс. Схожі тенденції та настрої спостерігаємо і в інших країнах Європи.
Підігрівають такі настрої ще й так звані «євроскептики», які заявляють, що ЄС може існувати лише як економічний союз і не здатний задовольнити загальні культурні, соціальні чи навіть політичні права. Один з відомих британських дослідників Ян Зелонка характеризує ЄС, як малоефективне, геополітичне об’єднання, яке відчутно занепало на тлі суспільної нестабільності, викликаної безвідповідальним і неефективним управлінням зі сторони його лідерів. Розширення Європейського Союзу в період з 2004 по 2013роки збільшило етнічну, мовну, релігійну, культурну та ідейну неоднорідність даного союзного утворення. Такий розвиток ситуації, на думку Я.Зелонки, в свою чергу посприяв активним відцентровим тенденціям, а події так званої «арабської весни», лише наблизили неминучий розкол в Європі.
Гарним прикладом у цьому випадку є Фінляндія. У цій країні щораз більшої підтримки набуває партія «Істинні фіни». Основою ідеології цієї партії є фінський націоналізм та євроскептицизм. Політична сила виступає за скасування обов’язкової шведської мови в освіті, обмеження імміграції, підтримку традиційної культури тощо. Вже у 2011 р. партія збільшила свою підтримку серед населення порівняно із попередніми виборами більш, як в чотири рази і здобула підтримку 19% мешканців, що дозволило їй посісти 39 із 200 місць у парламенті. В Нідерландах право- налаштована партія в основу своєї програми поклала антиісламську риторику. Крайньоправа «Партія свободи» та її лідер Ґеерт Вілдерс вороже ставиться до іноземців та виступає за збереження національної ідентичності. У 2017 р. політсила здобула підтримку в 13% (друге місце серед всіх партій) населення та зайняла 20 місць в Палаті представників. Доволі сильна консервативна і націоналістична партія діє в Бельгії. «Новий фламандський альянс» часто висуває ідеї відділення Фландрії від Бельгії. І це при тому, що саме фламандці найперше ідентифікують себе, як бельгійці. Після виборів у 2014 р., партія зайняла 33 із 150 місць у Федеральному парламенті. «Австрійська партія свободи» – права націоналістична партія, є третьою за величиною політичною силою Австрії. На дострокових парламентських виборах 2017 р. партія посіла друге місце та здобула 53 із 183 місць. Основою політичної риторики партії є євроскептицизм та антиміграційні настрої. Лідер партії Гайнц-Крістіан Штрахе заявив, що «Відень не повинен стати Стамбулом».
Популярності набирають націоналістичні партії в Данії, Швеції, Угорщині, Італії та інших країнах. Всі ці приклади показують, що навіть в умовах голобалізованого світу, в умовах посилення зв’язків між народами та націями питання національної ідентичності та збереження своєї культури продовжують бути актуальними в європейському світі.
Однак, слід підкреслити, що в кожній країні правоцентриський рух жорстко реагує на ту проблему, яка є актуальною чи загрозливою лише для цієї країни. В даному випадку надзвичайно правильним є твердження «скільки націй – стільки націоналізмів». Аналізуючи націоналістичні рухи європейських країн, було б великою помилкою ототожнювати їх. Адже те, що для одної країни націоналістичний визвольний рух, який має право на існування, для іншої – сепаратизм, те, що для однієї країни є загостренням почуття національної ідентичності, в іншій – ксенофобія та шовінізм. При окресленні того чи іншого руху як націоналістичного, слід виходити від реальних об’єктивних приводів так його називати. Проте на загал, для націоналістичних кіл Європи, характерні три особливі тенденції: рухи за відокремлення (чи то від якоїсь держави, чи від ЄС загалом); негативне ставлення до мігрантів (від жорсткої внутрішньої політики до відкритих виступів); активізація усвідомлення своєї національної ідентичності (підкреслення відмінності своєї культури від масової, засудження глобалізацій них віянь).
Враховуючи, що і Україна – це європейська держава і прагне до більшого зближення із Заходом, доречно було б порівняти вищезгадані європейські тенденції з українськими. Згадуючи про глобалізаційні процеси, за даними швейцарського науково-дослідного інституту «KOF Index of Globalization 2014», станом на 2014 рік наша країна піднялася на три рядки в рейтингу глобалізації і розташувалася на 44 місці серед 191 держави. Слідуючи політиці багатовекторності, яку провадило керівництво держави в попередні роки та загальній світовій моді, Україна активно включилася в процес глобалізації. Це відкриває можливості в розширенні обміну товарами та послугами, інформацією, технологіями та капіталом, взаємодії в гуманітарній сфері тощо.
Однак є і негативна складова, про яку останнім часом згадують все частіше – суперечливий чи негативний вплив на культуру та духовну сферу, витіснення національної культури чужою інформацією і елементами масової культури, виклики національній безпеці тощо. Це ті питання і проблеми, які поставили на вуха всю Європу. Сьогодні в Україні також сотні тисяч іноземців, які тут постійно проживають. Це вихідці з Росії, Молдови, Узбекистану, Білорусі, Вірменії, Азербайджану. Все це носії інших звичаїв і культурних цінностей. Така ситуація в Україні і в Європі загалом призводить як до змін в національній культурі, так і до відродження етнічних особливостей, що отримало назву «етнічного ренесансу ХХ-ХХІ ст.».
Слідом за Європою в нас набирали популярності різноманітні ліберальні рухи, які часто викликали спротив і несприйняття в більшості суспільства. Ще в 1995 році в Україні нараховувалось близько 260 об’єднань представників різних етнічних груп, що прагнули до відродження власної культури і традицій. В 2010 році таких об’єднань було вже близько 1500. Тенденція цілком зрозуміла і закономірна, враховуючи, що за останніми оціночними даними кількість українців, становить 37,5 млн. осіб (77,8 % всього населення), тоді, як традиційних етнічних меншин: росіян – 8,3 млн. осіб (17,3 %), білорусів – 276 тис. (0,5 %), молдаван – 259 тис. (0,5 %), кримських татар – 248 тис. (0,5 %), інші народи представлені в Україні меншими групами чи поодинокими респондентами. Бачимо наявність великого розмаїття нашої держави в етнічному плані. Як часто зазначають носії інших національностей, в Україні вони почувають себе комфортно, тут створені сприятливі умови та толерантний клімат в суспільстві.
Однак події останніх п’яти років в Україні визначили певні особливості в розвитку нашої держави. В умовах наростання політичної та суспільної напруженості в 2013 році дедалі більшого поширення набувають консервативно налаштовані організації та ідеології. Революція Гідності показала Європі приклад домінування демократичних цінностей в Україні, коли на захист прав людини і громадянина виступили не лише українці, а й представники інших національностей та релігійних конфесій. В той час, як в Європі наростала криза мультикультуралізму, в нашій державі ця політика зазнала реального прояву в політичних подіях.
Окрім того, відбулося одночасне зростання української національної свідомості. В серпні 2017 року соціологічна група «Рейтинг» провела опитування серед громадян України щодо почуття національної гідності. За даними дослідження 83% громадян вважають себе патріотами країни. Це доволі високий показник на тлі останніх десяти років, коли рівень національної свідомості невпинно падав.
Знову ж таки, значний вплив мають політичні події в країні. Якщо в Європі таким радикалізуючим фактором виступили хвилі мігрантів, масові заворушення і теракти, то в Україні це війна, що триває на Сході країни. Все це певною мірою загострює почуття національної ідентичності, радикалізує суспільство. В березні 2017 року соціологічна служба Центру Разумкова провела ще одне дослідження, яке виявило, що абсолютна більшість громадян України (92%) вважають себе етнічними українцями, 6% – етнічними росіянами, 1,5% віднесли себе до інших етносів. Одночасно соціологи зазначають, що відбувається зростання частки респондентів, які ідентифікують себе, як українців зі зниженням віку опитуваних. Можемо говорити про формування нової генерації, не обтяженої почуттям «радянськості».
На фоні цього в Україні дедалі більшого поширення набуває право радикальний рух. Виникає щораз більше організацій, які позиціонують себе, як націоналістичні. Велика частина цих структур з’явилась під впливом бойових дій, як парамілітарні патріотичні організації, виникли на базі добровольчих батальйонів чи політичних партій. Відповідно активізувалися консервативні проукраїнські погляди та візія подальшого майбутнього держави. Що характерно для України, із збільшенням правоналаштованих організацій, не спостерігається росту шовінізму чи ксенофобії в країні, а навпаки часто бачимо серед членів цих організацій представників національних меншин (кримських татар, грузинів, росіян, білорусів тощо).
Поряд з офіційною прозахідною державною політикою відбувається формування національної ідентичності та пошуки шляхів розвитку держави. Що цікаво, в націоналістичному наративі, поряд із різкою негативною оцінкою російського фактора та рішучим відходом від східного вектору, не бачимо надто позитивних відгуків і щодо Заходу. Виступи, в яких лунають такі фрази, як «наївне обамофільство», «ілюзорна єдність Заходу щодо України», «альтернатива європейському лібералізму» та інші, яскраво відображають, що в суспільстві немає схильності кидатись з однієї крайності в іншу – від Росії до Європи. Попри ворожість до російського впливу та радянської спадщини, бачимо неприйняття і західних цінностей, як негативних (надмірного лібералізму, лояльності до сексуальних меншин), так і деяких доволі позитивних. Натомість все частіше лунають тези про потребу формування Україною власного шляху. Такі погляди побутують і серед науковців. Останнім часом популярними є думки українського дослідника Мирослава Мариновича, який пропонує нову парадигму Європи, де Україна може показати нову альтернативу розвитку.
Ще одним «модним» напрямом є пошук «близьких» за духом союзників на геополітичній арені. Сьогодні багато розмов ведеться навколо ідеї союзу балто-чорноморських націй та турецько-кавказького вектору. Слід відзначити, що самі по собі ідеї не є новими, але зараз можуть отримати нове життя.
Однак, не слід створювати ілюзій, ніби збільшення популярності націоналістичних поглядів в Європі сприятиме консолідації країн. Націоналісти не комуністи з їхнім «пролетарі всіх країн єднайтеся», націоналісти в першу чергу орієнтовані на себе і перед кожним стоять свої виклики, яким їм доводиться протистояти і які, зрештою, спричинилися до загострення національної ідентичності. В когось це зовнішній ворог, в когось наплив іноземців, збільшення впливу чужої культури, теракти, в когось прагнення самостійності. Всі націоналістичні рухи в першу чергу орієнтовані на себе, а в зовнішній політиці правила «немає друзів, немає ворогів, лише інтереси» ніхто не скасовував. І ми вже бачили, як націоналістичні сили європейських країн налаштовані проти України. Тому лише спільні зовнішні інтереси можуть створити справді надійний союз.
Щодо Європи, то виникає враження, що коли з’являються реальні загрози та виклики своєму існуванню чи національній ідентичності, тоді суспільство звертається до ним же відкинутого націоналізму і в ньому шукає свій порятунок.
Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Молодіжний Націоналістичний Конгрес" та зазначення автора. "Молодіжний Націоналістичний Конгрес" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.
