Стяг та Дальнич: два други, провідники ОУН на Закерзонні

Ярослав Старух “Стяг” та Петро Федорів “Дальнич”: два друга, два провідники ОУН на Закерзонні

 Їхні долі тісно переплелися в боротьбі за Україну. Вони народилися з різницею у 3 дні, разом навчалися у Бережанській класичній гімназії,  а потім разом вступили до Львівського університету на факультет права. Разом і вступили до лав Української військової організації, а разом з ними – Володимир Герета, Лев Зацний, Дмитро Мирон, Омелян Лопунька, Осип Дяків та інші. З багатьма з них Федорів та Старух ділитимуть суворі випробування національно-визвольної боротьби в 30–40-х роках минулого століття. Упродовж 1930-х тричі опинялися за гратами. Перший арешт, 1930 року, – наслідок активної протидії ОУН жорстокій і брудній “пацифікації” (“замиренню” українців польською поліцією, бойовиками з числа місцевих поляків), яка розпочалася на Східній Волині та була продовжена невдовзі на Волині та Поліссі. Другий, у 1934-му, спровокувало вбивство бойовиком ОУН Петром Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (організатора і натхненника “пацифікації”). Третій арешт, 1938 року, стався після нападу на поліційну станцію в Гаях поблизу Львова. Вийшовши з тюрми, Федорів та Старух  разом працюють в Кракові – у секретаріаті Українського допомогового комітету. 

Старух у 1942 році був заарештований гестапо й підданий тортурам в одній із львівських в’язниць. За допомогою Служби безпеки ОУН, зокрема, сил Федоріва, у вересні 1943-го його визволили. Після звільнення Старух став членом референтури пропаганди Проводу ОУН (б) (1943-1944), був заступником крайового провідника і політичним референтом Крайової екзекутиви ОУН на північно-західних українських землях (1935-1937), співробітником націоналістичних видань “Студентський шлях”, “Наш клич”, “Вісті”, “Голос нації”, “Голос”. Редагував львівський тижневик “Нове село”. Керував підпільною радіостанцією “Вільна Україна” (“Афродита”), був редактором гумористичного журналу “Український перець”. Також у 30-х рр. уклав “12 прикмет характеру українського націоналіста” (1930-і). Він автор низки брошур, статей, листівок, зокрема “Тисяча років життя й боротьби українського народу” (Короткий нарис історії України; 1943), “Спектр фашизму” (1946), “До цілого культурного світу!”.

 Федорів же працює в системі служби безпеки ОУН. З 1942 року Дальнич – член головної референтури служби безпеки ОУН. “Завдяки правильно організованій СБ та особисто Дальничу, – згадує лідер УПА Василь Кук у журналі “Українська ідея і чин” (1998. – №3), – у відділах УПА та в мережі ОУН було попереджено і знешкоджено ряд ворожих заходів, спрямованих на ліквідацію окремих керівників, і врятовано ОУН від багатьох запланованих ворожих ударів”.

Навесні 1945 року провід ОУН об’єднав роздрібнені структури в окрему структуру Закерзоння. У селі Потік (нині Козівського району) в криївці референта СБ проводу ОУН на прізвисько Михайло відбулася чергова нарада. Провідником ОУН на Закерзонні призначено Ярослава Старуха (“Стяга”), а референтом служби безпеки Петра Федоріва (“Дальнича”). Вони вирушили в край, де проживав майже мільйон українців, аби захищати їх від терору польських бойовиків, виселень з рідних місць, здійснюваних дивізіями комуністичного Війська Польського, відділами безпеки за підтримки НКВД. “Повстанські сили, які становили десь дві тисячі вояків УПА і членів ОУН, змушені були протистояти 20 тисячам вояків польського підпілля та корпусу безпеки”, – небезпідставно зазначає історик Володимир В’ятрович у статті “Український визвольний рух на Закерзонні в 1944–1947 роках” (Український визвольний рух. Науковий збірник. – №12). А польське підпілля – це антикомуністичні підрозділи Армії Крайової, котрі протистояли як Армії Людовій (з частин якої формувалося Військо Польське вже за часів комуністичного панування), так і українським повстанцям.

Петро Федорів швидко налагодив мережу зв’язкових. Зі спогадів Василя Кука дізнаємося, що “крім звичних завдань СБ, Петро Федорів розгорнув доволі широку дипломатичну діяльність: вів переговори з представниками польської Армії Крайової про спільну боротьбу проти російсько-більшовицьких окупантів, через зв’язкову Галину Лебедович-Кліш (“Звениславу”) налагодив контакти з посольством США у Варшаві та рядом інших дипломатичних установ і через них інформував закордон про визвольну боротьбу українського народу. Передавав посольствам підпільні видання у перекладах на відповідні мови. Він був один із найкращих і найскромніших працівників Служби Безпеки ОУН”.

16 вересня 1947 року біля села Річиця Томашів Любінського повіту відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв’язковою Оленою Лебедович (“Загравою”) та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи і карту. Охоронець “Кармелюк” спробував вирватися назовні, але був застрелений. “Смолій” і “Щигель” наклали на себе руки. Останній з охорони – “Крет”, а також “Дальнич” і “Заграва” знепритомніли. Всю трійку було взято в полон. 

 А наступного дня в бою загинув Ярослав Старух (“Стяг”) і четверо членів його штабу. А Петра Федоріва і двох його побратимів повезли до Варшавської тюрми. Понад два роки тривали нелюдські тортури. Нарешті 20 січня 1950 року військовий трибунал засудив Федоріва до страти. “Дальнич” не пішов на співпрацю зі слідством і не схотів просити помилування. Відтак 11 квітня, другого дня Великодніх свят, вирок було виконано. Смерть провідників УПА на Закерзонні означала фактичний кінець існування в комуністичній Польщі організованого українського підпілля. 

 

Автор:

Марко Неясит

20.11.2020