Мовні пристрасті

Вже кілька днів відповідаю на питання і обмінююсь думками з приводу подій 5 червня. А саме – прийняття Верховною Радою України в першому читанні відверто дискримінаційного по відношенню до української мови законопроекту № 9073 Ківалова – Колесніченка (КаКа – як охарактеризував його Юрій Винничук) «Про засади державної мовної політики». Зрештою вирішив, що буде простіше написати однією статтею свої думки з приводу зазначеного законопроекту та реакції опозиції на нього.

За кілька днів до дня голосування Молодіжний Націоналістичний Конгрес, разом із іншими громадськими організаціями, готували акції по захисту української мови у Києві та інших регіонах. Ще на етапі підготовки ми розуміли: перед виборами парламентарі вчергове «розігрують» мовне питання, однаково вигідне і владній коаліції, і нац-демівській опозиції. Першим – як відвернення уваги від провалу в економічній і соціальній сферах, а другим – для мобілізації патріотичного електорату і утвердження себе як єдиних захисників українського. Адже депутати і від влади, і від опозиції за два тижні до скандального голосування спокійно включили саме цей законопроект № 9073 до порядку денного.

Всі ми усвідомлювали, що в цій грі нас, свідомих і активних громадян, тупо використовують. Проте не взяти участь в акціях протесту ми не можемо. Не маємо права проігнорувати відверті утиски державної мови, ще й на найвищому законодавчому рівні.

Переконаний, що саме в цій ситуації громадські організації піддались на велику провокацію. Причому, піддались свідомо.

Зрештою, ганебне голосування по законопроекту КаКа та не менш ганебні дії парламентських опозиціонерів під час вуличної акції протесту, показали не стільки злочинність цієї влади (хто в цьому ще сумнівається?), як недолугість т.зв. «опозиції». Згадуючи те, яку характеристику у своїх працях Дмитро Донцов давав національній еліті, язик не повертається назвати наших «опозиціонерів» цим словом. Авантюристи, шахраї і лицеміри – епітети більш підходящі.

На цю акцію МНК прийшов без своїх прапорів. Це правило, яке було визначене організаціями заздалегідь. Однак саме ця акція показала: символіка на таких акціях необхідна. Принаймні для того, аби кожен міг дати оцінку і партіям (організаціям) – учасникам заходу, і їхнім лідерам. Особисто мені важливо було бачити студентів-прапоротримачів однієї з найрейтинговіших опозиційних партій, які «звалили» з акції негайно після того, як пішов їхній лідер. Мені важливо бачити, під чиїми прапорами сиділа на парапетах і лускала насіння наймана масовка. Такі «опозиціонери» нічим не кращі за «біло-синіх», куплених за 135 гривень.

Цього дня лише одна людина в опозиції показала себе як державний діч і справді народний обранець. Це депутат Андрій Парубій, який кинувся зривати «мовне» голосування, а його натомість «кинули» свої ж колеги по опозиції. Один – замало, щоб щось змінити. Але достатньо, щоб почати.

Після оголошення результатів голосування почалася штовханина.Люди, шоковані повідомленням, намагалися поближче підступитися до Верховної ради. «Беркут» використовує сльозогінний газ та намагається витіснити нас подалі від будівлі. В цей час коло правоохоронців змикається, і я залишаюся один в оточенні. Чую наказ: «Бєрі етого». Тягнуся вперед над плечима «Беркутів» і хапаюся за руки хлопців зі «Спільної Справи», які буквально виривають мене з «палких обіймів» міліціонерів. Нажаль моїм окулярам так не пощастило…

За ці кілька днів я неодноразово чув, що ми піддались на провокацію, що такі дії були неадекватними… Хотів би по-іншому розставити акценти. Вважаю неадекватними і рагульними (можу вжити це слово, адже тепер я без окулярів, і не схожий на інтелігента:) дії народних депутатів, які замість відстоювати мову в Раді поперлись на вуличну акцію – піаритись перед натовпом. От їхні дії я вважаю неадекватними.

Промовчати, просвистіти, проспівати і провувузелити, коли твою мову і тебе самого витісняють (з країни, з вулиці, зі заздалегідь обумовленого місця акції) – оце я вважаю неадекватним.

 І я радий, що мою позицію поділяє достатня кількість людей. Ті, хто брав участь в сутичках з «Беркутом» цього дня, робили це свідомо. І вони не потребують «захисту» від «провокаторів». Так само не потребують надривних криків в спину про те, що «це – провокація». Якщо хтось бажає діяти іншими методами – то його справа. За руку ніхто нікого не тягнув.

Я не проти «мирного протесту», поважаю Індіру Ганді і її послідовників J. Я – за різні форми боротьби. А критерій лише один – адекватність.

Досвід проведення «мирних» акцій показав, що влада на них не те що не реагує – просто плює. Цьому є безліч прикладів. З іншого боку, ми маємо й приклади успішних акцій афганців і чорнобильців. Їх об’єднує одна ознака: повалений паркан біля Верховної Ради.

Мене дивують ті, хто захищає наших «опозиціонерів», мовляв «їм і так важко домовлятись», «вони ж старались», «такого не чекали»…

То може наші парламентські опозиціонери живуть в іншій країні і не знайомі з сьогоднішніми українськими реаліями? Чи вже забули про Харківські угоди і методи цієї влади? А нічого ж з того часу не змінилось! І влада діє передбачувано: паркан-кордон-масовка.

Але якщо опозиція у Верховній Раді не може нічого вдіяти – то навіщо нам така опозиція? Якщо ви кричите, що Рада узурпована, то що ви там робите? І ще одне. Якщо ви називаєте цей закон антинародним, то й дійте адекватно. Бо цього дня народ прийшов під Верховну Раду для оборони фундаментального права нації – права на свою мову. Мову нації, іменем якої зветься ця країна.

Звісно, ми виходитимемо ще. І зробимо все, аби захистити це право. Опозиція в політиці чи громадському секторі мусить бути єдиною. Але поки ми не зробимо «роботу над помилками», доти не назвемо речі (і конкретних людей) своїми іменами, ми не зможемо рухатись далі.