Матір Незалежності: тридцята річниця Декларації про державний суверенітет України

Передісторія до Декларації. Наприкінці радянського періоду історії України питання стало руба: або зараз, або ніколи. Тобто, якщо не зробити рішучого кроку, то КДБшна та партійно-номенклатурна система, що були куди більш досвідченими в політиці, переграла б без великих зусиль демократів та дисидентів з різних областей України та, в принципі, протилежних політичних вподобань. Але – історична ситуація була створена – вперше в історії України Верховна Рада була обрана не однопартійною, в її складі були ті, кого до цього не можливо було уявити там взагалі. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та брати Горині з одного боку, а з іншого – наприклад, зі сходу України викладач Володимир Гриньов та «комсомолець» Володимир Філенко, звичайні комуністи – як Олександр Мороз, та, власне, й Леонід Кравчук, або такі персонажі – як той самий Сергій Цеков та Микола Багров з Криму, які після березня 2014 року відкрито вітали анексію Криму та долучилися до окупаційної влади. Всі вони були тоді народними депутатами України – й прийняли документ, що став поворотним, але у змісті якого відбилися усі їх політичні відмінності.

Тридцять років тому, 16 липня 1990 р., Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цим самим було зроблено вирішальний крок на шляху до незалежності нашої країни. Прийнята більшістю голосів парламенту, Декларація про державний суверенітет України, стала програмою побудови незалежної держави. У цьому історичному документі наголошено, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах» і «є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя».

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах". Одним з головних положень Декларації суверенітету України було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де "всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять".

Декларація також проголошувала економічну самостійність України. У документі визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Також Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Декларація про суверенітет України приймалася в роки розвалу СРСР. 11 березня 1990 р. Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР.

Ложка дьогтю у Декларації. Звісно, кожен документ має свої вади: знайти ідеальні формулювання, часом, не вдавалося й в більш історично відомих текстах. Такі параграфи є. Наприклад, сама невідповідність назви документу та його змісту: в «шапці» – Україна, а по тексту – майже скрізь УРСР. Так, це був компроміс, адже комуністи (а їх була більшість) просто б не голосували за інше формулювання. Але – скільки ми чули потім про те, що от, бачте – в Декларації ніхто УРСР не відміняв, а значить – усе інше незаконно (тобто і Акт проголошення незалежності, і референдум, і Конституція).

Звісно, найбільш контраверсійним був пункт про нейтралітет та позаблоковий статус держави – він сьогодні трактується ворогами України, як прийняте Верховною Радою зобов’язання завжди бути з Москвою, тобто й не говорити про рух до НАТО. За цей «гачок» п’ята колона чіпляється постійно, розводячи чергові балачки про «Україні потрібен мир за будь-яку ціну».

А ще – система «влади рад» на місцях також 30 років тому була закріплена і за весь цей час не змінена як за назвою, так й за сутністю. Як це не прикро, але влада дрібних чиновників та власників майна (колишніх партократів та колишніх директорів колгоспів чи заводів), що стали главами РДА, міськими головами та олігархами районного чи обласного масштабу – все ще існує в реальності незалежної України.

Шість років, які минули від Революції Гідності, уже подарували Україні не лише надію, але й можливість вивільнитися з цих «обійм минулого». Роботи ще багато, але розпочато децентралізацію – це перший, може не до кінця рішучий та масштабний, але реальний крок, для зміни змісту безпосередньої влади на місцях за формою, а потім – і якісної зміни персон у владі.

Національний стяг над Київською мерією. А вже за тиждень після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в Києві на Хрещатику, 36 замайорів український синьо-жовтий прапор. Доленосне й сміливе на той час рішення підняти національний прапор на флагштоці біля столичної мерії ухвалили депутати Київради XXI скликання: за нього проголосувало 13 із 22 присутніх членів президії.

Підтримати цей важливий для всієї країни крок прийшли на Хрещатик близько 200 тисяч киян. Національний прапор освятили у Софійському соборі та почесною ходою принесли до будівлі Київради. О 19:00 його підняв поруч із державним прапором Української РСР тодішній заступник голови Київради Олександр Мосіюк. І ця подія відіграла значну роль у становленні Української державності. Це дало потужний поштовх для національної самоідентифікації українців. Тоді ж в Україні активізувався національний рух, і водночас національна символіка почала витісняти радянську.

Як на той час, надзвичайна подія – над будівлею Київради був піднятий тоді ще не державний, а національний синьо-жовтий прапор України. Через 10 років після тих подій міська рада Києва вирішила відзначати цей день як День Національного Прапора у столиці України.

Так, маленькими кроками здобули Незалежність. Різні історичні діячі, як Кравчук, Лук’яненко, Мороз, Чорновіл – не дарма тоді відстояли Декларацію про державний суверенітет України. Щось виправляти та уточнювати випадає їх наступникам. Але було задано вектор, на якому Акт 24 серпня 1991 року – це наступний крок, і це – історичний процес, який не можна зупинити. А іншої дороги в України просто немає.