“Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!”

Микола Міхновський

У 30-х роках 17 століття ситуація в Україні була досить напруженою. Введення в дію урядом Речі-Посполитої нового податку, боротьба за легалізацію православної церкви, обрання гетьманом реєстрових козаків ставленика короля — все це зустріло рішучий опір населення. Назрівало нове повстання.

В цей час на політичну арену виходить новий провідник нереєстрового козацтва — Тарас Федорович (Трясило). Він звернувся до українського народу із закликом братися до зброї за православну віру та визволення краю від польсько-шляхетського панування. 

Вже в січні 1630-го року почались перші виступи під проводом Тараса Федоровича. Весною повстанці перейшли на лівий берег Дніпра та змогли закріпитись у Переяславі, де нараховувалось близько тридцяти семи тисяч людей. До них підійшли близько 20 тисяч добре озброєних військових польської армії на чолі зі Станіславом Конєцпольським та реєстровців на чолі з Григорієм Чорним. 

Кульмінацією повстання стала так звана “Тарасова ніч”, поему якій присвятив Тарас Шевченко. Невеликий козацький загін після святкування поляками перемоги в одному з боїв оточує вороже військо та завдає йому повного розгрому.

Відсутність підкріплень та людські втрати поставили ворога в скрутне становище. Саме тому Станіслав Конєцпольський ініціює переговорний процес з козацькою старшиною, яка, попри можливість продовжувати боротьбу й одержати перемогу у повстанні, прагнула якомога швидше скористатись слабкістю ворога й підписати перемир'я. 

Польська сторона вимагала припинити військові дії на таких умовах: збереження чинності Куруківського договору 1625 року, за яким кількість реєстрового козацтва становила 6 тисяч, видати Тараса Федоровича як головного керівника повстання, розпустити нереєстрових козаків та повернути полонених. 

Оскільки козаки, а також їх отаман Тарас Трясило, мали намір продовжувати боротьбу за віру й самостійність Війська Запорізького та не бажали йти на поступки, вирішили відійти на Січ. Ця обставина помітно позначилась на ході та результатах подальших переговорів.

Згідно зі статтями Переяславської угоди від 8 червня 1630 року, повстанці визнавали свою провину, але відмовилися видати владі Федоровича. Залишався в силі Куруківський договір, але реєстрове військо збільшувалось до 8-ми тисяч. B правах поновлювалися виписані з реєстру запорожці, а всі інші повинні були повертатися до своїх панів.

Таким чином, угода була спрямована насамперед проти нереєстрового козацтва та селян. Тисячі учасників повстання не бажали повертатись на панщину, відмовлялися виконувати феодальні повинності, чекали нового повстання. 

Розуміючи помилку старшини та наслідки капітуляції, Тарас Федорович й надалі робив спроби зрушити населення для визволення України з-під польського панування. Проте, по-справжньому це вдалось лише Гетьману Богдану Хмельницькому аж через 18 років. А до того часу Українська Нація не раз відчує на собі “добрі наміри” окупанта. 

А все тому, що боротьбу за Правду обмінюють на мир у пеклі, а перемогу — на капітуляцію. Але це історія: змінити не можна, а для творення сучасності знати варто.

Вже сьомий рік в Україні йде війна. Ми стоїмо на захисті тих самих цінностей, за які боровся ще Тарас Трясило. Змінився лише окупант. Але чомусь влада не хоче аналізувати історію та чути бажання народу, натомість шукає можливості впровадити мир саме на умовах капітуляції, як це відбулось 390 років назад. 

Формула Штайнмаєра, переговори з Москвою за участі псевдореспублік, повернення та великий вплив проросійських сил на нашу політику, наступ на українську мову, постійна підміна понять тощо — саме такий вигляд має мир у розумінні нашого ворога. Але історія нас вчить, що мир можливий тільки після перемоги: “Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!”, — Микола Міхновський.