Жінкам у повстанській криївці на день виділяли склянку води

На одруження вояк УПА мав отримати дозвіл від командира. Перешкод не виникало, якщо обоє наречених були в підпіллі. Складніше було з "мішаними" шлюбами – коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка була на легальному становищі, - йдеть у матеріалі Gazeta.ua "Воліла б жити в холодному лісі, ніж у такій клітці, – писала про перебування в повстанській криївці взимку 1945–1946-го Марія Савчин, псевдо "Марічка". – Постійно почувалася втомленою, боліла голова, не смакувала їжа. Від нафтової лямпи почервоніли очі, і я не могла навіть писати на машинці". Інша повстанка – Степана Ханкова, псевдо "Носача", – ділилася: "Хто не був у криївці, той і не уявляє собі всіх труднощів, які доводиться в таких умовах долати, особливо жінкам – через обмеження у воді. Тяжко і тому, що жили разом з чоловіками. ­Наприклад, нам, жінкам, виділяли на день склянку води, і хочеш пий чи що, – більше виділяти не можна було. ­Навіть якщо митися, то тільки ваткою зі спиртом: протирали обличчя і шию, щоб трохи освіжитися, а воду залишали на інші потреби". Жінки в Українській повстанській армії були кур'єрами і зв'язковими, розвідницями й інформаторами Служби безпеки, опікувалися пораненими, працювали в підпільних друкарнях, займалися пропагандою, готували повстанцям їжу, прали одяг. "Така проста справа, як прання білизни, в той час була дуже небезпечною і вимагала чимало відваги, – пише у спогадах Катерина ­Вітко-Стах, псевдо "Зозуля", яка була в УПА санітаркою та зв'язковою. – Отримавши кілька мішків білизни, розподіляли їх між жінками. Треба було не тільки випрати, але й виварити, а не було ні порошків, ні мила, ні навіть відповідних умов для цього. А як непомітно висушити таку кількість прання? Жінки прали на 113 дерев'яних дошках. Це була тяжка і небезпечна праця. В кожну хвилину могло над'їхати військо і куди тоді з такою кількістю білизни? Наші жінки ніколи не відмовлялися, бо хто ж це зробить, як не вони?" Зв'язкові доправляли закодовані повідомлення – "­штафети" або "ґрипси". Жінки часто їх вплітали в косу чи зашивали в одяг. "Штафета – то невеличкий аркушик паперу, який складався у маленький квадратик, – згадувала колишня зв'язкова УПА Олена Лабай. – Той папір був дуже ­тоненький – ­папіросний. Нам уже подавали готові, заповнені й складені ­штафети. Ми не мали права їх розкривати і читати, і я ніколи так і не бачила, як на тій штафеті писалося. Ті штафети деколи запечатували, клали на той складений на квадратик папірець троха воску, а по тім воску прикладали як печатку з годинника коліщатко, яке робило знак. Ту штафету найкраще було носити в руках, то був найкращий випадок, коли ­попадешся в руки москалям (…) тоді можна було непомітно покласти до рота і ликнути (ковтнути. – "Країна"). В разі, якби була велика облава, то штафету можна було передати на другий або ж на третій день. Але були штафети, на яких писали "алярм", то означало терміново, відразу в той самий день нести її в призначене місце (…). Я тих штафет переносила дуже багато, не раз на день могла нести навіть три штафети. ­Вдома через то навіть мама нарікала, що їй нема кому помагати. Дуже часто ми мали чекати на відповідь. Було таке, що штафета мала іти ще далі, в інше село, і треба було чекати, поки аж звідтам прийде відповідь". Щоб доставити до місця призначення таємні записки, жінкам-кур'єрам іноді доводилося долати десятки кілометрів бездоріжжям чи йти лісами. Під час рейдів загонів УПА незнайомими теренами місцеві підпільниці ставали провідницями. Зазвичай жінка йшла за кілька десятків метрів попереду групи й сигналізувала, чи вільний шлях, чи немає небезпеки. "Під час одного такого переходу я мало не загинула, – пише у спогадах Параска Процак із села Камінне Надвірнянського району на Івано-Франківщині. – Після ­сильного дощу вода переповнила річку, надворі ніч – нічого не ­видно. Як завжди, я йшла попереду, за мною чотири хлопці, за ними сотня вояків. Ступила вперед – вода накрила з головою, ледь не втопилася". "На наших дівчатах лежав ще обов'язок годувати партизанів, які вечеряли і снідали в селі, – згадувала ­Олена Лабай. – Боївка шість-сім осіб приходила до ­якогось ­господаря, і господиня готувала їм вечерю. Деколи ми, дівчата, тій господині приходили допомагати. (…) ­Партизани приходили їсти до людей, що жили трохи багатше, що мали що їсти, і люди їм не шкодували". Не були рідкістю в УПА випадки, коли молоді люди закохувалися та створювали сім'ї. Щоправда, на одруження пара повинна була отримати дозвіл від командування. Рядовому й нижчому за званням командирові його видавав окружний провідник, а окружному – крайовий. Перепон не було, якщо обоє наречених були в підпіллі – і він, і вона постійно на виду. Значно складніше було отримати згоду на так званий "мішаний" шлюб – коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила на легальному становищі. Такі пари підпільний провід розглядав дуже ретельно. З'ясовували, зокрема, чи наречена не буде намовляти чоловіка вийти з підпілля, чи через неї МДБ не намагатиметься його завербувати в агенти. Командир повстанця розмовляв з нею, придивлявся й вирішував, давати згоду чи ні. Шлюбна церемонія зазвичай зводилася до таємного вінчання і проходила в колі найближчих бойових побратимів. Усе відбувалося скромно, лише зрідка – із музиками, танцями й піснями. "Марічка" й "Орлан" одружувалися 27 травня 1945 року майже відкрито: село Брилинці, нині в Польщі, було в руках повстанців. Він – командир відділів УПА на Лемківщині та Перемишльщині полковник Василь Галаса, вона – надрайонова Українського Червоного хреста Марія ­Савчин. ­Познайомилися в підпіллі 1943-го. Марія, тоді повстанська зв'язкова, була на військовому вишколі, який проводив для жінок Галаса. Шлюб брала ще одна повстанська пара – "­Тарас" зі "Святославою". Наречений – командир рою, найменшого військового підрозділу, що складався з 9–15 вояків, наречена – повстанська друкарка. Той день Марія Савчин описала згодом у книжці спогадів "Тисяча доріг": "Крутою доріжкою посувається вгору до церковці під лісом над Брилинцями весільний похід. У ньому дві пари молодих у почоті дружбів та дружок. (…) За нами йде повстанська братія, а ще більше їх вже чекає нагорі біля ц­еркви. При церковних дверях стоїть почесна стійка. (…) Церковця вщерть виповнена повстанцями, серед них мої подруги, ­гарно причепурені. Всі свічки у свічниках горять і мене на мить осліплюють. Вінчання проводили два священики, о. Граб та о. Гоза, в супроводі упівського хору. (…) Після присяги із ­сотні грудей загриміло й вирвалося поза стіни церковці величне Многая літа… Прийняття приготували в Брилинцях у ­школі, на порозі якої привітала нас хлібом і сіллю моя провідниця "Ярина". У прикрашеній клясі-кімнаті на столі пишалися коровай і весільний торт. Піднесли тост по чарці вина. Більше алкогольних напоїв не подавали. Але й без напоїв повстанці створили теплу та інтимну атмосферу. Під надійною охороною двох бойових сотень УПА, за піснями й розмовами проминула коротка травнева ніч. Удосвіта, коли небо ледь зашаріло, повстанська родина розійшлася. Кожний вернувся до реальності, на свої пости, на свій відтинок". Збереглися два свідоцтва про одруження, виданих ­повстанським парам. Один – "Акт вінчання" від 6 ­липня 1950 року – виявили історики з Центру досліджень визволь­ного руху. Текст і прізвища подружжя там зашифровані. Другий документ – саморобне свідоцтво про шлюб 28 травня 1951 року Василя Сарчука, псевдо "Яків", і Лідії Зубрицької, псевдо "Оля", – знайшов дослідник Володимир Ковальчук у Державному архіві Волинської області в Луцьку. Наречена була машиністкою провідника Луцької округи ОУН Олександра Савири, псевдо "Зарічний". "Ще до вступу у шлюб з "Яковом" я на своїй друкарській ­машинці виготовила бланк свідоцтва, – розповідала ­жінка слідчому МДБ того ж 1951-го на допиті. – А після весілля "­Зарічний" сам заповнив це свідоцтво, завірив ­своїм ­підписом. Розписалися ми з "Яковом" у присутності ­свідків – оунівців "Лукаша", "Левка" і "Арсена". Весілля влаштували у селі Ново-Зборишів Луцького ­району. Невдовзі в подружжя народився син. Назвали Василем. 30 серпня 1951 року чекісти вбили Василя, а 4 грудня опергрупа МДБ затримала Лідію. При ній і виявили саморобне свідоцтво про одруження. Його згодом прикріпили до її кримінальної справи, серед сторінок якої документ знайшов дослідник 2007-го. Удова-повстанка отримала 25 років виправно-трудових таборів. Згодом термін зменшили до 10 років – з огляду на дитину. Сина відібрали й віддали до дитячого будинку. Після одруження повстанці зазвичай намагалися вивести своїх дружин із підпілля й "легалізувати" в інших регіонах Західної України чи навіть за кордоном. Та були жінки, які постійно перебували в бункерах зі своїми чоловіками. Як-от Антоніна Король – дружина командира УПА Ярослава Мельника, псевдо "Роберт". Вони познайомилися в її рідному селі Войнилів на Івано-Франківщині. Ярослав зайшов на подвір'я Королів і попросив напитися води. Дівчина винесла горня. З того дня вони почали зустрічатися. Антоніна закінчувала Львівський медінститут. Одного дня – саме їхала із села на випускний вечір – на залізничній станції до неї підійшли кілька незнайомих і попросили надати допомогу важкопораненому. Замість випускного Антоніна потрапила до лісу. З підпілля вона більше не виходила: у тій партизанській групі командиром був її Ярослав. Подружжя жило здебільшого в підземних бункерах. Там у них народилися близнята – хлопчик і дівчинка. І діти, і матір були ослаблені. Антоніна, переодягнувшись у селянський одяг, спершу спробувала передати сина ­своїм родичам. Та дорогою дитина померла від виснаження. ­Доньку ж таки вдалося переправити в село. Вона ­більше не бачила батька й матері: обоє загинули 1 листопада 1946 року. ­Приблизне місце їхньої криївки видав агент МДБ, який втерся в довіру до "Роберта". Але схрон так ­добре був замаскований, що солдати безуспішно шукали його ­кілька днів. Аж доки не випав невеликий сніг – над криївкою він ­почав швидко танути. Повстанцям крикнули, щоб ­здавалися. Ті відмовилися. Зав'язалася перестрілка. Коли закінчува­лися набої, усі, хто був у криївці, застрелилися. Друкарка "Галина" й командир сотні "Нечай" служили під командуванням "Орлана" – Василя Галаси. Побралися 1944 року, народився син. "Галина" перебувала тоді в заблоко­ваних військом НКВД Карпатських лісах, – згадує Марія Савчин у книжці споминів "Тисяча доріг". – Там і народила сина в колибі, а помагав їй при породах сам "Нечай". Деякий час дитина росла в лісі, без молока та всього потрібного для немовляти. Група "Нечая" була ним дуже горда й нахвалялись перед іншими, що в них народився партизан. А голос мав сильний, як закричить – чути було на другу гору. Коли скінчились облави, "Галина" замешкала з дитиною в селі, але деколи приходила до лісу провідати "Нечая". Син мав уже рочок, коли одного разу вона прийшла з ним до бункера в ліс. Там не застала "Нечая". Він саме вийшов на зв'язок до іншої групи. На лихо, в тій порі війська МДБ проводили облаву, під час якої знайшли бункер. Крім Галини з дитиною, в бункері перебували ще троє повстанців. Вони всі загинули, а бункер емдебісти закидали гранатами"
"У лютому 1946 року мене поранило в бою. Розривна куля залетіла мені під лопатку, вийшла під ключицею. Я зрозуміла, що поранена, коли побачила кров. ­Змогла лише поставити на рану нерозмотаний бинт і побігла далі. Доглядала рану сама. Вибрала з неї осколки ключиці. Хлопці кип'ятили на ватрі в казанку воду, я вмокала в неї бинт і ще теплим обмивала рану, потім схлюпувала перекисом водню. Коли переставало шуміти, клала на неї серветку, яку скроплювала риванолом або фурациліном. Через три-чотири дні у мене ­піднялася температура. Далі бути в лісі я не могла, довелося залишитися в Назавизові (село, нині – Надвірнянського р-ну ­Івано-Франківської обл. – "Країна"). Два ­тижні я пролежала на печі у голови сільради, де ­кагебісти пили щодня самогон. Я їм на очі не показувалася, а голова видавав мене за свою доньку". Повстанська медсестра Богдана ТРОШКО, її спогад опубліковано у 32-му томі "Літопису УПА"