Орієнтація українців у їхньому світосприйнятті має бути правильною. Це стосується ставлення до національних подій минулого та сьогодення. Насамперед слова Дж. Орвела: «Хто контролює минуле, … той контролює майбутнє» є актуальними для нас і зараз...

Що це означає?

Поведінка суспільства в майбутньому залежить від правильного настановлення, як сприймати і подавати ті чи інші події з минулого, яке забарвлення їм надавати, яким змістом наповнювати. Іншими словами, так відбувається «запрограмовування» людей на певні думки і вчинки. Це може мати як позитивні результати (суспільство пам’ятає велич своїх предків та всіма силами намагається не зганьбити їхнього імені), так і негативні (у психіатрії це називається синдромом фіксації, коли певний травмуючий чинник минулого знаходиться у свідомості людини та постійно повертає її до цих негативних спогадів).

Що означає раніше згадана «орієнтація у світосприйнятті»? До будь-якої події можна ставитися (візьмімо дві крайності) фаталістично* або  волюнтаристично*. Фаталізм і волюнтаризм є двома протилежними способами сприймати світ.

*[Фаталізм (від лат. fátalis— визначений долею) — визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їхню долю.]

*[Волюнтаризм — течія у психології та філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому; прагнення реалізувати бажані цілі без урахування об'єктивних обставин і можливих наслідків.]

Розглянемо ці два види світогляду на прикладі простої невдачі:
- Для фаталіста невдача означає кінець усіх сподівань: не вийшло, значить такий світ, нічого тут не вдієш, все вирішено долею і ще раз пробувати не варто;
- Для волюнтариста невдача — це привід спробувати знову та подвоїти свої зусилля. Волюнтарист вважає, що все здобуте — це виключно результат його рішень та праці, а його воля (тобто прагнення і свідоме рішення) — єдина «обставина», яка регулює все його життя. Заповіддю волюнтариста є: «Твори себе сам».

Олег Ольжич описав цей світогляд так:

«Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила».

 

Отже, спробуємо розібратися як правильно: дні пам'яті чи слави? Мова йде про відзначення пам’ятних дат та визначних подій. А ми, українці, маємо таких чимало, чим вже можна і треба пишатися.

Дуже згубною є звичка відзначати всі події крізь призму фаталізму. Наприклад, день пам’яті захисників донецького аеропорту, день пам’яті Крут, День Гідності (який також відзначаємо як день пам’яті, з панахидами і зітханнями!), і ще цілий перелік днів пам’яті. Таке ставлення завжди надає відзначенню цих дат забарвлення поразки.

Є дві причини такого трактування.
Перша — ми не хочемо думати: що ж відбулося в тій чи іншій історичній ситуації, які причини, обставини і наслідки.
Друга — не хочемо думати і діємо стереотипно, оскільки звикли до поняття «день пам’яті» через часте його застосування.

За визначенням Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, день пам’яті — це «повторюване вшанування пам’яті загиблих унаслідок трагічних для українського народу подій». Ключове тут – ТРАГІЧНІ події.

Ми, як і личить, йдемо за зразком і мавпуємо. В переліку істинних днів пам’яті є: день пам’яті жертв Голодомору (трагедія в найжахливішому вигляді), поряд – день пам’яті жертв Голокосту, день пам’яті та примирення (всесвітній день, який знаменує не чиюсь перемогу, а саму суть Другої світової війни з усіма її жахіттями), день пам’яті жертв політичних репресій, день чорнобильської трагедії. Безперечно, трагічними є події з великими жертвами, події, в яких люди були безпорадні і безпощадно нищені.

Але решту визначних дат ми не маємо асоціювати з трагедією та поразкою.
Називаючи українських воїнів жертвами, ми принижуємо їх гідність та заслуги. Воїн — це людина, котра обрала свою місію та хрест, і зробила це свідомо. Місія воїна — захистити рідне (чи то земля, чи держава чи рідна нація), зі зброєю в руках згідно зі своєю волею стати перед обличчям ворога. Вибір воїна свідомий, він знає, що ціною може бути його життя, а єдиною заплатою — слава. І саме у цьому вся велич та цінність воїна.

«Терпіння і кров хоч би тисяч людей, яким на голову несподівано звалилося нещастя, є без вартости... Тільки добровільна жертва, терпіння, натхнення великою ідеєю, поривом, має сенс…”
"Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде..."»
Дмитро Донцов «Туга за героїчним»

 

Потрібно плекати культ Героїв зараз, в час нового становлення нашої державності. В першу чергу, це загартовує волю нації, додає впертості в боротьбі та віри в свій ідеал. А для воїна — це найкраща віддача від народу, котрий він захищає. Погодьтеся, СЛАВА є величнішою пошаною для загиблих воїнів, ніж пам’ять. Дні пам’яті для невинних жертв геноцидів, депортацій, репресій, але аж ніяк не для Лицарів. Для Лицарів повинні бути дні слави: День Слави Героїв Крут, День Слави Кіборгів. Мусимо вичавити з себе всю плаксивість та слабкість, коли хочемо були володарями життя.

Окрім того, потрібно пам'ятати,  що не всі герої згадуваних подій загинули. Завжди є живі герої, яких також маємо вшановувати та висловлювати їм подяку. Відповідно, поняття “день пам'яті” є некоректним по відношенню до них.

Пам’ятаймо рядки з гімну ОУН, який зараз також є маршем українського війська, він прекрасно розкриває культ Героїв:

«І ось ідемо в бою життєвому
Тверді, міцні, незламні мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.

Не треба нам ні слави, ні заплати,
Заплатою нам радість боротьби,
Солодше нам у бою умирати,
Ніж жити в путах, мов німі раби».