«…ЗЕЛЕНИЙ ЛУГ НАД ЗОЛОТОЮ ЛИПОЮ»
Про неї треба писати товсті романи і знімати повнометражні фільми. У контексті минулого і сьогодення. У розумінні жертовності і в прагненні мети. Як приклад для прийдешніх поколінь, - пише
Україна Incognita. Може тому ніхто (окрім науковців) не брався за цю велику справу, бо надто вже реальний образ лежав на поверхні. Навіть поважні метри історичного роману навряд чи ставили собі за мету перетворити наявну реальність у героїчний романтизм, який супроводжувався би повнокровним життям, незважаючи на тяжкі умови воєнного часу, а пізніше – на гнітючу деспотію радянської дійсності. Жорстокої, всепожираючої дійсності, яка протягом усього свого існування фабрикувала кримінальні справи проти інакомислячих громадян, знищувала пам’ять про них. Маємо конкретний приклад з Оленою Степанів. Проте залишилися спогади її сучасників і соратників у боротьбі, зокрема відомої письменниці Ірини Вільде і найближчої людини – сина Олени Степанів, уже нині покійного Ярослава Дашкевича – видатного вченого в царині гуманітарних наук, а саме української історії, філології та сходознавства.
Мабуть, таки Боже Провидіння зберегло для нас фотографії і не дало радянському сатанізму знищити світлу пам’ять про неї. Вдивіться уважно у світлину столітньої давності. Стримана, загадкова усмішка галицької Мони Лізи. Архетип її обличчя – явний миротворець. Класичний вираз юної дівчини і майбутньої жінки. Жоден м’яз обличчя не напружений. Немає і тіні страху, хоча вирує війна. Ця дівчина з минулого, чи, може, з майбутнього? Дівчина – герой, жінка – легенда. Так писала про неї світова преса.
Олена-Марія Степанів народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчику на Львівщині в родині священика Івана Степаніва. Мати – Марія-Мінодора, з родини Кунцевичів, - присвятила себе вихованню двох дітей: Оленки й Ананія. Син учився на юриста і загинув смертю хоробрих у лавах Української Галицької Армії, а Оленка в дівочі роки стала живою легендою у боротьбі за національне визволення.
Дитинство дівчини минало серед мальовничої природи села, яке розкинулося
по обидва береги Золотої Липи. Село оточували густі ліси, діброви, гаї та сіножаті. Дбайливо обробленні поля та городи, наче ткані доріжки, милували навіть прискіпливе око. У селі діяли церковне братство, засноване отцем Іваном Степанівим, філія страхового товариства «Дністер», церковна крамниця, читальня «Просвіти». Сільська громада на чолі із сільським учителем та священиком стояла духовно набагато вище, ніж пізніші колгоспи та радгоспи з їхніми новими традиціями та ритуалами. Сільське життя – від весіль та хрестин аж до похорон, із шкільним навчанням, щоденною працею та очікуваними релігійними святами минали перед очима допитливої дівчини. Вже потім, навчаючись у Львові, Олена Степанів з тугою у серці згадує дитячі роки: «Робота летить із рук, а в думці - дім, село, свобода, зелений луг над Золотою Липою…»
Той луг – і зелений, і засніжений, такий дорогий серцю Оленки ,- автор цих рядків мав можливість бачити щодня упродовж восьми років, навчаючись у Вишнівчицькій восьмирічній школі, яку райвно облаштувало на обійсті батьків Олени Степанів. Те почуття ріднизни ще сильніше визріло у неї в російському полоні в роки Першої світової війни в далекому Ташкенті, коли на її очах у шпиталі помирав січовий стрілець, молодий гуцул Лесяк, який дуже тужив за батьківською домівкою та рідними горами. За всі подальші роки, відколи Оленка всупереч волі батьків, пішла воювати за Україну, їй так і не пощастило відчути тепло рідної домівки. Під час військових маршів дівчина вже в чині хорунжої УГА була за декілька кілометрів від Вишнівчика – у сусідніх Гологорах, але війна підганяла: «Вперед! Вперед! Ворог не дрімає». Вона вже не належала ані батькам, ані собі, ані коханому – вона ставала часткою української історії.
Героїня українського народу протягом багатьох років у Радянській державі була об’єктом переслідування. КГБ намагалося забороною імені розірвати історичну пам’ять поколінь. Навіть ми, односельці , знали про неї тільки те, що вона дочка священика й українська партизанка. Останнє визначення було неточне. Однак отим збірним, загальним «партизанка» односельці виказували свою неприязнь до існуючої влади. І лише декілька осіб знали більше, у тому й мій дядько Василь Нагірний, який був активістом «Просвіти», а потім пройшов «дев’ятирічку» ГУЛАГу у Воркуті.
МІСТИКА І ДІЙСНІСТЬ
Події у її житті розгорталися калейдоскопічно, часто супроводжувалися містикою, яка мала під собою реальне підґрунтя. Якось перед боєм вона приснилася одному із стрільців. Дівчина будила вояка, термосила його за плечі: «Товаришу, вставайте, бо зараз тут впаде граната. Товаришу! Чуєте! Наказ! Вставайте!» Той, сонний, схопився на ноги і побіг, а через кілька секунд на тому місці, де він спав, вибухнуло стрільно великого калібру, не завдавши нікому ніякої шкоди.
Подібні випадки та фронтові курйози передавалися із уст в уста, а якщо в котромусь із них була присутня Степанівна, то це ставало маленьким святом для молодечого серця. А справжня Степанівна встигала побувати всюди, і скрізь була потрібна та корисна. То її бачили із санітарною сумкою посеред бою, коли вона перев’язувала поранених, то когось витягувала непритомного з-під куль, ризикуючи власним життям, то вона вже на важливій старшинській нараді як досвідчений воїн. До того львівська і віденська преса писала про дівчину-вояка, що покинула затишну батьківську домівкву, пожертвувала молодими роками і пішла захищати рідну землю. За бойові заслуги її нагороджують срібною медаллю «За хоробрість». Ще більшої популярності дівчина набула після бою на горі Маківці. Про неї складали пісні, для багатьох воїнів вона стала духовним орієнтиром, який уособлював собою і рідний дім, і кохану і Батьківщину. Усе святе і найдорожче, заради чого вони складали буйні голови на полі бою.
А потім був російський полон у далекому Ташкенті, до якого Олену Степанів везли тим важким і довгим етапом, який свого часу долав наш Кобзар. Вона пізнала на собі поетову Хресну дорогу, побачила холодні мури Орської фортеці і зворушилася до сліз.
«Я була певна, що не верну до Галичини, тим паче, що деякі російські офіцери казали, що мене треба повісити». Причиною такого реагування було те, що дівчина пішла на фронт добровільно, а не за мобілізацією, як усі чоловіки, чого ніколи і перед ніким не таїла, що теж стало причиною її негараздів. Голова Світової федерації українських жіночих організацій у Канаді п. О. Залізняк писала про неї: «Один вищий австрійський офіцер, німець, що вернув з Ташкенту до Відня, дуже хвалив нашу землячку за її розум та вміння обходитися з людьми. Задля тих прикмет шанують та поважають Степанівну не лише австрійські полонен офіцери, а й московські власті. Той сам офіцер оповідав, що москалі дуже стережуть Степанівну, більше, як офіцерів мужчин, бо кажуть, що мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом». До того інформація про полон набула широкого розголосу не тільки в українській, а також у європейській та російській пресі. Для чоловіків полон – це нормальне, закономірне явище. Жінка у полоні – це феномен з усіма можливими драматичними і трагічними наслідками. Стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішелі Олену Степанів вдалося вирвати з полону.
Повернення Олени Степанів було тріумфальне. Через Петербург, Фінляндію, Швецію, Німеччину, Австрію, Через Галичину вона поверталася в рідну Україну. На кожній станції у Фінляндії поїзд облягали жінки, фотографувалися з нею. З таким же теплом приймали її шведські жінки, і знову блимали спалахи магнію – фоторепортери підтверджували своє призначення: зупиняли прекрасну історичну мить. Із шведської преси слава перенеслася в норвезьку жіночу пресу. Першим дивом для них була жінка-вояк, а другим – що це не просто вояк, а вояк за ідею, за українську незалежну ідею. Це ламало стереотип жіночого призначення: «Kinder, Kuche, Kirche». Якщо Марія Вілінська і Ольга Кобилянська поставили питання ролі жінки в суспільстві, то Олена Степанів його зреалізувала. І то – блискуче! Вона піднесла жінку на найвищий ступінь суспільства, поставила її в один ряд із чоловіками. Це було вирішальним підтвердженням для усієї Європи, що жінка теж може впливати на політичні процеси, розв’язувати нагальні державні проблеми. Найкраще, найпалкіше розуміли її фінські жінки, які теж прагнули незалежності для своєї нації (тоді Фінляндія була об’єднана з Російською імперією). Вони народять і виховають дітей, які разом з батьками зі зброєю в руках здобудуть і захистять цю незалежність. Назавжди!
«
…Немає бо сумніву, що на плечі найближчого покоління Доля поклала страшний тягар бути бойовим авангардом тих, які в ім’я Христа вестимуть бій проти темних сил, з-під різних знаків.
В ім’я нашої Правди, якою має бути правда розіп’ятого, в ім’я вічного Києва.
Все починається з містики, і все закінчується політикою».
Так писав Дмитро Донцов про свооїх однодумців, борців за вільну Українську ідею, серед яких була Олена Степанів.
Ящо укласти хронологію найважливіших подій у її житті, то вона займе декілька друкованих сторінок. Перелічу їх іще стисліше, без дат і коротких коментарів, вилучивши дитинство і підлітковий вік: Учительська семінарія, Львівський університет, Легіон УСС, російський полон, повернення з полону, Перше листопада, ЗУНР, УГА. захворювання на тиф, делегація до гетьмана Павла Скоропадського, Злука УНР і ЗУНР, Кам’янець-Подільський університет, Віденський університет, докторська дисертація, одруження з бойовим побратимом Романом Дашкевичем, УВУ – Український Вільний Університет, громадська та освітянська діяльність, наукова праця, під німецькою окупацією, добровільна депортація, ГУЛАГ, повернення до Львова.
Провидіння вело її крутими стежинами життя, інколи над прірвою, а деколи по лезу бритви. Жодна волосина не впала з її голови, тільки рано вкралася сивина у густе волосся. А поки що вона молода, і слава лине попереду неї. Проте «немає Пророка у своїй Вітчизні». Після повернення з полону через вісім місяців
О. Степанів звільняють із лав УСС. Цьому передувала низка подій, які супроводжувалися інтригами серед вищого офіцерства. Надто популярною була Степанівна у себе на Батьківщині. До того – непересічна особистість, а таких у своєму середовищі не люблять. А ще дівчиною потрапила в полон і такою незайманою через два роки повернулася. До переліченого тут додався менталітет меншовартості українського офіцерства. Це вона пізнала на собі в полоні. Польські офіцери, австрійські, німецькі, навіть російські ставилися до неї по-джентльменськи, а свої - ігнорували… Навіть насміхалися. І дивувалися, чому росте популярність дівчини. Зауваживши джентльменство і піклування чужинецьких офіцерів, українські теж стали приділяти більше уваги дівчині. Проте неприязнь залишилася.
Першого листопада 1918 р. відбувся Листопадовий зрив. Рішуче налаштовані українські прогресивні сили взяли владу і проголосили створення Західної Української Народної Республіки. На руїнах Австо-Угорської імперії постала нова держава. Відповідно будували свої держави чехи і словаки, поляки, угорці. Претензії на Галичину заявили поляки, вони не визнали нової української держави і почали проти неї війну. Для оборони ЗУНР організовується армія, ядром якої став уже вишколений у боях легіон УСС. Так створилася УГА – Українська Галицька Армія, в яку тут же вступила Олена Степанів. Як уже бойовому офіцеру їй надали звання четаря (лейтенанта). Дівчина у складі 4-ї Золочівської бригади бере участь у боях. Навіть при недостатній кількості зброї українського запалу вистачило, щоб прогнати з Галичини польську армію. Але полякам на допомогу приходять французи. Якщо одна частина Європи аплодувала О. Степанів за незалежницьку ідею, то друга частина ситої Європи проти цієї незалежності кинула озброєну до зубів майже 100-тисячну армію Галлера. УГА змушена була відступити. У час відступу О. Степанів захворіла на тиф. Її демобілізували.
«НА НАШІЙ, НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ»
Багато соратників після поразки та інтернованої у Польщі УГА залишилося на Заході, а подружжя Дашкевичів їде до Львова. У рідному місті Олена Степанів-Дашкевич поринає в науково-організаційну та освітянську діяльність, учителює у гімназії сестер василіянок, бо полонізований Львівський університет Яна Казимира не знайшов місця для науковця, доктора філософії, яку визнав Віденський університет, а брати-слов’яни не визнавали. З-під влади конституційної Австро-Угорщини Галичина потрапила під гніт шляхетської Польщі. Із всіх імперій Австро-Угорська була найдемократичніша. Вона не могла похвалитися ані Емським указом, ані Валуєвським циркуляром. Інколи аж дивно стає, як це брати-слов’яни – західні та східні, - не люблять слов’ян-українців. Чи, може, росіяни і поляки не є слов’янами? А може, українці не є слов’янами, яким постійно підсовують миску сочевиці в обмін на історичне первородство? До честі теперішніх поляків треба визнати, що вони щиро підтримують українців. коли ті розправляють плечі і скидають із себе страх совєцького раба. А стосовно росіян, чи то пак московитів, то вони самі спростовують своє слов’янське походження. І дослідниками доведено, і по ділах їх видно. Перед світом представляють себе християнами, Третім Римом, їздять на Афон, а в стосунках поводяться, як дохристиянські варвари. Чи не лицемірите, браття?
Показати свої благі наміри вони не забарились. Прийшовши в 1939 році з місією визволення, розгромили українські інституції і загатили тюрми українською інтелігенцією. Проте гіркий галицький гумор стверджує, що «перші совіти» були набагато ліпшими за других, бо прийшли – і пішли. А другі прийшли – і залишилися хазяйнувати.
У розумінні буд-якого народу світу визволитель прийшов, звільнив і пішов, отримавши подяку. Такий приклад Болгарії. Тому болгари і вдячні Росії , що її солдати прийшли і пішли. Там вони – визволителі. Стосовно України такого статусу немає, бо за визволення від фашизму заплачено українською кров’ю. Справжню волю визначає байронівське «раб сам собі повинен вибороти волю». Якщо цей раб свідомий свого національного «Я» (Ego) і в нього збереглася ідентифікована пам’ять, то він уже не раб. Якщо він бореться, то він уже на шляху до волі.
«Заяложеною фразою звучить у нас : «Христос Воскрес, Воскресне Україна!» з Ним. Чи конче?.. Пригадайте, що сказав Христос тим, що домагалися цього воскресення: «Чи можете пити чашу, яку я п’ю? Чи нести хрест, що я несу?»
Це страшне запитання хай встане перед нами в усій його маєстатичній величі. Бодай перед тією когортою «ізбраних», які з многих «званих» прагнуть іти на чолі нації із смерти до життя... Щоб не впала українська Троя, щоб не «вогні погасли на руїнах Трої і дим від Іліона в небі зник», щоб не стали українці «водоносами» чи «дроворубами» чужих народів – великих чи малих чисельно».
Цей витяг із статті Д. Донцова «Від містики до політики» є тестом для «ізбраних» громадян. Серед отих «ізбраних» яскравою постаттю учора, нині та завтра виділяється О. Степанів, яка з насильницького КаГеБісівського забуття повернулася в українську історію.
«
Все починається з містики, і все закінчується політикою».
Органи МГБ сфабрикували на Олену Степанів «Дело» за статею 54 – 1 «а» - «ізмєна Родінє». Напрошується запитання – якої? Ані тої із «зеленим лугом над Золотою Липою», ані України вона ніколи не зраджувала. Проте, навішавши на неї усіх традиційних радянських собак, «Особоє Совєщаніє прі МҐБ СССР» (сумнозвісна «тройка») винесло постанову: «Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 29 декабря 1949 г. Имущество конфисковать».
На прекрасному роялі Дашкевичів чекісти награвали «Мурку», меблі вивезли, а столове срібло розікрали. До того всього приклав свою ганебну руку обліт – цензурний орган при виконкомі обласної ради депутатів трудящих Львівської області, який задокументував свій висновок, що вилучена в Олени Степанів література «является антисоветской, профашистской, националистической». Якщо можна вважати таким «Слово о полку Ігоревім», чи руські літописи , чи «Історію України-Руси» М. Грушевського, яка писалася тоді, коли фашистами і совєтами іще не пахло. Це вияв найбрутальнішого цинізму. Книгам влаштували аутодафе. Таке робили тільки гітлерівці в Німеччині, а в .Україні – більшовики.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Вона ніколи добровільно не покидала свою Батьківщину. Її змушували до того глобальні обставини. На пропозицію товаришів податися у 1944 році в еміграцію
відповіла: «Я залишаюся зі своїм народом». Звучить пафосно. І – виклично.
Над нею постійно висів дамоклів меч державної загрози . Російської, польської, радянської. Вони всі намагалися позбавити її Батьківщини. Їм це частково вдавалося. Але не вдавалося позбавити бажання бачити цю Батьківщину вільною.
І рідною, як матір.
Вона тричі поверталася в Україну. Першим було повернення з російського полону. Другим - повернення з ГУЛАГу. Третім її поверненням було зняття інформаційної блокади. Уся Україна дізналася, що має іще одну славну дочку, якою можна пишатися перед будь-яким народом світу. Вона ніколи не кривила душею, навіть ворогам говорила правду – на шкоду собі. І її шанували як справжнього, гідного ворога. Вона ніколи не писала покаяльних заяв, ані прохань про помилування, бо не відчувала за собою вини.
Через століття повернулася вона у рідну домівку. У батьківській хаті відкрили музей Олени Степанів. Довгий час будинок слугував селу школою, де завжди було гамірно, але завдяки урбанізації та глобалізації вся Вишнівчицька школа втиснулася усіма класами в декілька кімнат при сільраді. Туди переїхали і експонати музею Олени Степанів. Влада перед кожними виборами обіцяє «повернутися до села лицем». Якби вона оте «лице» мала.
Тому то покрасувавшись десять років у бронзі, намилувавшись «зеленим лугом над Золотою Липою», пішла Олена Степанів у партизани. Бо хтось із місцевих мародерів (є і такі людці!) видер бронзовий барельєф зі стіни хати-музею, та й так і не дотягнув його до місця четвертування і покинув на дорозі. Зранку знайшли його односельці і перевезли у сільраду, звідки він таємно зник. Тому і кажуть, що Степанівна «пішла у партизанку», бо там іще багато є роботи для неї. За словами Ліни Костенко – «лінію оборони тримають мертві», бо живі не дають ради з теперішньою пошестю, яка пішла від отієї «нової людини», котру обіцяли ідейні вожді комунізму. «Гомо совєтікус» на марші, він окопував усі структури влади.
І «видавити» його звідтіля можна тільки силою. В ім’я Української правди. В ім’я золотоверхого Києва. «Щоб не стали українці «водоносами» чи «дроворубами» чужих народів».
P. S. У Івано-Франківську збираються відкрити пам’ятник Олені Степанів.
У Львові, на Козацькій, 11-а, питання з музеєм зрушило з місця…
У Вишнівчику батьківська хата Олени Степанів стоїть пусткою. Влітку там жили пластуни.
