Битва, в якій маємо перемогти: як бути героєм

Раніше вони були нерозлийвода. Тепер, при спалахах бою і диханні смерті в потилицю, вони стали ще рідніші. Її називали Віла, а за ним прижився позивний «Юнак». Їх не лякала війна. Все, чого боялись – жахіття полону. Але найбільше страхались відступити від ідеалів. Тому твердо вирішили, що будуть боротись до перемоги або загибелі. Третього варіанту не було.

Того дня Юнак не очікував, що попаде в саме пекло. Він бачив, як вороже кільце замикалось. Чекати допомоги не було звідки. Руки судорожно стискали зброю. Життя пробігало перед очима. Залишалось останнє – завершити його з гідністю. Пліч-о-пліч. Без страху і вагань. Та якось, обернувшись, він побачив, що залишився один. Здогадка про зраду гостро прошила його думки. Тоді зброя просто випала йому з рук. Він не бачив сенсу дотримуватись зламаної клятви, тому просто здався.

Потім був полон, визволення і свідомість того, що з Вілою їх розлучила не віроломність, а трагічний випадок. Життя тривало. Але померла честь. Шляху назад вже не було.

Історію про юнака і Вілу-посестру століття тому розповіла Леся Українка. Та сама, яку за лицарські риси характеру Іван Франко назвав «чи не єдиним чоловіком на всій Україні». Леся Українка бачила духовним зором те, на що сьогодні часто закривають очі. Її поема не про війну і не про зраду. Вона про те, як ламається дух.

Кожен з нас здатен бути героєм. Він народжується в душах тих, хто захоплюється лицарями минулого. Тих, кому болить за кривди свого народу більше, ніж за власні. Хто захищає слабшого і бореться з несправедливістю. Хто жертвує власний час, гроші та працю для великої справи, хто вирішив присвятити себе боротьбі за свою державу. Це «іскра вогню великого», потенційна можливість, прагнення прожити життя гідно.

Та в житті героями є далеко не кожен. Бо поряд з високими почуттями та благородними рисами характеру в душі є місце для підступності, ліні, маловірства та страху. Можна це все сприймати як пафосні фрази і «метафізику», або як байку для сценаристів чергових «Зоряних війн». Я не буду переконувати в протилежному і відривати Вас від більш важливих справ. Просто пригадайте те відчуття, коли розтікається по жилах впевненість у власну місію, коли за спиною ростуть крила і немає більше проблем, які Вам не під силу вирішити. Якщо Ви нічого подібного ніколи не відчували, то не читайте далі, бо тільки змарнуєте час. Залиште це тим, хто готовий на подвиг.

Щоб бути героєм, треба мати віру, яка не залишає сумнівів і не йде на компроміси. Дмитро Донцов поділяє їх на два види: компроміс розуму та компроміс сумління. “Компроміс розуму не затруює душі нації, не робить її нездатною до акції… Сумління не може знати компромісів без розкладу самого себе, без затрати своїх моральних підстав. Такий компроміс обезвладнює хоч як загартовану душу, робить із неї покірний інструмент у чужих руках”. Такий компроміс ламає моральних хребет людини. А починається він з малого: з купівлі оцінки на екзамені, проїзду в транспорті без квитка, вдавання, що тебе не стосується якась проблема замість того, щоб її вирішити.

Щоб бути героєм, треба не піддаватись на спокуси диявола. Споконвіку і зараз, він завжди підступає до людини у найважчі хвилини фізичної втоми, морального пригноблення, зневіри і розпачу, коли ломиться опір.

Як і під час розмови з Ісусом в пустелі (Мт 4, 1-11), диявол ставить всі ті ж три питання. Спокушає перетворити каміння на хліб, щоб зловити людську душу на тузі за вигодою, за матеріальними статками, маєтками, грошима. Бо ж якось жити треба, та й всі не без гріха, та і не за себе ж піклуємся, а за близьких, сім’ю, організацію…

Сатана обіцяє всі царства світу і славу, варто лише йому поклонитись. Бо треба тверезо оцінювати ситуацію, можна це використати з користю для справи. Яка різниця, під яким брендом робити правильні речі? Ми ж цього достойні, і насправді багато для справи зробили. Та й розпорядитись владою зможемо розумніше і краще за інших. Все одно хтось займе це місце, то чим ми гірші…

Ще пропонує кинутись з кручі і довести свою велич. Щоб зломити нас страхом за власне життя. Бо зараз такий час, що краще перечекати, не висовуватись. Ще з роботи попруть чи з ВНЗ, посадять або й вб’ють за нашу позицію. А ми всіх перехитримо, будемо своє робити, але так, щоб ворог навіть і не підозрював… Якщо ж страх не має над нами влади, то ще страшнішим випробуванням є не втратити віру у власну правду, в своє покликання. Бо ж ми так щодня працюємо, стільки зусиль доклали, а результату не видно, і взагалі нікому крім мене цього не потрібно…

Вартує тільки закрастись сумніву, і захитується наша віра. Віра в себе і віра в ідею. А там, де зникає віра, «слабне інстинкт, там слабнуть ідеї і виринають тисячі «для чого?», відчиняючи навстіж до нашої психіки двері чужим емоціям і думкам». Бо щоб бути героєм, потрібно вигравати битву за власну душу. Щодня. У кожній справі: щоденній та великій.  І робити гідні вчинки незалежно від обставин.

Інакше сумнів пускає коріння в нашій душі, як ракова клітина. З нього проростає у наші вчинки байдужість, зневіра, лицемірство. З’являється страх перед рішучими формулами, повага до пустого красномовства, боягузтво думки і «душевна м’якість». Поступово атрофується воля, така людина примирюється зі станом речей, втікає від боротьби. Вона вже зробила своє, та і тепер багато робить, тільки чомусь тепер часто оглядається в минуле, де залишився її ентузіазм, віра в себе, коли життя було яскравішим і герой ще жив в її душі. Хвороба пускає метастази і вбиває нашу гідність, мужність, жертовність. Як іржа залізо, їх повільно, але впевнено роз’їдає моральна гнилизна.

А тоді виникає непереборне бажання пустою фразою заткнути дірку в душі. «Старі гасла, старі, позбавлені змісту поняття – етикетки від порожніх пляшок, старі жести і мертві слова, що повторювані без віри в них, вже не надихають». Пересипані цитатами визнаних авторитетів, закручені ораторськими прийомами в хитромудрі промови, їх слова тільки продовжують втрачати свою вартість, як валюта під час інфляції. Блискучі вчора, замацані сотнями рук, стають їх слова і позичені ідеї брудними і витертими.

Шевченко називав таких людей «гробами побіленими». Дійсно, зовні духового кастрата не відрізнити. Навпаки, часто вони перші кричать про любов до України, бо найбільше прагнуть коли не бути, то хоч здаватись патріотами, націоналістами, героям. Але як не всякий, хто каже «Господи!, Господи!», увійде в Царство Небесне, так не всякий, хто рве на грудях пишно розшиту вишиванку, є тим, за кого себе видає.

Людина з раком душі не ввійде в землю обітовану. Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, поки не виросло покоління із загартованим тілом і духом. Ми вже блудимо майже 25. Як перемогти страшну хворобу? Як ракову пухлину, її треба нещадно, міліметр за міліметром, видалити з власних думок та вчинків. Поки ще не надто пізно.