Гурби-Антонівці 2012: як це було. Погляд гравця

Цього року, втретє за моє життя, серце тріпочеться з приходом весни. “Кохання”, - скажете ви. “Гурби-Антонівці”, - відповім я.

Оглядаючись назад на чотири-п’ять років, не можу уявити, щоб хотіла три доби немитою, брудною, невиспаною та голодною блукати лісами Західної України, полюючи на таких же, як я. Людині, яка не бачила рівненських лісів, не куштувала тернопільського піску та “Іловицької не фільтрованої”, буде важко зрозуміти, чому щороку люди чекають приходу травня, як хочеться нарешті вигукнути в обличчя вишикуваного  куреня умовного ворога “Червоні!” чи “Жовті!”, коли адреналін в крові на критичному рівні. “Гурби-Антонівці” – це наш наркотик, якого сотні українців з усіх куточків очікують з травня до травня!

2012 рік. Другий день гри. Курінний та начштабу відправляють розвідку. Весь курінь сидить у засідці біля річки в очікуванні інформації. Через хвилин 20 сидіння, по рації передають інформацію, що курінь жовтих наближається до місця нашої локації. Оголошено підготовку до бою. Через ще 5 хвилин з-за повороту вибігає перший “жовтий”. За ним – іще два рої. “До бою!”, - лунає десь збоку. Починається сутичка – все перемішується. Навколо купа камуфляжів, перед очима маячіють жовті та червоні пов’язки. Бій застав нас на піску – навколо стоїть неймовірна курява, практично нічого не видно. Дихати стає важко. Проходячи біля “клубків” з 3-4 людей, які боряться, намагаюсь знаходити жовті пов’язки на руках. На мене кидається хлопець – “жовтий”. Намагається “вбити”. Перевертаюсь і вириваюсь. На нього налітає двоє моїх товаришів. Разом заламуємо, знімаю пов’язку. Одна, дві, три. Кладу в кишеню. Через кілька хвилин до “жовтих” приходить підмога – ще один рій. Бачу нашого курінного та начштабу – на них по 5-6 “жовтих”. Обіч дві маленькі дівчини-“червоні” заламують супротивника. З епіцентру бійки мене викидає на узбіччя до дерева, ройовий куреня-противника заламує мені руку та знімає пов’язку. Ще 5 хвилин і бій завершується – нашою поразкою. Оглядаюсь і бачу розпашілі, брудні обличчя - хтось спльовує піском, хтось кашляє, хтось із запалом розповідає товаришу про бій. Всі спускаємось до річки – помитись, далі – на РВС поновити своє життя. Війна ще триває.

Хоч ці події відбувались ще рік тому, перед очима раз-по-раз зринає картина того бою, адреналіну, неймовірних емоцій, які панували в моєму тілі на грі. Мобілізація на “Гурби-Антонівці 2013” почалась – як же довго я  чекала на весну..

Як дівчина скажу, що МНК і ця гра – найкраще, що могло зі мною статись. Ні про що не жалкую. Вже чекаю на нові синці та забої, знайомства та бойових товаришів, консерви та сало в лісі. Гурби - життя! Наважся на нього!