Ще у грудні 2015 року український політолог Віктор Бобиренко у своїй авторській колонці вказував, що наступним президентом України буде Зеленський. Пройшло 3,5 роки та лівацькому електорату дуже полюбився та зайшов Василь Голобородько на новий, некіношний манір. Він витіснив з цього електорального поля Ляшка, потіснив ОПЗЖ та БЮТ, бо не обіцяв нічого конкретного, але натякав, що усім буде добре, бо “Весна прийде — саджати будемо”. І кожна соціальна група подумала, що на якусь халяву нарветься саме вона. І саме тому тримається, не падає рейтинг Зеленського.

Перший рік президентства Володимира Зеленського показав, що у його команди був хороший план. План — як перемогти на виборах. А що робити далі, в штабі Зеленського ніхто не думав.

Свідченням того, що Зеленський не розуміє ситуації, що склалася в Україні є те, що левова частина того про, що Зеленський говорив на брифінгу — це повноваження уряду, а не президента в парламентсько-президентській республіці. Пройшов рік, а В. Зеленський так і не читав Конституції України, яка, власне, і визначає його повноваження як глави держави.

Сьогодні президент Зеленський, а разом з ним і держава Україна, опинилися на стратегічному роздоріжжі. Теоретично, він міг би продовжити лінію на конфронтацію з Путіним, зберігати відверту прозахідну орієнтацію і по цеглинці вибудовувати державний суверенітет. При цьому намагаючись балансувати між інтересами олігархічних груп і маніпулюючи владним ресурсом за допомогою кадрових призначень. На цьому шляху, в разі успіху, він став би новим “Порошенком” і не мав би іншого виходу, як врешті-решт проголосити цінність держави та нації. Але Зеленському і його пострадянському виборцеві такий шлях категорично не подобається. Тому “команда Зе” змушена будувати свою політику “від протилежного”.

Безпековий сектор. 21 червня 2018 року був прийнятий ЗУ “Про національну безпеку України”, а 7 лютого 2019 року Верховна Рада України закріпила в Конституції положення щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Після цих двох подій питання вступу в НАТО та ЄС повинні були стати не лише пунктом в передвиборчих програмах різних партій та політиків, а й офіційним курсом України. Однак, влада на чолі з президентом України Володимиром Зеленським робить все навпаки та саботує всі процеси, які пов’язані з інтеграцією. Хоча офіційно та на камери всі представники влади говорять про підтримку реформ та інтеграцію України в Євроатлантичне співтовариство. Про саботаж та блокування реформ свідчать дуже багато реальних дій або радше — бездіяльність влади.

Представники НАТО визначили 5 ключових кроків, які Україна повинна зробити, щоб продемонструвати реальність свого бажання інтегруватись в Альянс: 1.Новий закон про створення парламентського комітету зі здійснення нагляду за діяльністю розвідувальних служб і Служби безпеки. 2. Закон про Службу безпеки України, який має зміцнити в рамках реформи ті елементи, що містяться у рамковому Законі про нацбезпеку. 3.Новий закон про розвідку. 4. Новий закон про управління державними таємницями і засекреченою інформацією. 5.Реформування галузі оборонної промисловості, Державного оборонного замовлення (ДОЗ) та системи державних закупівель у галузі оборони.

Проте можна констатувати, що до сьогодні жоден з цих кроків на шляху до Альянсу Україною не виконано. Причинами тому є небажання керівництва країни займатись цією проблематикою, оскільки вона для сьогоднішньої владної команди на чолі з Зеленським не є пріоритетною. Вступ до НАТО означає відступ від Росії, а, судячи з дій влади та особисто Зеленського, вони на це не готові. Питання безпеки і оборони для президента Зеленського перебувають на периферії. Враховуючи російську агресію, яка, попри сподівання та обіцянки президента Зеленського принести швидкий мир, триває, такий підхід влади до питання реформування сектору національної безпеки та оборони є неприйнятним.

Медійний сектор. В Україні поступово відбуваються інформаційні спецоперації, об’єднані цілісним стратегічним задумом і єдиним смисловим вектором. Найскандальнішою видалася інформаційно-психологічна операція Дмитра Гордона. По суті, він легалізував в Україні не лише Поклонську та Гіркіна, але й разом з ними саму російську агресію. Після цього Зеленський на своїй пресконференції легалізував Гордона, що вказує на попередньо затверджений план.

До цього вікно Овертона активно розширювали 112 канал, NewsOne, ZIK та Інтер, а спецоперація Гордона здійснила лише корекцію наративу. Головний меседж, донесений через Поклонську, полягає в тому, що втрата Криму відбулася з вини самої України, а головний меседж Гіркіна — війну на Донбасі почав не Путін, а Стрєлков. Обидві позиції дуже важливі для “нормалізації” українсько-російських відносин за кремлівським сценарієм.

Також впливають псевдосоціологічні дослідження, представлені агентством “Рейтинг”, показують лідером народних симпатій російськомовного і прорадянського Леоніда Кучму, а прихильники національно-патріотичного і прозахідного спрямування, Ющенко і Порошенко, займають останні позиції.

Мобілізація проросійських і реваншистських сил в українській політиці та інформаційній сфері почалася не від учора. Але останні події вказують на чітку координацію їх наступу з риторикою і діями самої влади.

Окрім цього, Володимир Зеленський на пресконференції висловив дуже суперечливу тезу щодо мовних квот та щодо мовної політики в Україні.

Політичний сектор. Усе свідчить про те, що після розриву з Коломойським команда чинного президента остаточно зробила ставку на союз із впливовою групою вітчизняного істеблішменту, представленою в публічній політиці феноменом ОПЗЖ. І ця група взяла на себе звичні посередницькі функції в справі продажу національних інтересів.

Чому Зеленський робить такий розворот? Відповідь очевидна: йому треба вижити. Тому він шукає покровителя. Ситуація в економіці, політичний розкол в середовищі “слуг”, кадровий провал на всіх напрямках державної політики не залишає йому іншого шансу на політичне виживання.

Найяскравіший приклад — справа Шеремета, у яку Зеленський вліз, дякуючи міністру усіх справ Авакову, і дав правову оцінку злочину з точки зору його внутрішньої впевненості, а не чинного законодавства. Справа розвалюється, доказів не достатньо і в ІТТ сидять невинні, а президент стверджує, що Аваков — гарний міністр.

Та і ствердження, що у владі жодного кума або армійського друга не відповідають дійсності. Журналісти знайшли вже понад 30 кварталівців та друзів чинного президента — Іван Баканов, Руслан Стефанчук, Андрій Єрмак, Андрій Богдан, Юрій Корявченков, Сергій Сивохо та цілого ряду інших його особистих друзів, які обійняли або певний період займали ключові посади в країні.

Зеленський в ролі молодшого партнера Медведчука, Путіна і Трампа може розраховувати на певне послаблення зовнішнього тиску, нові кредитні лінії, а також на відданість пострадянського електорату. При цьому, до нього остаточно втратять інтерес у Європі та відвернуться патріотичні виборці. Але “Слуги народу” думають, що це не страшно. У результаті, Нормандський формат піде в минуле, “Північний потік-2” добудують, санкції з Росії будуть поступово знімати. Про НАТО і ЄС нам можна забути.

І для цієї України буде вже цілком нормально вислуховувати про те, як будувати свою державність. Росія буде розповідати нам, за якою конституцією жити, яку історію знати та з ким дружити в зовнішній політиці. Польща визначить, яких героїв нам шанувати. Угорщина допоможе з освітньою політикою. Болгарія навчить, як правильно формувати адміністративно-територіальний устрій. А Грузія матиме право вето на призначення у виконавчій владі.

Міжнародний сектор. За рік відбулося послаблення міжнародних позицій та суб'єктності України, втрата ініціативи та падіння коефіцієнту корисної дії від зовнішньополітичних дій. Це — відчайдушна боротьба за зустріч із главою Білого дому в Овальному кабінеті, особиста розмова з президентом РФ Владіміром Путіним та проведення саміту “нормандської четвірки”. Опинившись у полоні поспішних, популістських обіцянок та непрофесіоналізму, президент Зеленський так і не отримав аудієнції у Вашингтоні, погодився на виконання невигідних для України політичних умов лише для того, аби відбувся Нормандський саміт і вдалося подивитися в очі очільникові країни-агресора. Викресливши з публічної риторики засудження російської агресії, погодившись на російський варіант “формули Штайнмаєра” та нашвидкуруч відвівши українські війська в трьох точках російсько-українського фронту (попри це, там так і не припинили стріляти), український президент, фактично, купив Путіну квиток до Парижа за рахунок України. І водночас — створив сприятливі умови для початку міжнародної реабілітації Кремля.

Потрібно боротися, щоб Україна й надалі залишалася серед пріоритетів у команди Зеленського, а принцип “нічого про Україну без України” відновив дію. Адже втратити суб'єктність України набагато легше, ніж потім її відновлювати. Але то, вочевидь, не про чинного гаранта Конституції. Попередній рік Зеленського вже став роком реваншу та українці в цьому пересвідчуються щодня! Тому 24 травня о 14:00 виходимо на Майдан Незалежності або площі своїх міст - зупинимо реванш разом!

Допис на facebook