Повчальну для українців книгу про боротьбу ірландців презентували в Чернігові

 Церква каже, що зневіра є одним зі смертних гріхів людини. Але український тужливий фольклор часто-густо якраз і побудований на піснях про тяжку долю... Володимир Винниченко писав, що українську історію неможливо читати без брому. Але з яким «бромом» тоді читати історію ірландців?! «Нація, яка не капітулює» - це книга, яка змушує українців тверезішати і більш самокритично дивитися на себе через призму боротьби ірландців за власну незалежність. Минулого тижня презентація книги відбулася у чернігівському культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо». Презентував її автор – політолог, громадський діяч Ярослав Ілляш. За словами автора, практика презентації видання в Україні є різною і цікавою. Десь авторів радо і навіть сліпо вітають, рекомендуючи книжку у якості навчального посібника, десь – просто і без пояснень забороняють. Цікавим є епізод, коли перед презентацією певні «хороші люди» написали «донос» у посольство Британії про очікувану презентацію підривної «антибританської» літератури. При цьому «хороші люди» книжку навіть не читали, а лише, ознайомилися з її картинками. Відповідь британського посольства було простою і шляхетною: кожен має право на висловлення власної позиції, якщо це не порушує свободи іншої людини. Тому як тут не згадати інший вислів ще радянських часів: «Коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці». Очевидно, раб в душах українців вкорінився настільки глибоко, що тематика книги від цього є ще більш актуальною.

Чому кожен українець має прочитати книгу

«Нація, яка не капітулює»

У історії України і Ірландії багато чого спільного. От тільки українці про це майже не здогадуються. Але якби вони здогадалися, то виявили б, що багато чого у цьому світі нам просто подарувала доля, минаючи стадію кривавої боротьби і принципової смерті за ідеали. Можливо, тому ми дароване не цінуємо і швидко втрачаємо через внутрішні чвари, чванство, плаксивість і лінощі. - Ірландці з 1014-го року борються за власну незалежність. З цього року вони чітко ведуть хронологію і знають всіх ватажків своїх національних повстань. Ця нація пережила серію набагато жахливіших за український голодоморів, чисельність ірландців скорочувалася з 9-ти мільйонів до 900 тисяч. Ірландцям було заборонено мати будь-яке майно і човни. Навіть зараз в їхній національній кухні ви не знайдете розмаїття морських страв. Бо, щоб вийти в море ловити рибу, потрібно було вкрасти човна, а потім – ризикувати бути за це страченим. Або бути вбитим васалом короля під час «незаконного» полювання. Таким чином, всі без винятку ірландці були записані в рабство і навіть втрачали право на власних дітей. Вони не мали права ні на що. Майже усі повстання були невдалими і топилися у крові. Якщо раб тікав, він міг втекти лише в Америку. Але у них залишалося єдине – гідність! – розповідає Ярослав Ілляш. У ірландців є два прислів’я. Перше: «Ми воюємо вже 800 років, але Бог дав достатньо часу для всіх». Отже, якщо потрібно, ірландці готові воювати ще багато разів по 800 років, аби бути вільними. Суть другого прислів’я: «Ніколи не сподівайся на краще. Але живи так, як тобі треба жити». Тобто, потрібно цінувати свою гідність. - У українців є проблема поколінь. Українцям іноді немає що сказати про своїх батьків чи дідів. Ірландцям завжди є що сказати. Повага до своїх батьків ніколи не дозволяла бути їм гіршими, - продовжує автор. Цілий розділ книги він присвятив ірландському національному герою Бобі Сенсу. Він був бійцем Ірландської Республіканської Армії (ІРА) і потрапив до в’язниці. Якраз в цей час почалося масове придушення британцями громадських виступів. У масових вбивствах, катуваннях і навіть ґвалтуваннях були задіяні дві британські колоніальні дивізії. При цьому застосовувалися заборонені усіма міжнародними конвенціями пластикові кулі, якими було вбито багато дітей. - Бобі Сенсу залишилося відсидіти 2 роки, але він вирішив привернути увагу світової спільноти і оголосив голодування зі словами: «Коли я помру, почне голодувати інший бойовик ІРА. До того часу, поки не помре. На його місце прийде новий…». І в тюрмі Мейс блоку «Н» вони так голодували 216 днів і ночей – труна за труною. Жахнувся не лише весь світ, а вся Британія. На той час в Ольстері проживало лише 500 тисяч ірландців. На похорон Бобі Сенса прийшло 100 тисяч чоловік. Це була масова акція. Втім, ніщо не передасть так емоцій автора, як уважний перегляд відео з презентації книги: Завершити хотілося б повчальними словами ірландського героя з його щоденника: – Моя боротьба просякнута самотністю. Але, друже мій! Дорога ця виходжена і перший, хто пройшов цим шляхом, хто б він не був, заслуговує поклону від нашої країни. Я – лише послідовник цих людей. І тепер повинен попрощатися… P.S. Як вірно зауважив господар «Інтермеццо» Олександр Ясенчук, наша з ірландцями історія настільки схожа, що навіть ірландські коло-хрести є точним відтворенням козацьких… Ось тільки реакції українських і ірландських сучасників на історичні виклики трішки різняться… Можливо, недостатньо батьків шануємо?

 Олег Головатенко, для Високого валу