Революція Гідності - наймасштабніша у новітній історії боротьба українських громадян за свої права. Сотні тисяч людей, обурені свавіллям влади, вийшли на Майдан Незалежності, щоб засвідчити своє право жити в державі, у якій влада дотримується принципів демократії, а свобода, честь та гідність визнаються найбільшими цінностями та орієнтирами.

За Революцією Гідності більшість людей спостерігали у новинах по радіо та телебаченню, про неї читали у газетах, а також стежили у соціальних мережах. Але якою була Революція Гідності поза екраном телевізора та за межами м’якого дивану? Можна почути сотні й тисячі історій з майдану, і кожна з них буде особливою, адже кожен учасник революції робив власний внесок в спільну перемогу над режимом Януковича. І хоча всі МНКівці несли свою варту в 14 сотні самооборони "Вільні Люди", кожен з нас пережив власний Майдан. Якою була Революція Гідності для Миколи Тинського - читайте нижче.

Майдан

Я вийшов на Майдан 21 листопада 2013 року. Напередодні Молодіжний Націоналістичний Конгрес проводив акцію «Євронаступ», внаслідок якої було зібрано близько 1 мільйона 250 тисяч підписів громадян, які підтримують вступ до Європейського Союзу. 

Після передачі цих підписів тодішньому президенту Януковичу планували одразу ж повернутися додому. Але, оскільки в Києві ми усвідомили, що Янукович не планує підписувати угоду про асоціацію з ЄС, а підтримує митний союз з РФ, вирішили залишитися. Ми були проти співпраці з Росією, оскільки це — рух назад до Радянського Союзу.  Я відчував, що в мене крадуть моє майбутнє.

 

Спочатку були два Майдани: один - студентський на Майдані Незалежності, другий - політичний на Європейській площі. Ми приєдналися до політичного і там з МНКівцями організували харчовий блок, де працювали безперервно у дві-три зміни. Їжу та інші речі забезпечували люди, взагалі була дуже велика підтримка людей. 

Всі приносили все, що могли: хтось гроші, хтось речі. Я приїхав на один день: без наплічника, в осінній куртці, нічого не мав. Люди забезпечили мені навіть зимову куртку, в якій я і пройшов весь Майдан. 

Всі були дуже згуртовані: Майдан був таким собі вуликом, де всі один одного підтримували та у всьому допомагали. Були «глядачі», які приходили лише подивитися, але більшість знаходила собі якусь роботу, кожен виконував якісь функції. І чим небезпечніше було, тим більше люди показували свою згуртованість та готовність працювати.

У нас ніколи не було ні відчаю, ні страху. Страх був у людей, котрі спостерігали за подіями по телевізору. У засобах масової інформації справді зображувалось все складніше, страшніше і небезпечніше, ніж було насправді. На Майдані таких відчуттів не було. Ти не мав часу лякатися — ти просто діяв.

 

Через деякий час ми вирішили об’єднатися: 23 листопада всі перейшли на Майдан Незалежності, де організували ще один харчовий блок, який простояв там до 25 листопада. Того дня була інформація про можливий напад, вже навіть почали утворюватись захисні формування. Ми розібрали наш харчовий пункт і чекали. О першій ночі вирішили, що нападати на купку людей ніхто не буде, пішли відпочивати. І це було помилкою. На ранок вже все було зачищено.

 

Переломний момент

Після цього почався період затишшя. У певний момент ми хотіли їхати додому. Стало зрозуміло, що Янукович угоду не підпише, а сам Майдан ми називали «дискотекою»: туди приходили студенти, їли, слухали музику, гімн України… Все-таки ми вирішили дочекатися великої акції 1 грудня.

Нам ніколи не було складно фізично, проте було складно морально, коли люди просто стояли й нічого не відбувалося. В такі моменти не розумієш, що відбувається та коли вже буде якийсь результат. Але велика мотивація та підтримка людей, постійна комунікація та спілкування дуже допомагали. Також ми завжди знали — рано чи пізно переможемо. 

Переломний момент стався 30 листопада, коли загони «Беркуту» жорстоко побили студентів. Навіть ті люди, котрим було байдуже на курс в Європу, почали виходити на Майдан, оскільки були обурені жорстокістю режиму Януковича. 1 грудня на Майдані Незалежності відбулось народне віче, тоді вийшло близько мільйона людей і ми почали думати над створенням самооборони, а також будувати барикади для захисту Майдану. 

Функцію самооборони взяв на себе «Правий сектор», а ми займалися внутрішнім контролем: виявляли провокаторів, запобігали різним збіговиськам наркоманів та алкоголіків, які намагалися дискредитувати Революцію Гідності. З 3 грудня почали формуватися сотні, які закріплювалися за певною частиною барикад. Молодіжний Націоналістичний Конгрес взяв на себе відповідальність за 14-ту сотню. Ми не були закріплені за жодною з барикад, наша функція полягала у захисті людей, котрі не могли самостійно оборонятися, а також у зголошенні людей до Самооборони та в подальшому розподілі їх по сотнях. 

13-14 грудня посилились сутички з «Беркутом», почались штовханини, а також відбулась невдала спроба витіснення Майдану. Для кращої комунікації з’явилась потреба в облаштуванні місця базування для всієї сотні. Ним став Будинок архітектора, який був взятий в оренду, а не захоплений, як думає більшість. 

Ми майже не виходили на барикади (дуже рідко, коли інші сотні просили про допомогу), влаштовували внутрішні навчання, проводили виїзні акції під судами та прокуратурою, де захищали активістів Майдану від незаконних ув’язнень. Також ми добре комунікували із зовнішнім світом, з людьми, які підтримували Майдан та забезпечували нас їжею, одягом та захистом. 

 

Схід і Захід — одна Революція

Я був ройовим або десятником в межах сотні, був відповідальним за певну групу людей та керував ними. На той час мені було 20, проте у мене в рою було дуже багато людей, старших за мене на десять і більше років. Мені було комфортно з ними працювати, оскільки була довіра та відповідальність. 

Пригадую, що до нас зголосився 45-річний капітан запасу на флоті із Криму. Спочатку він був підозрілим: одного вечора у нас було тренування для сотні, але він почав все критикувати. Я подумав, що він хотів створити провокації в середині сотні, проте насправді він оцінював все з точки зору військового і дещо, на його думку, ми виконували неправильно. Ми досі зідзвонюємось час від часу, він мене вітає з Днем народження, звертається до мене «перший командир». 

Взагалі всі люди були дуже різні: з Харкова, Одеси, з різних східних регіонів. З Криму був ще Амед, який говорив літературною українською мовою, бо вчився на українській філології. Були й дівчата, але в сотні їх було менше. 

З «антимайданом» ми намагалися не комунікувати. Ми розуміли, що це наш ворог, і що ці люди знаходяться під впливом пропаганди. Там були різні особи, декого звозили автобусами з заводів, дехто справді вірив у Януковича і його політику. Ми були зосереджені на своїй меті й не зважали на них.

 

Перемога

Врешті-решт, Революція Гідності перемогла. Вона виконала свою місію - змінила владу та режим. Хоча є і ті, хто цим скористався у власних цілях, проте це вже інше питання. На Майдані ніхто не стояв за «безвіз», гроші, зарплати та інші матеріальні блага. Ми стояли за свободу, прагнули жити у вільній державі, в якій дослухаються до свого народу, і де всі інститути будуються на засадах демократії.

Я у будь-який момент готовий знову стати на варті тих цінностей, які декларувала Революція Гідності, а також суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Якщо говорити про теперішню політичну ситуацію в Україні, то я бачу, що влада не зважає на «червоні лінії», які окреслив народ України, вчиняє такі дії, які можуть віддалити нас від перемоги та повернення територій. Якщо влада продовжить ігнорувати думку народу, то я готовий, як і тоді, стати на захисті майбутнього України.