Про депортацію і насильницьку асиміляцю кримських татар у XX столітті та сьогодні.
Мене звати Лія, мені 21 рік. Наразі я активістка, волонтерка, займаюсь популяризацією кримськотатарської культури, поширенням справжньої історії Криму та кримських татар серед українців та іноземців.
— З чого почалося твоє усвідомлення необхідності вести активне громадське життя і блог?
Все почалося з окупації Криму. Я народилася в кримськотатарсько-українській родині. Мій тато українець родом із Полтавщини, а мати кримська татарка. Підлітком вона зі своєю родиною повернулась у Крим з Узбекистану. Я росла в дуже патріотичній родині: від моєї прабабусі українки я постійно чула про Голодомор, а від прабабусі кримської татарки про депортацію кримських татар. Тобто з самого дитинства у мене було розуміння, що таке росія.
Коли почалась окупація Криму, я відчула це все на собі. Моя родина відмовилася від російського громадянства — ми стали іноземцями на своїй рідній землі та вимушені були покинути власні домівки через переслідування патріотично налаштованих людей окупаційним режимом. З 2014 року ми оселилися в Херсоні, де постійно брали участь у різних мітингах, демонстраціях проти окупації Криму.
У 2019 році я переїхала в Іспанію і саме в цьому році мені випала можливість розповісти про окупацію Криму і репресії кримських татар у Королівському палаці. Тоді дуже багато людей в Іспанії дізналися, що відбувається в Криму, адже мій виступ публікували найпопулярніші ЗМІ в Іспанії. Думаю саме тоді почалось моє активне громадське життя.
— Ти молодець. Як поширюється твоя інформаційна діяльність в Україні, зустрічалася ти з перешкодами чи навпаки ставала юною зіркою телеефірів?
Після повномасштабного вторгнення я почала поширювати інформацію про Крим та кримських татар українською мовою, адже мені здавалось, що тоді мало хто говорив про ситуацію в Криму. Тож я взяла ініціативу у свої руки й створила інстаграм сторінку @сrimea.comeback, яка швидко набрала популярність серед мешканців Криму й українців. Насправді зараз моя діяльність більше розрахована на іноземну аудиторію, тому що я хочу, щоб іноземці асоціювали Крим з кримськими татарами, а не з росіянами. Тож проєктів за кордоном у мене значно більше, ніж в Україні.
— Розкажи більше про депортацію кримських татар, адже інформація зі шкільних підручників доволі поверхнева.
Я хотіла б поділитися деякими маловідомими фактами про депортацію кримських татар, які я дізналась із книги Возгріна “Історія кримських татар”.
За тиждень до депортації жителів багатьох районів Криму, а особливо кримськотатарських жінок і підлітків, погнали на ремонт доріг. Але для якої мети будувалися дороги стало відомо занадто пізно. До такої жорстокості — змушувати людей мостити дорогу у власне небуття не додумалися навіть німці.
Для багатьох кримців цей тиждень каторжної праці став останнім тижнем в Криму. Їм судилося більше ніколи не побачити своєї Батьківщини.
Російські солдати свідомо знущалися з кримських татар. Багатьох кримців вони просто страчували, особливо тяжкохворих, які не могли дістатися ешелонів. Також розстрілювали всіх, хто чинив опір і відмовлявся виконувати накази. Росіяни офіційно заявляли, що жителі окремих сіл будуть розстріляні, якщо не зберуться на місце зборів вчасно. Багато кримських татар були впевнені в тому, що їх просто розстріляють, тому і казали:
«Нас везуть на розстріл. Німці євреїв розстрілювали, а зараз от — росіяни — кримських татар».
Російські солдати поклали початок мародерству. Відразу після вигнання кримських татар зі своїх домівок, вони починали грабувати цілі квартали. Але іноді не витримували й грабували домівки прямо на очах власників. Зі спогадів депортованої:
«Солдати виламували двері, забирали всі речі і відправляли їх поштою в росію. Брали навіть наволочки від подушок. Наші земляки ховали від німців цінні речі в городі, посадивши зверху картоплю. Німці не здогадалися, а росіяни знайшли».
Прості росіяни взагалі не співчували кримським татарам, навпаки, вони закидували камінням плачучих дітей, жінок, літніх людей, які йшли до потягів.
Вже у 1945 році, НКВС зʼясували, що забули депортувати людей з Арабатської стрілки. Замість того, щоб готувати додаткові поїзда, росіяни завантажили сотні киримли на старий човен, доправили його до середини Азовського моря і потопили корабель, втопивши всіх людей у ньому. Після цього карателі ще кілька годин спостерігали за поверхнею моря, аби переконатися в тому, що ніхто не вижив.
Розділили долю арабатських кримських татар і їхні земляки, що залишилися у Криму. Втікачі ховалися в печерах та гірських лісах поодинці чи невеликими групами. У села вони ніколи не спускалися, бо добре знали, як їх зустрінуть люди, які заселили їх домівки. Найбільша із відомих нам груп складалась з 40 людей, вона проіснувала до 1947, поки цих людей не знайшли радянські солдати. Росіяни побоялися вступати у бій з кримськими татарами, тому просто закидали їх гранатами. Ніхто з них живим не залишився.
Аджи-Мурат Сеїт-Алі ховався у лісах до 1947 р., незважаючи на те, що його переслідував спеціальний загін, що налічував близько двох десятків людей. Зрештою росіяни схопили його і відправили у концтабір, де він перебував 13 років. Так мстилась радянська влада людям, чиїм єдиним злочином була любов до Криму.
Ці історії тільки свідчать про те, що кримські татари жодного року не мирилися з депортацією, а сам Крим жодного дня не залишався без своїх корінних жителів.
— Мені дуже це нагадує… В них методи не міняються, просто одна методичка вже скільки років.
Депортація також залишила величезну травму у свідомостях кримських татар, навіть мого молодого покоління. Тому що ми знаємо як наші предки жили мрією, надією повернутися на свою Батьківщину, так багато за це боролися. Саме тому зараз багато кримських татар не можуть наважитися покинути Крим… шлях повернення додому був дуже важким.
— Як ти переживала окупацію Криму у 2014 році?
Перед окупацією та під час захоплення Криму мої вчителі почали пропагувати нам «русский мир» та ненависть до України. Моя вчителька з української мови лякала нас «бандерівцями, які прийдуть нас бити за російську мову» чи «американцями, які хочуть захопити Крим». Вона почала нам насаджувати думку, що Україна не є нашою Батьківщиною. Тоді я не розуміла чому я повинна відмовитися від України та стати патріоткою абсолютно чужої мені країни, яка прийшла на нашу землю з війною.
У моїй школі в Криму ми могли вчитися 3 мовами: українською, російською та кримськотатарською. У кожного був вибір. Я вчилась в українському класі: всі предмети у мене викладалися українською мовою, ми співали українські народні пісні, читали українські твори та вірші. 3 дитинства я вважала Україну своєю єдиною Батьківщиною, а українську мову своєю рідною мовою. Але після приходу росіян мій український клас змінили на російський. Така ж сама доля спіткала й кримськотатарський клас. В Криму тепер панує лише одна мова — російська.
Я бачила, як Крим почав перетворюватися з мирного українського півострова на російську військову базу: ми постійно бачили російські танки та російських військових, які ходили зі зброєю в руках просто по наших вулицях.
Мені було тоді лише 12 років, але я хотіла також висловити свою позицію, показати, що я не підтримую окупацію Криму. Тоді я, мій брат і моя подруга кримська татарка вирішили написати на найпомітнішому місці на нашій вулиці “Крим — це Україна”. Тоді ми не думали про наслідки, бо ми звикли до свободи слова в Україні. І в цей момент ми ще більше відчули зміни, бо вперше нас насварили за нашу думку і пригрозили приходом ФСБ в наші домівки, якщо ми негайно не зітремо цей напис.
Пройшло вже 9 років. Я свою думку не змінила. Крим — це Україна.
— Скажи, чи змінилося щось після 24 лютого, чи ця пропаганда посилилась, чи відомо тобі щось за це?
З кожним роком пропаганда посилювалась, вона ставала інтенсивнішою. В школі, наприклад, з самого початку окупації Криму відбувається мілітаризація дітей, яка супроводжується різними виставами, концертами в радянському дусі. Всі ці 9 років мешканців Криму, в тому числі і дітей, налаштовували, готували морально до війни проти України.
— Поговоримо про мову? Як ми вже говорили, мова — це те, що відрізняє кримських татар від інших народів.
Насправді зараз дуже мало кримських татар вільно володіють рідною мовою. Багаторічна заборона кримськотатарської мови призвела до того, що ЮНЕСКО зарахувало її до числа мов, що вимирають. Зараз ситуація дуже складна, адже з 2014 року викладання кримськотатарської мови в Криму значно скоротилося. В Криму, на жаль, домінує російська мова, і саме через це багато іноземців вважають Крим російським. Для того, щоб розвіяти цей міф, треба насамперед відроджувати мову Криму — кримськотатарську.
— Можливо, хочеш на завершення дати якийсь посил як кримська татарка, відчуваючи свою окремішність?
Зараз як ніколи кримські татари та українці повинні бути єдиними. У нас спільний ворог — московія.
Спільна мета — визволення всіх наших земель з-під московського ярма.
І головне — у нас одна країна — Україна, де ми будемо жити разом після нашої спільної перемоги.
