Тепло і щирість - Місія "Повстанський вертеп на Сході"
У цій розповіді я не буду називати деяких імен, не буду ставити теги на їх сторінки. Самі зрозумієте чому. Їх імена, так як і їх доброту і подвиги, я буду тримати в пам‘яті.
Деякі деталі та фото я також упущу.
Історія, все одно, буде довгою.
Опинившись в Краматорську я зрозуміла, що мені страшно говорити українською. Самі люди мені сприймались не так дружньо, як в інших, звичних мені містах. Я розплатилась за проїзд мовчки і рушила з вокзалу. Людей, з котрими мала виступати, я до цього ніколи в житті не бачила. Зустрічі з ними я мала чекати у волонтерки. А хто ця людина - я не знала.
Але мала довіру, бо сконтактували ми через незнайомого мені, шановного Горіха, котрому я довіряла тому, що він з МНК.
В цій мандрівці все якраз і трималось на подібному виді довіри.
Ім‘я волонтерки - перше ім‘я, котре я приховаю (в тексті я називатиму її Мар), а також ту деталь, що приємно мене в цій людині вразила і допомогла завоювати мою прихильність. В свою чергу те, що маю причетність до МНК і я УАЛ алюмна - послугувало тому, що довіряла і вона мені. Тож Мар вільно спілкувалась зі мною на будь-яку тему.
Під час екскурсії своїм помешканням, вона дістала з серванту величезний скляний кухоль для пива, на котрому був зображений триколор і герб РФ. У мене здригнулась щелепа.
- Це господарі цієї квартири лишили. - сказала вона.
- Вони…- я перевела багатозначний погляд на неї.
- Певно що так. Проте їм це вже не потрібно. Врешті решт, наші хлопці скоро їдуть.. вони люблять постріляти, тому я передам ці чашки їм.
Мій подив був шаленим. Справжній сепаратистський посуд!
Ввечері, перед моїм від’їздом, ми подивились опубліковану у фейсбуці новину про наш вертеп. І почитали коментарі. Більшість з котрих були доволі агресивними. Мар сказала мені, що Краматорськ не такий, як до війни.
«Вся прямолінійна сєпарня або від‘їхала по той бік, або ж тихенько собі коментує новини в фб.»
Звичайно, вона сказала, що і в реальному житті за українську мову у відповідь можна зустріти булінг чи ігнор. Проте не часто. «Так само, як і в твоєму Дніпрі»
Мені було приємно це чути, хоч холодок у душі, що виник вже в Краматорську підморозився і змішався з азартом, не пускав мене ще з тих пір, як я побачила триколор на кухлі.
Не те, що страшно, просто одна справа сприймати щось, про що я чула чи десь прочитала і уявила. Інша справа - бачити це саме «щось» особистими очима і відчувати себе безпосередньо у середовищі, що в минулому містило в собі квинтесенцію ворожості і ще не до кінця від цього очистилось.
Я відчула ту реальність.
Сама ж Мар активно з нею боролась.
Саме з її слів я зрозуміла, що тут, на сході, є велике ком‘юніті, що виборює Україну. І те,що ці люди (як і звичайні люди)-вигорають і потребують підтримки. Вона вкотре добрим словом згадала нашу місію повстанського вертепу.
Вона перша на моєму шляху, хто сказала, що місія має значення для людей.
От, нарешті, я і зустрілась із акторами. Це сталось у краєзнавчому музеї.
Я точно знала, що там, де вони виступали, їх сьогодні хоч раз та й точно зустріли не солодко. Проте кожен з них був сповна заряджений впевненістю та позитивною енергією. Ніхто з них не нив.
Ось це і є сила.
Вони любили свою справу, любили свою роль, більшість навіть не покидало своє амплуа поза виставою. І грали вони відточено, майстерно, приємно, ошелешуюче. Мені іноді здавалось, що якщо посеред публіки є сєпари, то Жид Мошко своїм віншуванням точно остудила їх пил.
Чорт, як мінімум, або скажений у повсякденному житті, або він за ручку зі Сталіном ходили на курси акторської майстерності.
Лишу тут ще фразу
«Серце зажато в тиски
Не ставь коня на край доски»
Дивно.
Вже на місці ночівлі, за столом, коли ми всі разом обговорювали подальший план дій, я відчувала себе так, ніби знаходжусь з приятелями, котрих просто давно не бачила. Не було в мене відчуття того, що цих людей я тоді бачила вперше. З ними ж я почувалась відносно у безпеці. Дивлячись на цих людей, що з епічним обличчям грають в покер на карамельні цукерки, я зрозуміла, що лиш з КМО я все ще не знала МНК, бо сприймала його максимально однобоко.
Ми всі поснули на твердій підлозі, одне біля одного.
Засинаючи я думала:
«Я засинаю на підлозі однієї з мільйона кімнат Краматорська, в котрому нещодавно був хаос, поруч з людьми, котрих сьогодні побачила вперше.» -усвідомленням цього мене захоплювало.
Наступного ранку я прокинулась двічі і у різних місцях: вперше у Краматорську, вдруге - у Лисичанську.
Наш наступний виступ відбувся у ніби підпільній церкві: знаходилась вона не скажу в якій напів розваленій будівлі, котру знайти було не просто. Отець дав нам одну адресу, в картах вона значить іншу, а на табличках - третю. Бо тут не було руки декомунізації. Поки ми блукали містом - я вивчила свої нові слова і стала у вертепі третім повстанцем. Бачив б мене мій дідусь! Водій, котрого найняли ми на наколядовані гроші, дуже бісився через блукання, хоч і смішно жартував.
Ми відбули частину служіння, по завершенню котрого отець представив нас людям, що прийшли на службу.
У краєзнавчому музеї я враховувала ймовірність того, що нас чимось закидають. Цього не мало статись в церкві. Тим більш УПЦ КП. Але я була налаштована на шквал презирства. Я до подібного готувала себе коли зголошувалася приєднатись до вертепу.
Уявіть:
Коли по завершенню нашого виступу тишу порушила одна жінка, попросивши комментар, і розлилась в подяці. Вона говорила так щиро і емоційно, що навіть в мене скрипнуло серце і навернулась сльоза. Я ледь чутно прошепотіла їй «дякую». Вона не одна, хто висловив приємні слова.
З нами почали фотографуватись люди, бесідувати з нами. Вони нас не гнали, вони нас не боялись.
Тут ми зустрілись з однією досить потужною людиною. Називатиму цю людину Лис.
Ця люб‘язна людина рушила разом з нами до крайнього блок посту Лисичанську.
Я дивилась в далечину, на горизонт. В похмурих полях шурував льодяний вітрюган. Це я вперше в житті бачила сіру зону.
А хтось просто живе поруч.
Найвдячніші глядачі за весь час мандрів - це, беззаперечно, воїни і поліцейські, що стоять на варті кордону. Вперше я це побачила на блок пості Лисичанську, важливим звеном котрого був Лис. Приємна публіка.
Після виступу нас запросили до сніданку. На подібних локаціях нас завжди годували.
Харчування відбувалось, насправді, спонтанно: ще до початку мандрівки Горіх писав щось типу: «Харчуватись будемо..якось та й будемо»
Наступний виступ мав відбутись на площі біля ялинки - майже в центрі Лисичанську. І тут я думала, що ось зараз. Тут точно має статись щось неприємне. Те, що вже зазнала команда до приїзду до Краматорську, чого не зазнала я. Проте жодної відкритої агресії я не помітила.
Дійшла висновку, що проросійські люди свою позицію відстоюють піджавши хвоста і задавленим голосом. Це славно.
Лис з нами поїхав і до Северодонецьку.
Оскільки як для нас, так і для Лиса наша зустріч була неочікуваною, то Лис по ходу домовлявся про те, що могло б нам суттєво покращити життя.
Вкотре хочу подякувати цій людині. За все.
Северодонецьк - найхолодніше місце, котре ми застали, холодрига була жахливою. Ми відігрівались в приміщенні дому культури, куди також прийшли люди, щоб з нами поспілкуватись. Одним з них був волонтер, котрий потрапив у полон, коли виконував свою місію. У нього не було руки і ноги. Він казав, що їх йому відрізали тоді, коли він був у ворожих руках.
Тутешня публіка була найчисельнішою. Тут вже знайшовся чоловік, що хотів нас осудити, проте не знайшов підтримки у публіки і зник в горизонті.
Після кожного виступу ми мали достатньо часу, щоб поговорити з місцевими, що прийшли подивитись виступ.
Спілкування відбувалось у приємному тоні.
На вечір ми повернулись до Лисичанську. Лис і його друзі лишили нам для ночівлі цілий порожній дім, привезли нам смачнючого борщу, салатів, інших продуктів. Ми не розраховували на душ протягом мандрівки (за виключенням одного випадку), проте, завдяки Лису ми його мали. Ми були готові до відсутності комфортних умов, проте того вечора ми їх мали. Завдяки Лисові.
Я була вражена тим, як про нас дбають. Просто тому, що ми - «наші».
Зранку, ще затемна, по нас завітав Лис і його друзі. Ми мали рушати в Попасну, і хоч Горішок ще ввечері запевняв Лиса, що нам дійти до залізниці пішки нічого не вартує - нам все ж знов пішли на зустріч. Ми швидко доїхали до вокзалу і там застали світанок.
Там ж нас сфотографували, проте ніхто з тих, хто дуже нам допоміг не став до знимки. Я б хотіла мати фото з ними, але вони категорично відмовились фотографуватись з нами. Перед тим як сідати до електрички в Попасну я вкотре обійняла кожного з них і подякувала. Не лише за гостинність. А й за те, що вони роблять.
Коли електричка стартувала, ми всі дружно махали у вікно нашим друзям-волонтерам.
- Горішок, а чому Лис і його друзі не хотіли стати до фото?
- Бо це волонтер - відповіла Оксана ззаду.
- Розумієш - доповнив Горішок, - на цій людині тримаються тутешні блокпости, аж до нульового рівня. Ця людина допомагає нашим. Як ти думаєш, чи дорого вартує життя цієї людини?
Я кивнула.
До Горіха підійшов дородний чолов‘юга і сказав, де ми маємо вийти. Він підходив до нас декілька разів. Я не відразу здогадалась, що він - наш наступний добрий провідник. Я мало що розуміла «станом на зараз».
Ми вийшли там, де було сказано. Виявилось, це вчитель захисту Вітчизни Попаснянської школи.
На залізничному шляху нас зустрів чоловік у зеленому однотонному камуфляжі, на правій нозі його був закріплений пістолет, прикрашений синьою та жовтою стрічкою. Схожа на ту, що плетуть діти в школі. Через вітер я розчула лиш те, що він МНКівець. А його псевдо - Пісня.
Після того як він назвався ми рушили до станиці батальйону Кульчицького.
«Попасна-це оаза. Населення тут патріотично налаштоване» - вловила я по дорозі.
Ми виступили перед нашими захисниками. За моєї пам‘яті, виступи в церкві та для батальйону Кульчицького були прийняті максимально тепло. А пізніше ми поїхали до школи на шкільному автобусі. Тутешні школярі як ніхто інший знали, що таке конфлікт з Росією. Їх школу розгромили, і ще при нас тривала її відбудова.
-Бачиш ту чорну лінію дерев? Не ближню, а трошки далі - казав Пісня, - то починається сіра зона. А за наступною, приблизно там - він вказав у даль, - ЛНР.
Я не могла повірити, що власними очима бачу ОРДЛО.
-Он ті шахти - додав вчитель захисту Вітчизни, - вже не наші. Це окупований Первомайськ.
Пісня розказав історію, як війско повертало Попасну.
Могли б ви собі уявити, що у вашій школі у кабінеті захисту Вітчизни зберігались уламки снарядів, що лупили по цій ж школі? От так і є у Попаснянській школі №1. Базуки, міни, гільзи-все, що завгодно. Цю виставку доповнили пацаваті матрьошки.
Пісня дуже любив розказувати про фронт, про особливості місцевості. Як він сказав, Попасна - це місто, де можна навіть зараз зустріти пейзажі, котрі описував Шевченко.
«Садок вишневий коло хати»...Тут навіть хатки будують по старому типу, хоч і з нового матеріалу.
І в слово до цього. У мене було таке враження, ніби час тут зупинився от ще в 2013. Навіть раніше. Таке собі депресивне місце, що відстає у розвитку і не оновлюється - це про схід.
Уявіть, шо ви після важкої ночі, що провели патрулюючи місто, спросоння відкриваєте очі і бачите, як по вашій казармі тихо і артистично ходить товсте, рогате з величезними очима чортище з палицею в руках?
Ото ж друг Торнадо зайшов в казарму до поліцейських. Я захоплююсь його артистичністю. Він відігравав свою чортячу роль на відмінно. Проте і не виходив з неї.
Пісня порадив нам відвідати кав‘ярню, що була зовсім поруч.
От ми і послухали. Мені було цікаво, як смакуватиме тамошня кава. Кава, що вариться поблизу ОРДЛО!
Чесно, досі не люблю каву, тому не знаю, як смакує кава, що вариться поблизу ОРДЛО ;}
Ми спокійно та атмосферно вели бесіду, пили свої напої, як тут пролунав вибух.
Він був гучніше ніж вибухи, що греміли з Криворізьких кар‘єрів, котрі я чула на ліцейських парах. Потім роздався другий. Місцеві реагувати на це флегматично. Казали, що нічого страшного.
Ми рушили до автостанції, щоб відправитись до Бахмута-фінальної точки нашого вертепування на сході.
Ми йшли і розмовляли, а нашу розмову супроводжував звук вибухів.
Десь там в когось стріляють.
Для мене індикатором поведінки був Пісня. Він був спокійним. Тож я і для себе не бачила приводу панікувати. Проте я не знаю, чи зберігала б я холоднокровність, якби він підняв АЛЯРМ.
Біля автобусу Пісня поділився своїм баченням ситуації в політиці та на фронті.
«Нам п***а - сказав він, - ми програємо на політичному рівні. Нас потихеньку зливають. Будьте впевнені: війни вистачить і вам і вашим дітям»
Такі фрази чути особливо неприємно від тих, хто реально дотичний до політики чи армії. І подібні фрази від таких людей я чую все частіше. Так само як і нинішню політику не підтримують ті, хто лупашать за Україну.
«Просто люди тут думають, що тим, хто живе в інших регіонах - байдуже на війну. Думають так, бо їх подорожі обмежуються Барабашевом у Харкові і Маріуполем під час відпустки. Все. Проте, хто був «там» і поїздив по Україні - потім розуміють, що ті "ЛНР ДНР" їм нафіг не треба, бо бачать різницю. Просто менталітет такий - «Аби чорт аби бик-лиш би яйця ніс.»
Тут можна провести яскраву паралель з новорічним спічем Зеленського, до речі.
До зупинки підійшли три п‘яні в дробода чоловіка. В одного з них були два чорні синяки навколо очей. Всі троє ледь тримались на ногах.
«Да Артьомавска даедем?» - писклявим голосом запитав чорноокий.
«Ні, автобус їде в Бахмут» - відповіла Оля.
«А через Артьомавск не праезжает?»
«Запитайте у водія» - тихо сказала я.
«А где он?» - п‘яний заліз в автобус.
«А немає водія!» - прикольнувся чорт.
«Артьомовск..»
«Бахмут-це ж і є Артьомовськ!» - викрикнула місцева жінка з автобуса.
- Якщо що, то їх знімуть на блокпості. Якщо будуть якісь проблеми - кажіть, що ви від мене, їдете з батальйону Кульчицького - казав Пісня.
Чоловік з синяками купив в ларьку пиво. Поставив його на косу підставочку під вікном, пляшка поїхала і розбилась від падіння.
«Ойй, нема пива» - сказав він друзям.
Це реальність нашого суспільства. З таким я давно не зустрічалась. Проте варто визнавати, що воно є і це також наші реалії. Чоловік всю дорогу співав.
При виїзді з Попасної мені зателефонував батько.
«Я не підтримую того, що ти робиш.
Це ви, певно, приїхали дракони ти місцевих?
Ні? Тоді як це назвати?
Будь обережна. Бо я про це щойно говорив з маріупольчанином, він це б нормально не сприйняв. А там таких більше. Ви дарма ризикуєте»
Я була здивована.
Що хтось справді може подумати, що ми мали намір приїхати, щоб когось розізлити. Що наша місія - дешевий тригер!
В нас була інакша ціль, більш важлива. І ми її справдили. Тут хочу залишити фрагмент повідомлення Пісні, котрий він написав згодом:
«...Дякую вам, ви круті
Якщо спитаєш чому ... та хоча б тому, що я за шість років війни перший раз побачив такий проект
Який їздить своїм ходом ... це повір мені ... це багато.»
Це добре розуміють люди, що живуть в суспільстві, котре ділиться на «наші» і «не наші».
Люди, що можуть думати, що вони самі тонуть у цьому болоті, а нам на них байдуже.
Відобідавши шкільними пиріжками по приїзду в Бахмут ми зустрілись з нашими наступними провідниками. Як я вже казала, багато чого в нашій мандрівці трималось на довірі через зв‘язки.
Тож
Наша команда сіла в два чорні джипи з тонованим склом до водіїв, котрих ми бачимо вперше в житті. Наші величезні наплічники ми тримали на руках, тож видимість та рухливість були обмеженими.
Поруч зі мною сидів Торнадо.
Я йому прошепотіла, а що, якщо ці чоловіки - «не наші»?
Торнадо мені, не виходячи зі свого амплуа чорта відповів: «Таак, пиши Пісні і кидай йому нашу геолокацію!»
Я поставила собі питання:
А що і справді я можу зробити якщо щось піде не так? В місцевості, де ти не можеш бути впевненим навіть у поліції?
В місцевості, де «наші» рекомендували не затримуватись довго в одному місці?
Водій віз нас до військової частини. Він, як і всі наші друзі на нашому шляху гнобив ситуацію, ОРДЛО.
Горіх запитав його про різницю міста зараз і тоді, коли воно було окупованим. Водій відповів, що зараз майже так, як і до війни. Під час окупації - вночі було страшно ходити по вулиці. Бандитське місто було. Хоч бандитським воно є і зараз, враховуючи те, як поліція кришує антиукраїнські рухи. Водій розказав, як йому погрожували розправою за те, що допомагав «Укропам».
Думаю, ви вже зрозуміли, що він - чергова людина, що допомагаючи нам - ризикувала життям. Ви, думаю, зрозуміли, що на сході є герої, що боряться за те, щоб бути українцями, бути собою, у себе вдома. І це реально відчайдушна боротьба. Водій також згадав про вбивство Мирошниченка. Те, що казав він, відрізнялось від того, що я читала в новинах.
Ми виступили у військовій частині. А потім і на останній локації - у поліцейському відділку. Там після виступу з нами сконтактували люди, котрих я також, на жаль, лишу безіменними.
Вони з гордістю розказували про те, чому можна вважати Бахмут патріотичним, що пишаються пам‘ятнику козаку та старій побитій двоголовій курці.
Також вони запросили нас погуляти по містові ввечері. Ми погодились.
Люди, котрих я до цього називала водіями, попрощались з нами лише тоді, коли впевнелись у тому, що люди, з котрими ми маємо побачитись - "наші".
Ми разом і пішли до центру міста. Зайшли в парк, і попрямували до красивої, освітленої алеї.
-Ходімо по освітленій та заасфальтованій вулиці - казала одна жіночка.
-А як називається ця вулиця? - запитала я, підтримуючи жарт.
-А какая разніца? -ми засміялись, - називається вона «Безіменна» і «Заасфальтована».
Я була зачарована красою Бахмуту.
Ми йшли вуличками, я розмовляла зі звіздарем, як тут в мою голову вдарив флешбек з 2014 року:
«-А ти звідки?
-С Артьомовска.
-Там, де роблять Артемсіль?
-Нет, то Луганск. Я из Донецкой области.»
Лиш перед від‘їздом з міста я згадала, що я знаходжусь в рідному місті хлопця-біженця, що був новеньким у моєму класі.
Я була у восьмому класі. Тоді я й не думала, що війна протриває аж до двадцятого року. І не думала, що я буду ходити по тому самому Артемівську, до завершення війни аж точно.
Цього хлопця звали Данило, а називали ми його Данісімо.
Я була серед тих, з ким він не йшов на контакт. Так, він на своїй сторінці ВК виставляв фото прапорів лнр і днр, а я носила червоно-чорну стрічку, що купила на майдані.
Проте я ніколи не дозволяла собі його за щось чмирити, не дивлячись на наші протилежні позиції. Я ніби відчувала, що він якраз через це й не хоче говорити зі мною про будь що. А мені було цікаво
Як там на сході? Чому він має таку думку? У мене була купа питань.
І от я ходжу по його місті і несу в наплічнику мазепинку. Мені стало цікаво, яка його доля нині.
У чорно-зеленому небі над Бахмутом висів круглий білий місяць.
Звіздар із зіркою в руці скочив на блискучий кам‘яний п'єдестал вичурної альтанки, блискавично пройшов крізь і стрибнув на землю.
Красиве місто Бахмут. Проте безлюдне.
Дзвони в центрі відбивали прихід глибокої ночі.
Ми готувались покидати місто.
