Жителі Луганщини: про війну, стереотипи та менталітет

Від початку збройного конфлікту на Сході України неодноразово звучали питання: чому так сталось? Як можна було допустити таку ситуацію? Чому жителі тепер окупованих територій не чинили бодай найменший опір сепаратистам?

І часто «експерти» відповідали на подібні питання, не уявляючи, як місцеві жили до війни, і чим живуть зараз.

МНКівці зустрілись з хлопцями з Шахтарська та Луганська, аби почути їхні історії, дізнатись, як живуть за лінією фронту.

Ми не називатимемо їхніх імен, адже на окупованих територіях залишились родини хлопців.

Нижче ви знайдете відповіді на деякі запитання, які залишались  нез’ясованими протягом понад двох років. Також ці суб’єктивні думки хлопців змусять поставити собі питання, які ніколи не з’являлись в ваших головах.

Менталітет

Корінь проблем на Донбасі - від менталітету.

Для нашого населення типово відпрацювати робочий час, включити телевізор, випити пива. Це практично і є все дозвілля. Люди не цікавились нічим, окрім як задовольнити фізіологічні потреби. Люди не були зацікавлені ні в саморозвитку, ні в зміні стилю життя.

Нам роками насаджували стереотипи про бандерівців, про те, що Донбас годує Україну. Місцеві, які їздили на Західну Україну, були здивовані, чому там нема бандерівців і їх ніхто не вбиває. Було важко розвінчувати ці міфи, що “засіли” в головах на рівні підсвідомості.

Такий спосіб життя, мислення і обмеженості привів Донбас до цієї ситуації, яку ми зараз спостерігаємо. Привів нас до війни.

Донецьк 2014 року. Весна

Посилювалась російська пропаганда, проводились різні мітинги.

Також проходили і проукраїнські мітинги. Один з перших розпочався з зустрічі у Вконтакте. Другий проукраїнський мітинг  зібрав  близько 10 000 учасників. Він був наймасовішим. Головний меседж, який ми тоді хотіли донести, що Донецьк – це Україна. Потім прийшли сепаратисти: пролилась перша кров – місцеві зарізали хлопця в Донецьку. Звідкись взялись прапори ДНР, про яке ніхто ніколи не чув і не бачив. Пізніше російські ЗМІ висвітлили це як марш за федералізацію, на який напали бандерівці. Хоча насправді люди йшли проукраїнським маршем, на який напали міліціонери.

Ми тоді не відчували захисту: бездіяльна міліція, яка навпаки сприяла сепаратизму. Розбивались всі спроби проведення проукраїнських мітингів, виловлювались активісти.

27 липня 2014-го почались бойові дії в Шахтарську. Це стратегічна траса з Донецька до кордонів з РФ. Тоді залишились без грошей, не могли виїхати з міста. Зараз місто трохи ожило, відновили шахти. Робота є, але вона мізерна.

Серед воюючих сепаратистів бачили кадирівців, бурятів. Були й місцеві, але все робиться під керівництвом Росії.

Росіяни є, але це не афішують. Приїжджають в формах, перешивають їх під ДНРівські/ЛНРівські. У командуванні інструктори - всі росіяни.

Триває активна фаза війни між різними угрупуваннями, наприклад між козачками та чеченами. Поширюється пропаганда, що всі обстріли - зі сторони України.

Російська гуманітарка – це легенди. Якщо там і є якась їжа – то це для сепаратистів.

Підприємства Ахметова ніхто не чіпає. В шахтах Ахметова досі виплачують заробітну плату, при чому гривнями, хоча всюди рублі, і стаж йде український. У “Донбас арену” жодна міна не прилетіла, також в жодне підприємство Ахметова, як зі сторони Росії, так і зі сторони України.

Про життя зі сторони сепаратистів, які воюють

Через те, що відключили українське телебачення, ми пропустили той момент, як почалась війна і хто її розв’язав. В очах сепаратистів українські війська напали першими.

Не було роботи, жити було ні на що. Для багатьох з’явилась альтернатива – воювати на стороні ДНР.  Це свого роду робота.

Інша причина – війна авторитетів. Якщо ти не воюєш – ти ніхто. Багато неосвічених і нереалізованих молодих людей побачили в цій війні можливість проявити «крутість». Якщо до цього вони були ніким, то тут знайшли шанс для самоствердження.

Коли починався майдан,  багато луганчан поїхали в Київ, збирали кошти в Луганську. Ми хотіли зміни влади.

Коли почалась «русская весна» – до нас ніхто не приїхав на допомогу. Ми чекали на активістів, які б приїхали до нас, як і ми їхали до Києва під час Революції. Ніхто не приїхав.

На фоні цього прослідковується тенденція – частина тих, хто були проукраїнськими –  стали нейтральними. Вони не отримали того, чого очікували.

Та попри це, Донбас – Україна. Як історично, так і територіально.

Коли Україна поверне території, потрібно буде проводити роботу з населенням. Потрібно працювати з регіоном, проводити українізацію. Якщо хтось і буде проти, швидше всього – мовчатимуть.

Зараз найстрашніше – це невідомість. Немає води, світла, інтернету. Цивілізація в один момент зупинилася. Доходило до того, що люди билися за відро води.

Що буде далі – не знаємо. Хочеться, щоб все повернулось на місце. Хочемо населення направити у правильне русло.

Але жити там знову ми б не хотіли….