Старший лейтенант флоту – творець морської піхоти України

 Старший лейтенант флоту – творець морської піхоти України

 За свідченнями багатьох учасників подій доби І Визвольних змагань Михайло Іванович Білинський був рідкісною людиною, що у своїй особі вдало поєднував палкий патріотизм і глибокі політичні переконання з висококласною військовою майстерністю і професіоналізмом, самовідданість і звитягу з героїзмом і готовністю на самопожертву в ім’я своєї Батьківщини та справи, якій він до останнього подиху віддано служив.

Майбутній міністр народився 17 (4) листопада 1882 року у селі Драбове-Барятинське на Золотонощині Полтавської губернії. Батьки намагалися дати Михайлові добру освіту. Хлопець мріяв про морську службу, яку він невдовзі і розпочинає юнкером Балтійського флоту Морського корпусу в  Санкт-Петербурзі. На той час це був один з престижних військово-морських навчальних закладів в Росії. 

В 1909 році М. Білинський успішно закінчує Морський корпус гардемарином і після практичного плавання отримує перше офіцерське звання – «мічман». Але на цьому його коротка військова служба на той час закінчується – він подає у відставку і розпочинає свою «службу чиновником в міністерстві фінансів, спершу в Самарі, а потім у Петербурзі».

Життєвий шлях Михайла Івановича змінюється з початком Першої світової війни. Як військовозобов’язаний (офіцер запасу), він був призваний для проходження військово-морської служби до Балтійського флоту на міноносець «Буйний». 6 грудня 1916 року за зразкову службу одночасно з підвищенням у військовому званні тепер вже лейтенант  флоту М. Білинський одночасно отримав і посаду помічника командира 2-го Балтійського флотського екіпажу.

Після Лютневої революції 1917 року на Балтійському флоті розгорнувся український військовий рух. Зусиллями моряків-українців постає «Український воєнно-морський революційний Штаб Балтійської Фльоти». В його організації та роботі активну участь брали майбутні українські адмірали М. Білинський та С. Шрамченко.

Серед учасників цього штабу «виникла ідея українізувати команди крейсера «Світлана», ескадрових міноносців «Україна», «Гайдамак» та ін. і, піднявши синьо-жовтий прапор, перепровадити їх в Чорне море».  Проте цим планам на заваді став Жовтневий більшовицький переворот.

20 грудня 1917 року Михайло Іванович з великими труднощами повертається до Києва. Разом з адміралом В. Савченко-Більським він стає активним організатором «Українського генерального секретарства морських справ», яке постало 22 грудня 1917 року на чолі з Д. Антоновичем.

За короткий термін – 4,5 місяці – свого перебування в посаді морського міністра Української Народної Республіки Михайлу Івановичу вдалося згуртувати навколо себе висококваліфікований колектив патріотів-однодумців, які, незважаючи на складні умови і обставини того часу встигли закласти міцну основу розбудови військового флоту України.

Перелік того, що було зроблено Морським міністерством УНР на чолі з М. Білинським і сьогодні вражає військових фахівців своєю грандіозністю і масштабністю запланованого, неординарністю та сміливістю його виконавців по втіленню наміченого у життя.

Не відкидаючи всього напрацьованого щодо будівництва українського флоту за часів Гетьманату, протягом кількох тижнів був прийнятий закон про штати Морського міністерства, закон про Гардемаринську школу, яка повинна була відкритися з 1 жовтня 1919 року.

Основою законодавчої бази по розбудові українського військового флоту стало прийняття 25 січня 1919 року «Закону про флот», до складу якого входили також морська авіація та морська піхота.

Згідно цього закону український військовий флот повинен був складатися з бойових та допоміжних кораблів усіх типів. Його основу мали скласти кораблі колишнього російського Чорноморського флоту, а також  лінійний корабель, 4 крейсери, 12 есмінців та 8 підводних човнів, які будувались на корабельних верфях Миколаївського порту. Планувалось поповнення флоту і за рахунок переходу під український прапор частини кораблів Балтійського флоту, більшість екіпажів яких складали українці.

Показово, що цей закон також передбачав створення необхідної системи берегової безпеки і зв`язку, відділу гідроавіації, системи морської берегової охорони, належної кількості допоміжних частин флоту тощо.

Особовий склад Військово-Морських сил України чисельно повинен був складатися з 800 старшин і 12500 матросів, з яких у 1919 році потрібно було укомплектувати 400 старшин і 4500 матросів, а решту – у 1920 році. На розвиток флоту уряд Директорії УНР з 1 січня 1919 року виділив на рахунок Морського міністерства кошти у розмірі 100 млн. грн.

Енергії морського міністра не спинили навіть окупація військами Антанти узбережжя Чорного моря та захоплення більшовиками Києва. М. Білинський виступив з ініціативою створення Приморського фронту, до якого б входили берегова смуга Чорного моря з фортецею Очаків, портами Миколаїв та Херсон та 75-верстовою зоною оборони  навколо них.

Для реалізації цього задуму Морське міністерство приступило до формування полків морської піхоти. Кращим людським матеріалом для морської піхоти на думку українського морського керівництва повинні були стати карпатські гуцули, які були обізнані на сплавлянні лісу гірськими річками. За погодженням з керівництвом Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), уряд Директорії виділив кредити для повернення галичан, які проходили службу у військово-морських силах Австро-Угорщини.

Проте на заваді подальшому успішному виконанні обов`язків морського міністра стає зміна внутрішньополітичного курсу Директорії Української Народної Республіки. У зв’язку з приходом 9 квітня 1919 року нового уряду на чолі з Б. Матросом, який складався виключно з представників українських соціалістичних партій лівого напрямку, Михайло Білинський на знак протесту подає у відставку. І з 24 квітня того ж року приступає до виконання обов’язків командира Першої дивізії морської піхоти.

Протягом  1919-го року, як командир дивізії, разом зі своїми товаришами і підлеглими воює на фронті з більшовиками, займається формуванням нових військових частин.  Саме з цього часу його особиста доля нерозривно пов’язана з долею Армії Української Народної Республіки, оперативному командуванню якої підпорядковувалась його дивізія морської піхоти. Але душа справжнього моряка весь час сумує за флотською справою.

В 1920-1921 рр. Михайло Іванович Білинський виконує обов’язки міністра внутрішніх справ в урядах В. Прокоповича та А. Лівицького. Разом з іншими її міністрами з березня 1920 року стає членом Вищої Військової Ради (ВВР) Армії УНР. Після підписання 25 квітня 1920 року Варшавського договору між УНР та Польщею, бере участь у спільному наступі українсько-польських військ на Київ.

В результаті останніх жорстоких і нерівних боїв з Червоною армією на Поділлі 21 листопада 1920 року Армія УНР переходить Збруч і опиняється на території Польщі. Тисячі українських військовиків потрапляють в табори для інтернованих. Серед них і старший лейтенант флоту Михайло Білинський.

Не бажаючи потрапити живим до рук більшовиків, декілька українських старшин після відчайдушного спротиву наклали на себе руки. Серед них був і колишній морський міністр Української Народної Республіки Михайло Білинський, якому в той день виповнилось 39 років.

Як стверджують у своїх мемуарах учасники тих трагічних подій, Михайло Білинський під час цього трагічного бою з групою вояків прикривав обоз з пораненими, який переправлявся через річку Звіздаль. Не маючи можливості стримати наступ багаточисельного ворога, Білинський пішов на відчайдушний крок – «застрелив зі свого браунінга двох москалів, а останню кулю пустив собі в лоб».

Так героїчно загинув патріот Батьківщини, старший лейтенант Військово-Морського флоту УНР Михайло Іванович Білінський, ім’я якого вписані золотими літерами в історію розвитку Військово-Морського флоту України. (Відомо, що до 1953 року Михайло Білинський отримав посмертно звання капітана III-ого рангу. Саме з таким званням він згадується в «Історії Українського Війська». Рядом сучасних джерел йому помилково приписується звання контр-адмірала, яке він ніколи не отримував.)

Останки героя наступного дня таємно були поховані місцевими селянами за цвинтарем с. Міньки, де вони перебувають і сьогодні.

5 липня 2019 р. указом президента України ім’я Михайла Білінського присвоєно 36-й окремій бригаді морської піхоти Командування морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

 

Автор:

Лілія Кірик

17.11.2020