В історії є особистості, життя яких обговорюють століттями. Вони мають палких прихильників, щирих ненависників, проте ігнорувати їх неможливо. Мабуть, так продиктовано волею історії, мабуть, справа в їх характері або все разом - але, так чи інакше, вони залишають свій яскравий слід. Подібний шлейф неоднозначної популярності  в українській історії простягається завдяки російській пропаганді за Степаном Бандерою, Богданом Хмельницьким і, звичайно, за Іваном Мазепою. 

У даній статті мова піде про останнього.

Гетьманом не народжуються

Яким повинен бути хороший політик (не забуваймо, що посада “гетьман” є саме політичною)? Останні події, показали, що насамперед - досвідченим. Політик повинен вміти стояти на своєму, без підказок зі сторони вміти доводити свою позицію і мати сміливість брати на себе ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СКЛАДНІ рішення. Ці якості і цінності не візьмуться нізвідки. Людина мусить пройти певну школу життя. У Мазепи вона була.

До того, як стати гетьманом, Мазепа вже прожив півстоліття. Його життя могло б стати прекрасною основою сценарію для гостросюжетного серіалу. 

Дитинство Івана Мазепи проходило у цікавій атмосфері. Родина шляхтичів, батько - активний діяч часів Гетьманщини Хмельницького, після чого співпрацював з Виговським. Іван отримав ТРАДИЦІЙНЕ ВИХОВАННЯ нащадка шляхетського роду - їзда верхи, фехтування, військова справа. Пізніше здобував освіту в Києво-Могилянській академії. Паралельно із цим він спостерігав за батьком та його спробами завадити московському втручанню у внутрішні справи країни. Батько ж відправив сина до двору короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира в якості пажа. 

Це перший ступінь в його кар’єрі.

Тогочасний король мав добрі стосунки із західноєвропейськими монархами. Щороку проводилось щось на кшталт сучасного “стажування” - трьох талановитих, на думку двору, юнаків-шляхтичів висилали за кордон для отримання дипломатичного досвіду і навчання. Мазепі вдалося потрапити до цієї “трійки” і він подорожував Німеччиною, Францією, Італією у дипломатичній місії козаків. 

Після цього він все більше цікавиться козацьким питанням і зустрічається з гетьманом Тетерею як гінець від короля. Далі - краще. В 1660-х роках він вивчає українське питання і веде декілька дипломатичних місій в Османській Імперії, Московії, Гетьманській Україні. 

Усе змінюється, коли Мазепа повертається до України і стає на службу до Петра Дорошенка в 1669 році. Саме в цей час Дорошенко є гетьманом обох берегів, і постає гостре питання щодо потрібної співпраці з Османською імперією. Для того, аби втримати контроль над обома берегами (над усією територією) і при цьому укласти вигідний договір з османами, потрібно мати талановитих дипломатів. З гарними ідеями, з достатнім дипломатичним досвідом. Потрібен той, хто на своєму життєвому шляху вже стикався з південною імперією і зміг би запропонувати варіанти ефективного вирішення поставлених задач. 30-річний Іван Мазепа добре підходив на цю роль. В результаті багаторічної праці, Петро Дорошенко залишився задоволеним роботою Мазепи і залишив хороші відгуки про гострий розум та дипломатичні здібності. 

В 1674 році життя зробило крутий поворот - Мазепа втрапив у неприємності, а точніше - у полон до Івана Самойловича. Лівобережний гетьман з Москвою за спиною - не зовсім той спільник, якого хотів бачити Мазепа. Проте коли постало питання “пан або пропав”, дипломату вдалось довести Самойловичу, що він є цінним союзником і може надати дипломатичну допомогу в непростих стосунках з Москвою, яка і так здобула за Конотопськими статтями більше, ніж могли дозволити козаки. 

Після цього Мазепа їздить в Москву, як додому, постійно і послідовно змагаючись із російськими урядовцями. Мазепа наполягав на тому, що треба віддати слобідські полки Україні, пропонував ідеї щодо економічних реформ, які були необхідними для українських земель, наполягав на безглуздості Вічного миру (один із ключових договорів узаконення поділу України по Дніпру). У процесі зустрічався і з московськими князями.

На жаль, далеко не все йшло по плану майбутнього гетьмана. Москва явно націлилась на повне захоплення влади в Україні і  збити їх з цього шляху було важко. 

Іван Самойлович не зміг стати добрим гетьманом. 

“Король мертвий, хай живе Король!”

У цій ситуації не можна не віддати шану дипломатичному хисту Мазепи. Уявіть собі - відбувається змова проти Івана Самойловича, інспірована тодішньою московською правителькою Софією і її фаворитом Голіциним та реалізована руками козацької старшини. Для того, аби втриматись на новій посаді, Мазепа мусить мати з обома сторонами добрі стосунки.

Але що робити, якщо Софія і Голіцин втратять владу? 

Коли окрім самого Мазепи є ще кандидатина посаду гетьмана, які точно нічим не гірші?

Будьмо чесними, тут Мазепа проявив себе як політик. 

Завдяки старим зв’язкам, він швидко виходить на нового московського царя Петра І, який пізніше проголосить себе першим імператором Росії. Між ними складаються добрі стосунки, проте поки тільки на словах.

Мазепа мусив довести свою вірність короні, тому він відразу підписує Коломацькі статті. Де юре, ці статті захищали гетьмана він можливої небезпеки зі сторони старшини і царя, підкреслюючи їх інтереси. Де факто, Мазепі вдавалось обходити деякі заборони, прописані в договорі. Розрахунок був простий - цар дивиться крізь пальці на певні “хуліганства” з боку Мазепи, а останній, своєю чергою, допомагає Петру у військових справах.

Саме завдяки козацькій підтримці, Московська імперія змогла захопити найбільшу турецьку фортецю в регіоні - Азов.

Коли на відродженому економічно Правобережжі почалося козацьке повстання, Мазепі вдалося використати його на свою користь. Ні, він не оголосив війну і він не приєднався до повстанців. Він придушив це повстання (перед цим вичікуючи на офіційне прохання від Речі Посполитої), а потім приєднав Правобережжя до свого Лівобережжя. Гетьманщина в своїх старих кордонах повернулась до рук одного гетьманського правителя. 

Чи не вперше за роки перебування під владою московських царів гетьман відчуває себе повноправним правителем українських територій. Це видно по столиці Батурину - місто розквітає і неначе розправляє крила. Як і вся Гетьманщина. 

Скільки вже розказано про вплив Мазепи на українську культуру. Києво-Могилянський колегіум стає академією. Збільшується кількість шкіл. Починає поширюватись українська література. Церкви, побудовані за рахунок Мазепи, з’являються на українських землях так рясно, як гриби після дощу.

Не може бути бочка меду без ложки дьогтя. Аби догодити старшині - тут згадують що таке панщина. І хоч вона була всього два дні, ми не можемо не погоджуватись з очевидним фактом - це була все ж панщина.

Все це робилось на хиткій ниві добрих стосунків із московським царем. 

Звичайно, що в один прекрасний момент все рухнуло. Правда, це вже закономірність, якщо ми говоримо про Російську імперію.

Ворог мого ворога - мій друг

У 1700 році Петро І вирішує почати Північну війну. Опонентом стає Швеція на чолі з 18-річним королем Карлом ХІІ. Супротивник не здається особливо небезпечним, зважаючи на його вік. Проте неочікувано війна затягнулась на довгих 9 років. 

Ще більшою несподіванкою для царя стало те, що його, здавалось би, старий і вірний союзник, перейде на іншу сторону. Як би сьогоденна московська пропаганда не розривалася у криках, що це була “зрада”, ініціатива йшла точно не від Мазепи. 

У гетьмана з’явилися нові проблеми. 

По-перше, сусідня Річ Посполита є союзником Швеції, проте російський цар чомусь не відправляє військової допомоги для захисту західних кордонів, залишивши цей обов’язок козакам.

По-друге, починається глобальне викачування ресурсів: як матеріальних, так і людських. Українців відправляють не на їхню війну - інтереси царя взагалі не перетиналися з інтересами Мазепи і козаків. 

По-третє, московські війська не церемоняться з місцевим населенням. Українцям довелось утримувати розквартировані війська за свій рахунок.

Логічно, що так довго продовжуватись не могло. Терпіння українців не безкінечне (що-що, а цей факт вже неодноразово підтверджувався впродовж століть нашої історії). Мазепа розуміє, що ситуація дуже хитка і пора ризикувати.

Якщо Москва не може забезпечити інтересів українців, то це зможе зробити Швеція. Якщо їм пообіцяти щось натомість, звичайно. 

“...Прийшла наша пора…”

Карлу ХІІ потрібні були очевидні речі - вихід України з союзу з імперією і перехід на сторону шведів. 

Ситуація стає напруженою. Мазепа не має часу, аби пояснювати всім старшинам усю хитромудрість свого плану (йому б наш Facebook), і підписує з шведським королем договір тут і зараз. 

Якщо говорити простими словами - було створено Українське князівство, яке зобов’язалась оберігати Швеція. 

Договір, можливо, і вигідний, проте особливо не підтриманий. Старшини, для яких такий оберт на 180 градусів був справжнім сюрпризом, не підтримали “фокусів” Мазепи і залишились на стороні царя.

Для Петра І це була неначе удар в спину. Він не очікував подібних кроків від колишнього союзника і відплатив у властивій східним правителям манері, влаштувавши криваву різанину у Батурині. Ці події були надто жорстокими навіть для тих часів, коли війна не вважалась настільки страшною бідою, як зараз. 

Французький посол у Росії із жахом доносив у Париж: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Новини передали і у французькі газети: “Страшний цар жадібний до крові в Україні”.

Результат війни став плачевним для Мазепи. Без запасів Батурину, без всеохопної підтримки козаків і старшини, з підбитим шведським військом - шанси на перемогу були мізерні.

27 червня 1709 року козаки зі шведами зазнали поразки в битві під Полтавою. За деякий час поранений Мазепа помер.

Цар, біснуючись у своїй ненависті, дав розпорядження російській церкві оголосити анафему Мазепі, яка досі звучить в московських церквах (деякі з яких були побудовані за кошти Мазепи).

Петро наказав знищити усі портрети гетьмана. Через це ми досі точно не знаємо, як виглядав Мазепа. А терор проти України з російського боку, коли вона втратила впливого гетьмана,  став неприхованим.

 

Мазепи, як політик, вартий уваги і поваги. Він спробував захистити Україну, використовуючи всі наявні ресурси і свої вміння.

Дехто боїться зробити і це.