Почуття голоду – це природний фізіологічний стан всіх живих організмів, викликаний потребою в їжі. Можемо сказати, що почуття голоду це нормально і кожен з нас стикається з ним вранці, коли прокидається або коли повертається з роботи чи навчання. Таке почуття не приносить нам якогось особливого дискомфорту, оскільки його легко позбутися, заглянувши у свій холодильник чи завітавши в будь-який ресторан. Однак, коли позбутися голоду не так легко, або ж особливо складно, виникає загроза здоров’ю та життю.

Сьогодні, коли ми рідко задумуємось як і де дістати їжу, для декого це залишається нагальною проблемою. За даними ООН, станом на 2018 рік, у світі налічувалось 820 мільйонів людей, які страждали від голоду та недоїдання!¹ Це люди, для яких почуття голоду реальна загроза і вона кардинально впливає на їх стиль життя. 

На жаль, українці добре знають, що таке голод. Проти нас його використовували, як зброю, інструмент знищення, що отримав назву Голодомор. Протягом ХХ ст. українці тричі дізналися, що таке масовий голод. Протягом трьох хвиль голодоморів: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр., а також під час голоду в Сибірі, куди було репресовано чимало сімей та родин тих, хто не погоджувався з радянською владою, було винищено близько 10 млн. українців. Ще втричі більше відчули, що таке загроза голодної смерті. Ті хто вижили, були фізично виснажені, позбавлені здоров’я та морально травмовані. Радянське керівництво намагалося зламати опір українського селянства, змінити українську етнічну свідомість. 

У 2008 році було опитано 1 тисячу українців, які були дітьми у 30-х роках. Перша половина пережила Голодомор, інша – походила з територій, які голод не зачепив. Як результат, саме перша група зберегла радянські стереотипи «бути, як усі», «не висовуватися», «не бути націоналістом». Понад 60% першої групи відчували відчуженість до національних інтересів та мали українофобські настрої, тоді як в другій групі таких було лише 5% ². З цього зрозуміло, що терор голодом зміг викривити свідомість населення. Як це не парадоксально, але саме ті, хто не зазнав голодомору, зберегли пам’ять про нього. А ті, хто попри тотальний терор зміг вижити, не тільки стер зі своєї свідомості пережиті тортури, а й з прихильністю ставився до своїх катів.

Під час голодоморів, радянська пропаганда звинувачувала у всьому «українських буржуазних націоналістів». І мимоволі українська мова, культура дорівнювала репресіям та голодній смерті. Така стратегія комуністичного режиму спричинила до того, що в кількох поколінь українців розвинувся «стокгольмський синдром» - коли жертва починає прихильно ставитися до агресора. Перед лицем знищення, суспільство будь-який прояв милості з боку агресора сприймає, як надію вижити, можливість порозумітися. В ХХ ст. «коренізація», НЕП, пункти підгодовування пробуджували у населення прихильність до кривдника. Радянське керівництво побоювалось, що не буде кому провадити посівну кампанію весною 1933 року, тому вирішило підгодувати тих, хто ще здатен був відновити свої сили. Потім факт надання продуктової допомоги голодуючим комуністична пропаганда використала як доказ піклування про українців³. Агресор перетворювався на добродія, а ворогом ставав той, хто чинив опір, через кого поновлювалися репресії – «куркулі», «буржуазні націоналісти». Таким чином будь-які дрібні подачки створювали образ дбайливої радянської влади.

 Наслідки цих тоталітарних експериментів спостерігаємо і сьогодні. Думаю кожен хоч раз чув від старших людей, що  «головне, щоб була ковбаса». Терор голодом підсилив та розвинув споживацькі настрої серед українського населення. Наявність харчів стала важливішою за моральні цінностей. Ті, чиї рідні постраждали від Голодомору, сьогодні продовжують підтримувати спадкоємців радянського комуністичного тоталітарного режиму – російську культуру та її п’яту колону в Україні. Звідси підкуп виборців гречкою, звідси вдячні молитви на олігархів, що постачають їм одноразові продуктові набори та ін. А з уст публічних осіб дедалі частіше чуємо «свободу на хліб не намастиш»! Це спроба апелювати до нашого підсвідомого страху голоду, коли краще бути ситим та живим, аніж боротися за свої цінності.

Як можемо оцінити будь-які дрібні «досягнення» нинішньої влади? Звільнення полонених на будь-яких умовах, заяви про підвищення пенсії і мінімальної зарплати, показові дріб’язкові судові справи. Це спроби створення позитивного образу серед населення. А хто виступає в ролі ворога? Не Росія, а все, що пов’язано українськими цінностями: воїни-добровольці, волонтери, громадські діячі, «порохоботи». 

Українців хотіли знищити фізично та травмувати морально, хотіли стерти та підмінити нашу етнічну ментальність, але ми досі живі, ми досі боремося та пам’ятаємо.

---

Використана література:

¹Дані ООН

²Рева І. О. Ідентифікація з агресором частини українського селянства як психологічний наслідок Голодомору 1932–1933 років // Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947): Матеріали Міжнародної наукової конференції.  / Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України; Інститут історії України НАН України; Київський націо- нальний університет імені Тараса Шевченка; Національний університет «Києво-Могилянська академія». – К., 2013. С. 325-335. 

³Козицький А. М. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX ст. (причини, особливості, наслідки) : навч. посіб. / Андрій Козицький; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Львів. нац. ун-т імені І. Франка. – Львів: Літопис, 2012. – 568 c.