“До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” — звучали останні слова з уст розстріляних під Базаром героїв України.

Про злети і падіння українського духу часто можна прочитати в історичних книгах чи почути розповіді на телебаченні. Й найчастіше можна помітити, що заголовки та статті, про визначні історичні події називають трагедіями та бідами. Навіювання трагічності тої чи іншої ситуації не дає хороших результатів чи мотивації до дії. Ми надаємо українській історії відтінок поразки, самі ж не помічаючи цього. Не возвеличуємо і не хвалимо, а лиш жалісно співчуваємо та плачем, чого робити зовсім не варто.

Потрібно дивитися на ситуацію з обох сторін медалі, як от бій під Крутами чи розстріл під Базаром. Про перше написано вже безліч статей та знято роликів, а про бій під Базаром, українці знають значно менше.

Розстріл під маловідомим селом на Житомирщині став результатом Другого зимового походу, який з певних причин мав малі шанси на успіх, але став ще одним актом героїзму української нації.

Українські національні визвольні змагання 1917-1921 років уже добігали до кінця, окупаційна більшовицька влада брала під своє керівництво все нові території та починала загарбувати народ у радянську неволю. Але Україна не покидала спроб відновлення своєї незалежності та намагалася продовжувати національно-визвольний рух. Тогочасна влада УНР знайшла підтримку в польській державі, підписавши славнозвісний Варшавський договір, або більш відомий нам договір “Пілсудський-Петлюра”, за яким Польща зобов’язувалась надати  військову підтримку в обмін на територію, що раніше належала Австро-Угорщині. Цей договір ще раз показав, що варто опиратися лише на власні сили та не йти в союзи, що можуть приносити негативні наслідки для української Держави.

Український народ страждав в період перших акцій та реформ радянської влади. Другий зимовий похід мав сколихнути всенародне повстання на всіх теренах держави та скинути владу окупанта. Але цьому завадили як і погане планування та військове забезпечення, так і несприятливі погодні умови. Партизанські загони та воїни УНР, що перебували більшість в інтернованих таборах Польщі вимагали похід в Україну влітку, у час жнив, коли буде найлегше здолати ворога. Однак наказ поступив лише 25 жовтня. Та ж сама сусідня держава, що мала допомагати, не хотіла показувати більшовикам, що підтримує партизанів, тому українських вояків, яких пропустила через свої кордони, назвала робочими для повалки лісу. Також польська влада зімітувала напад на склад зброї на станції Москвин, що дало змогу озброїти хоча б частину війська.

В поході взяли участь Волинська, Подільська та Бесарабська групи. Волинська, очолювана Юрком Тютюнником, і стала найбільш відомою. В обідраному одязі, багато хто без плащів, босі, підперезані шнурівками рушили у похід. Група налічувала 155 старшин та урядовців, 645 козаків. Під Малими Миньками 17 листопада відбувся бій, в якому наша сторона протистояла в кілька разів чисельнішій кавалерії Котовського. Українські вояки, що вже були поранені та виснажені, не бажали здаватися ворогу в полон, підривались та стріляли в себе, боролися до останнього набою. Українські втрати були значні, але й більшовики зазнали не менших: лікарні сусідніх сіл були вщент заповнені. Війська Червоної армії по-звірськи знущалися з поранених та хворих до приїзду самого ж Котовського. Він наказав взяти решту в полон, замкнувши в церкві. Командування допитували та катували: 359 вояків погнали до селища Базар, де їх було засуджено до розстрілу.

Людей приводили до заздалегідь викопаної ями та вбивали. Котовський особисто пропонував покаятися і перейти до лав окупанта. На що в одній з перших груп вояк Степан Щербак викрикнув: “До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” та залунав Гімн України, під який попадали з кров’ю від кулеметів молоді хлопці. Розстріл тривав всю ніч. Під тихими зорями відходили у безсмертя славні і незламні українці, що не зреклися присяги, не зрадили країни, виконали обов’язок перед усім українським народом та майбутніми поколіннями.

Спроба припинити фізичні розправи над простими жителями стала невдалою. Ще на початках походу передбачали його поразку, але не можна було зупинити бажання боротися, не можна було загасити вогонь, що палав і хотів збільшуватися, але забракло кисню, забракло підтримки з боку простих селян. Успіх був можливий за умови повстання всього населення.

Ці смерті замовчувалася до здобуття Незалежності, на місці розстрілу заборонили споруджувати пам’ятники та хрести, радянська влада намагалася відсахнутися від вчинених помилок чи стратегічних планів. Попри це, в 1990 році житомирські активісти встановили хрест, вже у 2000 р. з ініціативи Об'єднання бувших вояків-українців у Великобританії встановлено меморіал. Щороку там проводяться заходи для вшанування пам’яті полеглих у битві під Базаром.

Всупереч обставинам розстріл під Базаром знову ж таки демонструє здобуття перемоги у поразці. Без достатньої кількості зброї, але з вірою і жагою волі, йшли українці у бій. Гімн України, відмова перейти до ворожих сил — підтвердження нескореності нашої нації. І смерть, і тортури стануть солодкими, якщо вони задля волі, для щасливого майбутнього і перемоги.

Ми не можемо пробачати подібних звірств з боку інших держав, ми не дозволимо нищити наш людський потенціал, культуру, мову та історію. Зараз, коли Україна воює із тим же самим ворогом і умовах гібридної війни, нам варто об’єднати всі наші зусилля та стати разом до лави боротьби на кожному з фронтів, щоб здолати агресора і знову зійти до вершин.