Михайло Сорока

Михайло Сорока помер в Кошляках в січні 1911 року. Його вагітна дев`ятнадцятирічна дружина після смерті чоловіка повернулася до своїх батьків у Великі Гнилиці, де через два місяці народила його – сина Михайла Сороку, якого назвали на честь батька. Через рік мати знову вийшла заміж, а хлопчика залишила на виховання у батьків.

«Коли я вродився, то мій батько вже не жив. Не знаю, чи рада вона (мама) була моїй появі, бо бабуня таки незадоволеною була, що родився хлопець. Часто говорила мені, що якби я був дівчиною, то багато менше було б клопоту, а може й більше вигоди. Підросла б, видала б заміж, і ще й свою голову прихилила би біля мене…..» - згадував про своє дитинство Михайло Сорока.

Від 1919 року Михайло навчається у Великогнилицькій школі, де провчився чотири роки й 1924 року, склавши іспити, вступає у перший клас Тернопільської гімназії. У 1925 році йому математику викладав Мирон Зарицький та мав дуже великий вплив на хлопця, який дуже полюбив його дисципліну. Разом з викладачем до гімназії перейшла на навчання і його донька – Катря, що колись стане Михайлу за дружину, але вже наступного року вони з батьком переїхали до Львова.

Про це згадував Михайло : «До тої ж гімназії ходила його дочка Катря, що вітром носилася по коридорі перших класів зі своїми товаришками Лесею і Ольгою. На превеликий жаль, у 26 р. Професор Мирон Зарицький зі своєю сім`єю переїхав до Львова і ми знову залишились без правдивого математика».

У 1926 році він переїжджає до Чехословаччини, де продовжує навчання в українській гімназії в м. Ржевнице. Як і в Тернополі, так й у новому місті Михайло є членом “Пласту”.

«У Ржевницях він займався спортом, належав до хору, Пласту та Соколу. Гарно співав басом, був першим у бігу, скоку та вправах на приладах…» - згадує про Михайла його товариш з тих років Іван Вергун. Завдяки скаутській організації в Тернополі Михайло вступив в юнацтво ОУН, а після переїзду в Чехословаччину – в дійсне членство Організації.

Перший арешт Михайла відбувся у 1933 році, а другий у 1937, обидва через підозру в членстві ОУН. Відбував тюремне ув`язнення в Станіславові, Березі Картузькій, Гродно. Восени 1939 року, після розпаду Польської держави Михайло вийшов на волю і повернувся у Львів. В січні наступного року вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту. 1940 року Михайло Сорока став членом Крайового Проводу ОУН.

Лише чотири місяці судилося прожити разом у щасливому шлюбі Михайлу Сороці й Катерині Зарицькій. Та їхнє спільне життя повинно було на цьому і завершитись. Всіх, хто був репресований, або тільки взятий під нагляд поляками, більшовики вважали небезпечними. Таких людей вони викликали на допити, після яких заарештовували. З польських архівів вони дізнались про судимість Катерини й прийшли за нею, та Михайло заступився за дружину і його теж заарештували. Коли ж перевірили його архіви, виявилось що він теж був одним з активних діячів ОУН. Спочатку М.Сороку відправили у другу Львівську тюрму, а Катерину в «Бригідки» та пізніше чоловіка засудили до 8-ми років у Владивостоці, а потім у Воркуті. Після цього арешту Михайло і Катерина більше ніколи не зустрінуться.

Перебуваючи від 1940 року у Воркуті, 1947 року Михайло створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (друга назва – «Заполярний Провід ОУН»), яка мала на меті припинити сваволю над політв`язнями, допомагала їм вижити, зберегти свою самобутність. За короткий час від 1947 по 1948 «ОУН-Північ» встановила зв`язок між підпільниками різних таборів, а 1948 – з Україною.

1948 року закінчився термін покарання Сороки. У Воркуті він продовжив працювати як добрий фахівець по топографії, але згодом домігся двомісячної відпустки у Львів. Приїхавши ц місто, Михайло відновив зв`язки з націоналістичним підпіллям через зв`язкову Романа Шухевича Галину Дидик. Отримав інформацію про підпілля в Україні, рекомендації щодо збереження кадрів ОУН у Воркуті та багато літератури. Пізніше, натішившись вдома сином Богданом, якого виховували батьки Катерини, повернувся у Воркуту. Згодом «ОУН-Північ» було викрито.

15 грудня 1952 року Михайла знову заарештовують, а в обвинуваченні сказано: «В 1948 році був одним з організаторів підпільної організації серед ув`язнених». Перших три місяці слідство велося у Красноярську, а решту – у Сиктивкаврі. 15 вересня 1953 року М.Сороку засуджують до розстрілу, який 30 листопада замінюють на 25 років ув`язнення, що почалось із Магадану.

З березня 1954 року М.Сорока відбував ув`язнення два місяці в Кірові, а далі його перевезли в поселення Кенгір в «Степлаг». Він складався із шести табірних відділів у радіусі 75 км. Адміністрація містилася біля третього табірного відділу в населеному пункті Кенгір.

На червень 1954 року в зоні проживало понад 20 тисяч в`язнів. Українці складали 46% осіб. Більшість ув`язнених були засуджені за зраду Батьківщині. Ситуація в «Степлагу» була вибухонебезпечною. Нічим не допомагали навіть нові переміщення ув`язнених. Умови їх перебування були нестерпні – сваволя, терор, розстріли. В ці періоди відбувалось багато страйків, які легко придушувались. Проте найбільше повстання розпочалось 16 травня і тривало аж до 26 червня 1954 року. На чолі Кенгірського повстання став росіянин Капітон Кузнєцов. Члени ОУН не дозволили ввійти Сороці в очільну комісію. У перші дні на перемовини прилетіли з Москви представники МВС і головного управління таборів СРСР та вимоги повстанців були неприпустимими для більшовиків. До 7 тисяч страйкарів доєднались ще 20 тисяч, які працювали за 20 км від Кенгуру. Страйк тягнувся 42 дні й 26 червня 1954 року для придушення повстання у зону ввели 1600 військових, 98 собак із собаководами, 3 пожежні машини та 4 танки Т-34 (це був перший випадок їх застосування для придушення страйків в таборах). Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.

«Побачивши танки, в`язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково одягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинились. Вони навіть не зменшили швидкість і один за одним переїхали живу фалангу…» - згадує доктор Варконі.

«Смерть п`ятисот українських жінок у Кенгірі під російськими танками свідчить про те, що існують вищі вартості, ніж саме людське життя і все матеріальне» - написав про цей подвиг Я.Стецько у праці «Бунт проти матеріалізму».

Кенгірське повстання стало одним із найяскравіших виразників кризи системи ГУЛАГ. Воно змусило керівництво таборів і держави в цілому в остаточному підсумку відійти від тиранії в таборах і піти на поступки.

Від 1952 року Михайла дуже часто перевозили в інші табори, ніде йому довго не давали затримуватись. Взимку 1962 року його перевели у Мордовію, де він і залишився. Де б не був Михайло, всюди він проводив ідеологічну діяльність.

«Михайло Сорока наголошував : кожен націоналіст мусить бути не так виконавцем, як творцем, який весь час змагає до вдосконалення, до вироблення найефективніших форм боротьби за державну самостійність» - згадує Петро Дужий, політв`язень, колишній головний редактор газети ОУН-УПА «Ідея і Чин».

У першій половині 60-х років кадебісти забирали Михайла з тюрми й возили до Львова, Тернополя, Києва, влаштовували йому зустрічі з сином, ріднею. КДБ було зацікавлене у каятті таких постатей як Ю. Шухевич, М. Сорока, сестри С. Бандери. Після таких поїздок кадебісти, оздоблені невдачею, били Сороку і повертали назад у табір. Такі поїздки та побиття не минули без сліду. У січні 1967 року у Михайла стався перший інфаркт. 16 червня 1971 в с.Озерний Мордовського концтабору внаслідок другого інфаркту Михайло Сорока помер.

Люди різних національностей, поглядів і організацій згадають Михайла як непересічну особистість. Він був творчою особистістю, проводив літературні вечори, релігійні свята, допомагав не лише українцям відчути себе національною одиницею свого народу, а й представникам інших національностей.

«Приходив не раз «сирий матеріал» тої молоді у табори, - згадує Юрій Шухевич, - то Михайло старався їх ввести в нашу історію, прищепити в першу чергу національну свідомість. Бо приходили зі східної України не зовсім випадкові політичні в`язні, в них був дух протесту, за щось вони і потрапили туди, але про національну свідомість у них можна говорити умовно. І він виховував в них ту національну свідомість, дуже багато працював, щоб підвищити рівень їх знань».

Михайло Сорока віддавав багато сил, щоб народити у молоді національну ідею. Це була та праця українця-націоналіста, яка увійшла в таке правило: “Де б ти не був – будуй навколо себе Україну”, що Михайло і робив.