Договір Пілсудський – Петлюра
Восени 1919 року Українська Народна Республіка опинилась у скрутному становищі: боротьба проти більшовиків, перехід Української Галицької Армії на бік Добровольчої армії Денікіна, загострення політичних розбіжностей із ЗУНР. Саме ці події стали поштовхом для створення військово-політичного союзу з Польщею, що знайшов своє вираження у Варшавському договорі.
100 років тому, в ніч з 21 на 22 квітня 1920 року, після тривалих переговорів Петлюри та Пілсудського, міністри закордонних справ УНР Андрій Лівицький та Польщі Ян Домбський спільно підписали першу частину Варшавського договору — політичну конвенцію, а 24 квітня — військову.
Переговорний процес розпочався 28 жовтня 1919 року. Українські дипломати прибули до Варшави із текстом угоди для погодження польською стороною, проте спроби відстояти свої позиції зазнали поразки. Через безвихідь, постійний політичний тиск та погрози Польщі укласти договір із більшовиками, Петлюра прийняв рішення підписати пропонований Пілсудським проєкт договору. Фактично українська сторона виступила не як рівнозначний контрагент, а прийняла польську сторону як командну над Україною.
Зміст Варшавського договору оприлюднили лише у 1926 році після смерті Петлюри. Він являє собою таємний акт, підписаний за наказом Петлюри від імені Української Народної Республіки. Угода стала таємницею не тільки для противників союзу з Польщею, а й для всіх членів Директорії. Автори ретельно приховували умови даного акту, а для прикриття навіть спеціально створили підробку.
При аналізі підписаних у Варшаві конвенцій, перш за все, слід звернути увагу на їх законність. Прийнята Трудовим Конгресом Конституція УНР від 28 січня 1919 року, була єдиним джерелом легітимності Директорії, визначала її як колегіальний орган оборони краю та наділяла лише окремими адміністративними функціями. Відповідно до цього, Директорія не мала права видавати закони, укладати міжнародні договори та приймати рішення, спрямовані на зміну суспільного чи територіального устрою.
Політична конвенція Варшавського договору починається з преамбули, яка проголошує не суверенність українського народу, а лише його право на самовизначення. Далі зміст конвенції розкривається у 8-ми параграфах (статтях).
Відповідно до першого параграфу, Польська Республіка визнала право України на незалежне державне існування, а також верховну владу Директорії УНР з головним отаманом Симоном Петлюрою на чолі. Формулювання цієї норми свідчить про те, що Польща не визнає Україну як незалежну державу, а лише її право на державність. До того ж визнається не УНР з її урядом, а лише з Директорією, очільником якої є Симон Петлюра.
Другий та третій параграфи регулювали питання територіального розподілу та встановлення державного кордону. Території Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся були відірвані від основного кореня та передані під польську юрисдикцію. Дане положення суперечить проголошеному преамбулою праву на самовизначення народу, оскільки бажання українців враховано не було. Цей факт свідчить про те, що Польща з самого початку не мала наміру дотримуватись своїх зобов'язань. Внаслідок виконання договору Україна втратила 162 тисячі кілометрів території та 11 мільйонів населення.
У четвертому параграфі український уряд зобов’язувався не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі, ці ж зобов’язання взяв на себе уряд Польщі. Проте, обов'язок стосувався не Української Народної Республіки, яка визнавалась першим пунктом договору, а України.
Пізніше Пілсудський, всупереч угоді, розпочне мирний переговорний процес із більшовиками, що завершиться 18 березня 1921 року підписанням Ризького договору. Відповідно до цього договору, Польща погодилась визнати Українську Радянську Соціалістичну Республіку в обмін на західноукраїнські землі.
Тим часом, поки українці дотримувались своїх зобов'язань та всіма силами виборювали незалежність, Пілсудський зрадив договір заради інтересів Польщі. Він використав угоду як проти українського народу, так і в переговорах з більшовиками, щоб засвідчити своє право на західноукраїнські землі.
Беззаперечним є той факт, що ця подія була результатом безвихідного становища та призвела до трагічних наслідків. Однак, дала змогу продовжити історію Української Революції ще на один рік. Ми пам'ятаємо та цінуємо великі дні наших визвольних змагань, адже поразка — теж наука. Історія вчить нас, що не можна розраховувати на доброчесність союзника, потрібно покладатись лише на власні сили. Тільки лютим завзяттям та боротьбою можна здобути перемогу.
Аналізуючи політичну ситуацію в Україні, можна провести багато паралелей із подіями Української Революції. Важливо вчасно робити висновки та не допускати помилок минулого. Сподіваємось, що керівництво нашої держави не боятиметься ставити інтереси нації вище будь-яких союзів, з великою відповідальністю укладатиме договори про співпрацю та пильно стежитиме за їх виконанням.
