Полтавська податкова на службі в Московського патріархату?

У досить дивному світі ми живемо – у світі, сповненому контрастів, парадоксів, абсурду і жахливого лицемірства. Не дивно, що у цьому світі люди все частіше перестають бути – бути справжніми – і натомість звикають лише здаватися... «Імідж», лицемірна маска все частіше витісняє справжню суть людини, творення зовнішньої ілюзії прикриває внутрішню духовну гнилизну... Та історія, котру розповіли Націоналістичному порталу, може слугувати виразним прикладом безпардонного лицемірства сучасності.

У зв’язку з ремонтними роботами в себе вдома Сергій (так звати мого знайомого) вирішив купити будівельні матеріали в гіпермаркеті «Епіцентр». Здійснивши свої покупки, Сергій побачив скриньку для пожертв на ремонт приміщення для дитячого будинку сімейного типу в с. Деменки (Кобеляцький район, Полтавська область). Оскільки наявних коштів було небагато, Сергій залишив у скринці двадцять гривень і пообіцяв собі повернутися, щоб пожертвувати більшу суму.

Пройшло близько тижня. Сергій вирішив виконати дану самому собі обіцянку, проте, приїхавши в «Епіцентр», не знайшов там скриньки. Маючи досить впертий характер, він звернувся до адміністрації супермаркету з проханням пояснити, де поділася скринька. Спочатку переконливої відповіді Сергій не отримав. Однак впертість характеру давалася взнаки, і, врешті-решт, Сергієва наполегливість змусила одного зі співробітників «Епіцентру» розповісти правду.

Виявляється, дирекцію торгового центру «попросили» прибрати скриньку люди із податкової. Чим же шановним податківцям не сподобалася ідея сиротинця у Деменках? Сергію пояснили, що податківці насправді виконували «прохання» єпископа Полтавського та Миргородського Філіпа (УПЦ МП). Останній же не вподобав ідею сиротинця у зв’язку з тим, що ініціатором його створення були... греко-католики. Ось така ситуація. Ось так виглядає «справжня» християнська любов...

Сергія (до речі, практикуючого православного) така ситуація розчарувала. Щоправда, він знайшов можливість передати кошти для будівництва дитячого будинку безпосередньо монашому згромадженню Сестер Милосердя ім. святого Вінкентія, котре й було ініціатором створення сиротинця. Проте, як зізнався мені Сергій, духовне розчарування було неймовірним. Щоб пастир Церкви «скотився» до такого рівня... Щоб конфесійні розбіжності стали причиною відмови дітям у майбутньому... «Ні. Це не пастир, це фарисей!» – підсумував своє обурення Сергій. І з ним важко не погодитися.

Дійсно фарисейство. Дійсно лицемірство. Дійсно творення ілюзії, «іміджу», носіння маски несправжньості, за котрою приховується не зовсім гарне обличчя... Портрет «пастиря Церкви», в якого за єпископськими ризами, митрою та жезлом ховаються як ненависть до братів-християн з іншої конфесії, так і відсутність елементарного співчуття до дітей-сиріт, котрі потребують допомоги.

Про те, що владика Філіп, м’яко кажучи, не має особливих симпатій до греко-католиків, відомо давно. Не є таємницею і той факт, що православний єпископ має досить значний вплив на владні структури. Однак подібні «брудні прийоми гри» переходять усякі рамки. Творення добра, турбота про ближніх – це той «спільний знаменник», котрий мав би об’єднувати християн будь-якої конфесії. Та на жаль, так не є. Захист «каноніческой тєріторії», намагання за всяку ціну перешкодити діяльності греко-католиків для єпископа Філіпа чомусь мають більше значення, ніж доля дітей.

Ще одна грань проблеми це те, що у даному випадку ми бачимо досить небезпечний симбіоз Церкви і держави. Звісно, за сприятливих умов Церква і держава можуть плідно співпрацювати. Однак у випадку із сьогоднішньою УПЦ МП ми, на жаль, бачимо досить утилітарну співпрацю. Церква стає ідеологічною опорою влади. Влада натомість перешкоджає діяльності інших християнських конфесій. Отже, за таких умов співпраця Церкви і держави перетворюється на взаємну турботу за становище монополіста (у релігійній і політичній сферах відповідно). У підсумку ж така монополія виливається у не зовсім приємну ситуацію.

Оглянімось навколо. Звернімо увагу на моральний рівень суспільства. Прочитаймо статистику абортів, розлучень, вбивств, крадіжок, наркоманії, алкоголізму, дитячої безпритульності. Врахуймо корупційність влади та загальну озлобленість суспільства. З християнської точки зору, наше українське сьогодення – це суцільна територія гріха. Навіть не потрібно брати всю Україну – досить проаналізувати ситуацію в Полтаві. Кількість храмів УПЦ МП постійно росте. Єпископ Філіп із духовенством красується на владних заходах. Однак значне зростання духовності, моралі чомусь досить важко помітити. То ж хіба не час УПЦ МП скинути з голови корону монополіста? Хіба не час замість того, щоб заважати іншим християнським конфесіям, задуматися над поліпшенням власного служіння – задуматися над тим, як творити добро і сіяти любов у людських душах?

Або, принаймні, не заважати це робити своїм братам-християнам...

Анатолій Устименко