Шевченко і український націоналізм

Історичне призначення посприяло, що ХІІІ-ий Великий Збір ОУН (бандерівців) відбувається напередодні 200-річчя народження Тараса Шевченка, що дає особливу нагоду серйозно застановитися над цією рідкісною річницею перед прийняттям мудрих далекосяжних постанов подальшого дійсно корисного для української нації чину нашої Організації.

Знаємо, що український народ невдовзі після смерті Шевченка, зокрема після перенесення його тлінних останків з Петербурга на Чернечу гору, прийняв і визнав аксіому, яка визнавала Покійного найвизначнішим сином української нації, признаючи його борцем за духовно-національне і державно-політичне відродження України – її генієм і пророком. Дуже часто народ називав Шевченка батьком і вважав поета символічним опікуном нації. Такий, майже релігійний, пієтет відчував український народ під час російської окупації України, зокрема в часі совєтського панування. Тому власне спостерігаємо, що в тому часі портрети Шевченка в мальованих картинах та скульптурах і навіть у поезіях та інших літературних видах зображували не в молодих його роках, але у віці після повернення поета із заслання, як постать з великим життєвим досвідом і як того, що віддав свій творчий вік та здоров`я у стражданні за «Вольну, Нову, Велику Сім`ю» – самостійну й могутню Українську Державу. Тож у домах патріотів портрети Шевченка звичайно були вміщені між іконами святих, а в часі, коли ті ікони були заборонені, тоді портрет поета був тою єдиною іконою, що символічно і в багатьох випадках дійсно заступав забрані святі ікони. Тож чужинці, зокрема росіяни, які не розуміють значення Шевченка в національному стремлінні українців, дивуються, або насміхаються, заявляючи:

«Я не знаю другого поета, кому б так покланялись – в массе, словно святому, обливаясь слезами, как в церкви, заскорузлие мужики, перед иконой-портретом, в полотенцах, на потайном юбилее, в каптерке, хором, как Отче наш: – Батьку! Тарасе!...» (Abram Terc, Golos iz xora).

В ідейному наставленні кожного національно свідомого українця в Україні чи поза її кордонами сущого, постать Шевченка займає окреме вибране місце. Тому кожного року віддавна відбуваються відзначення річниць уродин чи смерті поета, що їх влаштовує і дітвора, і юнацтво, і їхні батьки, і з ними професійні та державні особи.

Проте, творчість поета, хоч частинно виповнює програми названих святкувань, часто вживається для форми та визначення мистецьких якостей їхніх виконавців. І от 200-літні роковини в 2014-му році сьогоднішній уряд України планує святкувати з найбільшим її ворогом – сьогоднішнім режимом Московщини. І знов найбільше уваги буде присвячено бутафорним прикметам свята і трафаретно-заяложені фрази святкових промов авторства офіційних осіб заповнять свято.

А Шевченко у своє 200-річчя чекає від свого народу не тільки святочних концертів, але зобов`язує той народ творчо виконувати його заповіти; його заклики, братерські поради, пророчі слова дороговказу до майбутнього щасливого життя нації і в ній кожного з нас.

Він же перший найбільш реально представив Україні вікового її ворога, вказуючи на його злочини проти уярмлених народів.

В сумі – думки поета – це були основи правдивого українського націоналізму.

Його засадничі первні знайшли мовчазно-голосний відгомін серед широких мас народу, зокрема на землях України під московською окупацією. Його послідовники вже в 1891 році створили на могилі Шевченка таємне «Братство Тарасівців», беручи Шевченкові політичні твори в основу своєї програми, в якій, крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей рідної грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка) висунули політичні постулати визволення української нації з-під московського панування і проголосили метою національну державність.

Микола Міхновський, як співзасновник цього таємного Братства, зумів зібрати ідеї великого поета в основу програми державної самостійності України, яку вперше проголосив у своїй промові на Шевченківському святі 1900 року в Харкові й Полтаві.

Пізніше він обґрунтував цю програму історично-правними підставами й оформив її в ідеологічно-програмових писаннях для Української Народної Парті (УНП), отої першої націоналістичної організації, яку він заснував 1902 року.

Основні засади модерного українського націоналізму, оперті на писаннях Шевченка, Міхновський подав у відомих «Десяти заповідях» УНП. Ці ідеї мали вельми помітний вплив на розвиток українського націоналістичного руху, зокрема починаючи від ранніх 1920-х років до наших днів.

З повною повагою до різних теоретичних досліджень та ідеологічних зіставлень, присвячених філософічному напрямові націоналізму та організаваному націоналістичному рухові в Україні, смію вказати, що головним і може найреальнішим для його ідейної програми джерелом являється політична творчість Тараса Шевченка; вона лягла в основу ідеологічних напрямних модерного націоналізму авторства Міхновського і її не оминув теоретик того ж націоналізму Дмитро Донцов в багатьох його виданнях і передусім тих, що їх він присвятив виключно шевченкознавству.

До них слід зачислити хоч би такі як «Ювілейна збірка статей про Тараса Григоровича Шевченка в соті роковини його народження», 1914 р., «Заповіт Шевченка: доповідь, виголошена на Шевченківській Академії в Торонті 9 березня 1950 р.» та «Незримі скрижалі Кобзаря», 1961.

Починаючи від 1838-го року, зараз після звільнення з кріпацтва молодий Шевченко присвячує свою поетичну творчість передусім для розкриття історичних і йому сучасних ворогів-поневолювачів України, як головної причини убогості народу в багатій його Батьківщині, при цьому представляє образи знущання окупантів над тим народом і трагічні наслідки описаного знущання.

Це Шевченкові історично-політичні поезії вперше в українській літературі показали правдиве обличчя Московщини та її політичні не тільки зазіхання, але конкретні загарбання земель вільнолюбних народів, серед яких була Україна.

Одначе поет, преставляючи ці картини, не лишає своїх читачів у безвихідному національно-політичному положенні, але накликає, щоб «вражою злою кров`ю волю» окропити і тоді «в сім`ї вольній новій не забути пом`янути» його.

У своєму «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє») поет між іншим звертається зокрема до тодішньої української інтелегенції і, критикуючи її негативні безкритичні захоплення чужими й неприйнятними Україні ідеями, навчає і просить «і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Із вірою у світле майбутнє України він кличе своїх братів – не тільки українську інтелегенцію, але й цілу українську націю:

«Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, – нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами. І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, Слава України, і світ ясний, невечерній тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!».

У висновку: ідеї Шевченка актуальні досьогодні і вони повинні лягти не тільки в основу святкувань 200-річчя його народження, але стати ключовими напрямними діяльності українських націоналістів.

Його творчість, за твердженням Івана Дзюби, «давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу.

Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну вітчизну» євреїв – з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Шевченка.

І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття Вітчизни. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть.У чому черпають сили й надії.

У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні Заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще ненароджених, і в Україні, і в світах. У кого ще є таке звернення до всього народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь – поза обмеженнями в часі та просторі?! І серед його Заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.