Український націоналіст, що кинув виклик імперії зла
12 листопада минає 90 річниця з дня народження борця за незалежність України, останнього Крайового Провідника ОУН (р) в підрадянській Україні Зеновія Красівського.
Життєвий шлях Красівського є відображенням життя українського народу в радянській окупації та прикладом націоналістичної боротьби в найважчих ситуаціях.
У національно-визвольну боротьбу Зеновій включився ще в юності. Інакше і не могло бути в родині, з якої вийшов не один борець - батько був січовим стрільцем, а старші брати були членами ОУН та бійцями УПА. Коли у 1947 році родину вивезли в Казахстан, Зеновію вдалося втекти. До арешту у 1949 році він перебував на нелегальному становищі в Карпатах та у Львові.
Це був початок того періоду, коли наша боротьба в умовах радянської окупації захлиналась від більшовицького терору, коли надії на перемогу залишалось все менше. Тим виразніше в цьому мороці виділяється постать Зеновія Красівського, для якого здобуття Української Самостійної Соборної Держави було сенсом життя та чий приклад того, що значить бути націоналістом, є для нас дороговказом.
Перефразовуючи знаменитого психолога Віктора Франкла, людина може осягнути своє покликання трьома шляхами: у вирі творчості та дії; споглядаючи та пізнаючи кохання, добро та істину, а також, перебуваючи в нелюдських умовах, власною гідною поставою. Зеновій Красівський втілив покликання українського націоналіста у всіх його вимірах - в активному чині, в любові до свого народу, та залишився вірним ідеалам навіть в руках радянської репресивної системи.
Лицар української ідеї
Зеновій Красівський боровся за Україну та права українського народу всіма доступними методами. Ще юним хлопцем разом із братами долучився до підпільної боротьби ОУН та УПА, поки її не перервав арешт та ув’язнення в Архангельську.
Перебуваючи на засланні в Караганді ширив серед українців національну ідею, за що був знову заарештований, та йому вдалось втекти.
Повернувшись в Україну у жовтні 1964 року Зеновій Красівський стає засновником Українського Національного Фронту - підпільної організації, що ставила собі за мету визволення України. Пише Програму УНФ, поширює пропагандивну літературу ОУН. Видає журнал “Воля і Батьківщина”, друкуючи його на незареєстрованій друкарській машинці у власному домі, поки дружина Стефанія стоїть на чатах. За кілька років, завдяки суворій конспірації та наполегливій праці, вдалось розбудувати найчисельнішу антирадянську мережу в СРСР, що складалась із півтори сотні членів, а примірники “Волі та Батьківщини” розповсюджувались не лише у Львові чи Івано-Франківську, але й у Кіровограді та в Донецьку.
Безкомпромісність та відвага Зеновія Красівського та членів УНФ у поширенні ідей української державності не обмежувалась лише підпільними виданнями. У 1966 році партійні та урядові чиновники СРСР і УРСР, а також центральні газети отримують «Меморандум Українського національного фронту XXIII з'їзду КПРС», в якому засуджується політика СРСР та вимагається повернути українському народу узурповані права. Цього ж року з’явилась «Заява УНФ» із протестом проти арештів, наліплювання ярликів буржуазного націоналізму та звинувачень у тому, що національний рух — це справа рук іноземної розвідки, а також лист до керівників УРСР проти русифікації, що завершувався словами «Ваша бездіяльність буде розцінюватися як зрада інтересів українського народу».
Людина честі проти нелюдської каральної машини
Звичайно, такого КГБ не могла пробачити і розпочала полювання на підпільників. Навесні 1967 року Красівського вчергове заарештували і відправили у Владімірський централ відбувати покарання. Проте тюрма суворого режиму не змогла похитнути українського націоналіста. Тут Зеновій знайшов новий спосіб як продовжувати боротьбу - став поетом, гостре і натхненне слово якого так контрастувало із сірою дійсністю в малій та великій зоні тюрми народів (так оунівці називали радянські табори та саму радянську імперію). Його збірку “Невольничі плачі” вдалось передати на волю, а згодом й видати на еміграції.
У 1972 році на Зеновія Красівського завели нову кримінальну справу та відправили на примусове «лікування» у психікарню в Смоленськ. Такий метод “роботи з інакодумцями” невипадково вважали найважчою формою репресій. Цього не змогла витримати дружина Стефанія, і невдовзі розірвала шлюб. Та життя непередбачуване - саме тут Зеновій познайомився із своєю другою дружиною Оленою Антонів.
У липні 1978 року Зеновій Красівський вийшов на волю, а у 1979 році вступив в Українську Гельсінську Групу. Проте вже у 1980 році його чекав наступний арешт та відбування терміну за вироком 1968 року.
26 із 61 року життя Зеновій Красівський провів в ув’язненні. Тюрми, заслання, психлікарні забрали в нього майже пів віку, проте не змогли зламати його духу. Під час арешту 1949 року Зеновій витримав 21 день безпереревних допитів в застінках НКВС, проте жоден допит та жодне ув’язнення не осягали цілі - Красівський до кінця залишався активним борцем за самостійність України.
Кати КГБ та тюремні наглядачі роками відточували систему, як понизити духовні вартості людини, залякати її, зробити дріб’язковою, розбитою та безвольною. Проте ніякі методи не працювали проти Зеновія Красівського. Він дивився в очі ворога з гордо піднятою головою, ні на йоту не відступивши від своїх переконань. І завжди залишався людяним, в найважчі хвилини підтримуючи своїх побратимів.
У 1985 році Красівський повертається в Україну. Стає секретарем Української Гельсінської Спілки, засновує політичне об’єднання “Державна самостійність України”, видає журнал “Українські проблеми”. Долучається до виходу української церкви з підпілля, допомагає збирати кошти на побудову Гошівського монастиря.
Помер Зеновій Красівський 20 вересня 1991 року, за місяць після проголошення незалежності України. Тієї України, що була його найбільшою мрією.
Зеновій Красівський навіть в найтемніші часи зберіг для нас ідеали боротьби за свою державу та став прикладом того, яким має бути український націоналіст. Скромний, без лукавства і фальші, з міцним стержнем та незнищенною вірою, що не тратить оптимізму в найважчих обставинах, борець, який все своє життя присвятив Україні.
«...Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя у безнадійній ситуації. І ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь — ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, не професійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї!
Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, ні одної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене напівживого і цілком „безперспективного“ викинули, як лантух, у машину, а з машини — в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне зло в людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!..
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви!
Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь!».
