12 квітня 2014 року російські окупаційні війська захопили державні установи у Донецьку, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці та Слов’янську. До Слов’янська і Краматорська були спрямовані спецпідрозділи Служби безпеки та ЗСУ.

На екстреному засіданні РНБО, в ніч з 12 на 13 квітня, обговорювали дії українських сил у зв’язку з ситуацією на сході України. О 9:00 ранку 13 квітня розпочалася Антитерористична операція. Війна з РФ перейшла у нову фазу.

Російська диверсійна група під командуванням Ігоря Гіркіна насамперед взяла під контроль місто Слов’янськ на Донеччині. Всупереч розкрученому російському штампу про “повсталих шахтарів”, це місто ніколи не було шахтарським, оскільки там немає шахт. А у 2013 році Слов’янськ здобув перше місце на Параді вишиванок у Києві — його делегація в столиці була найкращою і найчисельнішою — понад 700 учасників. Слов’янськ має тактичне значення — його називають воротами Донбасу, оскільки він розташований на міжнародній трасі М-03, і перекриття її відрізає увесь рух з північного заходу, харківського напрямку, до агломерацій індустріального Донбасу. Середній розмір міста, важливе географічне положення та, імовірно, символічна назва Слов’янська стали причинами, чому місто було обране для вторгнення.

 13 квітня на околицях м. Слов'янськ, поблизу села Семенівка, група полтавської СБУ «Альфа» на двох автомобілях здійснювала розвідку блокпостів противника без підтримки бронетехніки. Ворог скористався раптовістю нападу та нав’язав свій перебіг бою, утримуючи ініціативу. Шестеро бійців полтавської «Альфи» відкрили вогонь у відповідь. Підсилення від вищого командування не було, дистанція не дозволяла вести ефективний та прицільний вогонь з пістолетів.

Бій розвивався стрімко. Опір українських спецпризначенців танув на очах, проте у перестрілку несподівано вступив БТР-80 3 аеромобільної роти — єдиний з шести наявних. Бронетранспортер, за наказом командира роти Вадима Сухаревського, всупереч наказу вищого командування “Не стріляти!”, відкрив вогонь з крупнокаліберного кулемета по бойовиках, щоб врятувати бійців «Альфи». Бойовики перевели свій вогонь на нього, але, через відсутність засобів ураження бронетехніки, це було марно. Противник почав відступати. Поранених завантажили на борт, БТР також відступив.

В результаті військовослужбовець ЗСУ врятував "альфівців", переламав хід бою і миттєво зреагував у критичній ситуації. І найважливіше — саме він взяв на себе відповідальність і вперше відкрив вогонь по ворогу, захищаючи Україну. Цим героєм став старший лейтенант Вадим Сухаревський, на той момент — командир 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади. Його позивний “Борсук” став добре відомим в боях під Слов'янськом, Луганському та під Георгіївкою. Зараз він — один з найталановитіших командирів Збройних сил України, майор, командир 503-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти, який виконує завдання на Маріупольському напрямку ООС.

У бою зі зброєю в руках загинув капітан Геннадій Біліченко. Саме він — перший загиблий військовослужбовець України у війні на сході.

Командував боєм з російської сторони Сергій Журіков (позивний «Ромашка») — права рука Ігоря Гіркіна на той час. Уродженець Криму, у віці 20 років отримав російське громадянство, мав спеціальність снайпера і повітряно-десантну підготовку (1500 стрибків із парашутом), був паламарем Києво-Печерської лаври, брав участь у штурмі фотограмметричного центру в Сімферополі.

Так, 16 квітня 2014 року голова контррозвідки СБУ Віталій Найда повідомив про готовність Росії реалізувати саме такий сценарій: “Країна, яка декларувала себе братньою, ставить перед своїми спецпризначенцями мету пролити кров на вулицях наших міст. Задокументовано переговори, які свідчать про те, що треба вбити 100-200 людей і після цього через півтори години на території України з’являться танки та БТРи російської армії”.

Росія була прямо зацікавлена у появі гарячої точки на території України. У Кремлі вже зрозуміли, що підняти всі 8 областей південного сходу не вдасться, але навіть локальний конфлікт, обмежений Донбасом, російське керівництво використало  б на свою користь — для тиску на українську владу, або як розмінну монету у переговорах щодо можливості повернення Криму.

Стійке враження повторення кримського сценарію на сході України було не тільки в українців. І сам Ігор Гіркін як польовий командир, і Олександр Бородай — у недалекому майбутньому перший “прем’єр” новоствореної “ДНР” — мали тверде переконання, що події розвиватимуться наближено до кримських. Тобто, що повномасштабне введення російських військ за прикладом Криму — питання кількох днів, максимум — тижнів. Проте їх плани порушили українські воїни: як добровольці, які ще відіграють свою важливу роль у відбитті російської агресії, так і регулярні українські формування, які першими прийняли бій з регулярною російською армією.

Від повної розгубленості перед лицем “русского мира” до — максимальної мобілізації. Від зради та здачі техніки — до героїзму і самопожертви. Від горя втрат — до радості перемог. Після Слов'янська українська армія взяла під контроль тільки на Донеччині — Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Торецьк, Бахмут, Авдіївку та Лиман, на Луганщині — Сіверськ, Рубіжне, Сєверодонецьк і Лисичанськ. Потім ще буде Семенівка, Металіст, Дебальцеве, визволення Маріуполя, бої за Іловайськ, гора Карачун, Савур-Могила, оборона Луганського та Краматорського аеропортів, Волноваха, Щастя, танкові бої біля Карлівки, Широкіно, Світлодарська дуга, Зеленопілля, бої за 32-й блокпост, Піски, Золоте - 4, Станиця Луганська, Гранітне, Старобільськ, захоплення малих броньованих артилерійських катерів «Бердянськ» і «Нікополь», рейдового буксиру «Яни Капу» та особового складу цих кораблів у листопаді 2018 року, а у січні-лютому 2015 року всі ще почують про кіборгів Донецького аеропорту, які тримали оборону 242 дні. В цих боях найактивнішої фази війни викристалізувалася та загартовувалася українська армія, яка показала, що нації народжуються у вогні.