Слобожанщина шанує і пам’ятає

Вчора у будинку харківської спілки письменників України відбувся мистецько-просвітницький вечір «Слобожанщина шанує і пам’ятає». На якому відвідувачам було розказано про життя та творчий шлях видатних харківців, таких як: бандурист, письменник, етнограф, інженер, громадський діяч Гнат Хоткевич, славіт та мовознавець Юрій Шевельов, композитор Сергій Борткевич. Вечір розпочався з виступу вчителя харківської школи бандуристів Костя Черемського, який розповів багато нового про непересічну особистість Г. Хоткевича. Хоткевич був не лише етнографом, громадським діячем та видатним бандуристом, але ще мало відомо, що він закінчивши ХПІ був одним з кращих інженерів Слобожанщини. Хоткевич першим (на 30 років  раніше від американців) запропонував використовувати двигуни на дизельному пальному. І навіть розробів проект дизельного потягу у 1901 році. Не відомо як би склалася доля Хоткевича якби не буремні роки  українсько-московської війни та перших визвольних змагань.  У грудні 1905, коли Імперську Росію починають роздирати заколоти та повстання на теренах Харківщини виникає Люботинська республіка. Делегатом від якої у Петербурзі виступає Г. Хоткевич. На жаль ця республіка проіснувала лише 9 днів, але з цього моменту Гнат Мартинович відкривається для нас як активний громадський діяч. Він вступає до РУП (Революційна українська партія), очолюваної Миколою Міхновським, та заводить знайомства поміж тодішніх громадських та політичних діячів.  Варто відзначити, що Хоткевич з малку захоплювався грою на бандурі. І майже весь вільний час приділяв музиці. Саме грою на бандурі він навернув багатьох тодішніх харківців до українства. Слухаючи його неймовірну музику люди згадували про своє українське коріння. Пізніше Гнат Мартинович вдосконалив бандуру та створив свою так звану харківську школу гри. Також Хоткевич протягом свого життя захоплюється літературної діяльністю. Він пише оповідання: Блудний син (1898), Різдвяний вечір (1899), роман «Берестечко» та інш. У 1938 Хоткевича заарештовано, як антирадянський елемент. Близько місяця його його катували аби видав місцеву українську інтелігенцію, але Гнат Мартинович не зламався і 8 жовтня 1938 його розстріляли. Далі із своєю доповіддю виступив викладач філології Харківського національного університету ім. Каразіна Микола Зубков. Він розповів про ще одного видатного харківця Юрія Шевельова. Юрій Володимирович Шевельов славіст-мовознавець, літератор та театральний критик, професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Народившись у Харкові Шевельов походив із шляхетної московської родини етнічних німців. Тому з приходом радянської влади родині Шевельових потрібно було приховати своє походження, і мати Юрія Володимировича щоб унеможливити перевірку соціального походження радянськими карними органами, змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу, що у Польщі. В 1931 році Юрій закінчив Харківській університет, а вже 1939 році захистив кандидатську дисертацію і працював викладачем журналістики. Поміж його студентів був Олесь Гончар. Під час німецької окупації Харкова залишився у місті, підробляв публікуючись у журналі «Український засів». Згодом перебуваючи в еміграції ним була видана ґрунтовна праця, яка першою поміж інших завдала нищівного удару по радянському міфу про «три братні народи». Шевельов свідомо написав свою працю англійською для того щоб найбільше світових філологів мали змогу ознайомитися з нею. У цій книзі описані глибокі мовні розбіжності між українською та російської мовами. У передмові до книги зазначено, що радянський окупаційний уряд не лише втручався у історію та культуру, але й змінював на власне бажання мову. Як приклад наведена літера «Ґ», яку за часів СРСР було вилучено з абетки як «буржуазну націоналістичну».  Не що давно цю книгу було перекладено українською мовою, тепер вона доступна і українському філологу.  В 1954 році у Бостоні Шевельов написав статтю «Москва Маросєйка», у якій сформулював кілька важливих уроків Переяслова-1654. У ній Юрій Володимирович міркував про «історію ще не закінченої війни за незалежність». Тут він сформував висновок про страшні вади українців, які не дають Україні відродитися: 1) Москва – як символ хитрого і хижого сусіда 2) Український провінціалізм – сформоване сторіччями неволі відчуття меншовартости та другорядности 3) Комплекс Кочубеївщини – вислужуватись перед сусідом, аби він допоміг вирішили усі суперечки у твоїй хаті на власну користь Далі Шевельов писав: «…запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищина українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В»ячеслава Липинського не знищила Кочубеївщини. Сьогодні вони панують і вони урочисто справляють ювілей Переяслова». На жаль він мав рацію, але надія є що прийдешні покоління молодих людей це все виправлять. І дивлячись на вщент забиту людьми різного віку залу, розумієш, що так воно і буде. Наступним доповідачем був студент історичного факультету Харківського національного університету ім. Каразіна Мирослав Мисла. Він повідав харків»янам про видатного співвітчизника композитора та піаніста Сергія Борткевича. Людини не легкої долі, так як і у багатьох на той момент живших свідомих українців. Уроженець села Артемівки поблизу Мерефи що на Харківщині, Сергій Едуардович отримав музичну освіту у Лейцизькій консерваторії. А вже у свої 25 років гастролював з концертами на теренах України та за кордоном. У 1904-1914 роках викладав у консерваторії Клінворта-Шарвенки у Берліні і в цей час він робить свої перші композиторські кроки.  На початку Першої Світової повернувся до Харкова у батьківський будинок за адресою вул. Сумська 28. Але не довго Сергій Едуардович живе у спокої, до з приходом радянської влади всі статки його батька націоналізують, а самого Сергія кидають за грати. Але за кілька днів відпускають, бо повірили друзям композитора, що це «звичайних музика». У листопаді 1920 заради безпеки сім»ї Борткевич був змушений виїхати у Константинополь, а після у Відень. Де мешкав аж до смерті у 1952 році. Творчій доробок Сергія Борткевича становить 74 музичних творів, 15 з яких досі вважаються втраченими. Але по тим, що лишилися сучасні музичні критики називають його «останнім романтиком» та «українським Рахманіновим».  На завершення вечору лідер лідер київського гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк запалив залу патріотичними піснями. Поміж яких були і народні і його власні. Особливо вразила присутніх нова пісня «Народна війна», у якій співається про перші визвольні змагання, що так близькі серцю Слобожанських і Наддіпрянських українців. Після  того Василюк здивував аудиторію виконавши пісню хорватською мовою, пояснивши тим, що не що давно захопився цією країною, як взірцем справжнього патріотизму серед усіх слов»янських краін. На при кінці прозвучала композиція на слова В. Стуса «У цьому полі синьому як льон» від якої так і віяло силою незламного духу. Загалом Василюк зауважив, що йому дуже приємно бачити у Харкові стільки людей  зацікавлених українською культурою та історією. І що він вірить, що з кожним роком зацікавлених буде все більше. На останок Сергій зазначив: «Сьогодні від українців вимагається лише не бути байдужим до своєї Батьківщини до її історії, культури, це набагато менше ніж те, що вимагалось від українців початку, середини ХХ сторіччя, але ж вони не зламались, тому і ми не маємо на це право». На думку організаторів вечора такі заходи планується проводити вряди-годи, таким чином відбуватиметься культурне відродження Харківщини.

Михайло Бондарев