"Тримаємо стрій!" - Соломія Фаріон
“України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі”.1
Проте наше покоління вже бачило справжню Україну. Таку державу і той народ, яким ми станемо вже безповоротньо і назавжди. Таку державу, за яку боролись покоління борців і яку бачили у своїх мріях.
Наше покоління - це молодь, що зростала у власній державі. Тій, де ідейність і жертовність йде поруч із байдужістю, меншовартістю, посередністю.
Мені, як і всім нам, важко казати, що змінилось у момент здобуття незалежності України. Ми не пам'ятаємо періоду радянської окупації і не знаємо наскільки подальші реалії відрізнялись від життя українців у тюрмі народів із декораціями “самостійності аж до відокремлення”. Я можу здогадуватись, що хвиля патріотизму та національного відродження спричинила крах радянської держави, проте вціліли основні складові совкової системи, які пронизували все: від державного управління та економіки до людської ментальності. Проте це лише припущення, я цього не бачила та не переживала.
Зате я пам’ятаю знайомство з поняттям України в школі, починаючи з першого дзвінка. Пам’ятаю роздані нам букварі, а в них листівка від президента Леоніда Кучми. Хоч вітальні слова начебто патріотичні та правильні, та чомусь вони якісь штучні. І ще піднесені вірші на “лінійці”, в кращих радянських традиціях.
Це все викликало дивну реацію, коли згадки про державу та патріотизм починають здаватись чимось незручним, нещирим та формальним. І все це на рівні відчуттів, зчитуючи реакції старших. А далі за шкільними партами наступні десять років вчиш про побудову Дніпрогесу та інші “досягнення” радянської влади, і про Голодомор, який забрав мільйони життів. Про боротьбу з нациською окупацією, де про радянських партизанів кілька сторінок і один абзац про УПА. Читаєш твори, де акцент робиться на тому як всі плачуть та як важко, та де немає справжньої енергії, сили, боротьби. Читаєш українських письменників, які пішли на службу комуністичному режиму і писали оди катам, і “аналізуєш” їх, що то такий час складний тоді був. А про тих, хто виступав проти окупаційної системи, якось і часу по програмі не виділено.
І в тебе починає формуватись якесь туманне розуміння, що “так годиться” говорити про красу української мови, народ, державу, давню історію, але вірити в це необов’язково. Навпаки, з часом починаєш розуміти, що щиро вірячи в це чи намагаючись відстоювати ці цінності в конкретних ситуаціях, тебе скоріше вважатимуть за дивака.
Синьо-жовта форма без реального змісту - це все досить далеке від бачення справжньої України. Бо що ж це за Україна, в якій патріотизм є декорацією, а справжня любов до свого викликає насмішку та зневагу.
Проте нам пощастило, бо крізь шар фальші часто пробиралась правдива Україна. Ми вичитували з книг образ тієї справжньої України, що ще має остаточно постати. Ми бачили її в словах та вчинках тих небагатьох числом, та могутніх духом, що виділявся на сірому фоні формалізму та байдужості. Ми відшукували її в славному минулому та вірили, що побачимо в недалекому майбутньому. І кожна така зустріч із справжнім, потужним чуттям своєї ідентичності та держави додавала нам впевненості.
А потім з’являлись моменти не лише прочитати про Неї, а й побачити. Спочатку на Помаранчевій революції в центрі Києва. Люди виступили на захист своїх прав, і кожен розумів, що програвши зараз, ми втратимо своє майбутнє. Тут, на барикадах і наметовому містечку всі були рідні, навіть якщо бачились вперше. Тут кожен готовий поділитись останнім на спільну справу.
Цей образ нахлинув та збивав з ніг своєю силою, проте досить швидко зник. Але почав щоразу частіше проглядатись як в діях окремих людей, так і спільнот - осередків українського духу. А потім знов прорвав сіру епоху “стабільності” Януковича, вилившись під час Революції Гідності в окрему дійсність на майданах Києва та багатьох міст в Україні та світі, де українці об'єдналися і творили нову українську реальність. А тоді ця справжня Україна здолала масштаб окремих майданів та площ. На захист цієї справжньої держави від російського окупанта стали сотні тисяч українців.
У правдивій Україні люди готові боротись за свої переконання та за свою державу. Бо тут наш дім і наше майбутнє. Тут так багато живих героїв - тих, хто поруч тебе віддає сили, час, кошти і життя для втілення одного спільного ідеалу. Хто підставить плече в складній ситуації, і з ким не страшно виступити проти ворога.
Справжня Україна вже стала частинкою багатьох із нас. Знищити чи приспати цей образ більше не вдасться - надто він яскравий, захопливий і бажаний. У нього ми віддали багато зусиль. За нього загинули наші побратими.
Тепер триває вирішальна боротьба - чи ми вистоїмо, а чи повернемось в орбіту Москви. Боротьба без правил, з хитрим і підступним ворогом. В ній вирішується, чи образ справжньої України назавжди утвердитися в нашій дійсності, чи поблякне і стане спогадом про минуле. І ми не маємо права програти. Тримаємо стрій.
З Днем Гідності та Свободи!
1"України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі” - Дмитро Донцов
