Викрадення Івана Кізюка: як це було

Як повідомлялось раніше, у суботу, 25 січня, було викрадено члена МНК, бійця 14-ї сотні Самооборони Майдану Івана Кізюка. Майже добу активіста шукали по усіх інстанціях – починаючи від управлінь міліції та СІЗО і закінчуючи місцевими моргами. Врешті, 26 січня близько 6-ї години вечора відбулось судове засідання, на якому хлопцю оголосили запобіжний засіб – особисте зобов’язання. Тепер Іван не зможе пересуватись поза межами рідного міста без дозволу слідчого, повинен відвідувати періодичні зустрічі із представниками силових органів. Попри все, Іван зараз сповнений оптимізму – відпочиває, спілкується з друзями та родиною, приходить до тями. Історія МНКівця, який щойно приїхав до столиці на «гарячі події» та за прогулянку у касці був обвинувачений у спланованому нападі на 100 силовиків повинна стати уроком. Адже наступним може стати кожен із нас.

Субота, Іван разом з двома друзями прогулювались центром Києва. Проходячи повз блокпост силових структур на вулиці Шовковичній, чоловіки вже було вирішили йти назад. Повернувшись у бік Майдану, побачили, що до них підходять силовики. Повернулись в інший бік – вони в оточенні.  Силовики не представились і, нічого не пояснивши, попросили Івана пройти з ними. Не досить переконливою була їхня необгрунтована фраза про те, що причин на його затримання вони мають достатню кількість.

«Поки говорили із силовиками, поряд звідкись з’явилась жіночка. Непомітно у кишеню мені намагалась покласти вервечку з хрестиком. Зворушливо, як у такі моменти віра не полишає людей», - розповідає друг Кізюка, голова тернопільського МНК, Іван Ковалик. Для нього остання доба стала чи не найнапруженішою за увесь час революції.

Далі – все блискавично швидко – хлопцю заламали руки та повели за кордон із силовиків, що на перехресті вулиць Інститутської та Шовковичної. Наступний момент – за Іваном зімкнувся моноліт зі щитів. З хлопця одразу зняли всі щитки, шолом та рукавиці, сказали вивернути кишені. Продивляючись вміст гаманця, натрапили на перепустки «Штабу національного супротиву» з поміткою 14 сотні. «14 сотня – це ж найобезбашеніші! Вони найперші на Грушевського були!», - обговорювали ВВ-шники між собою.

«Мене завели у куток між будинками, наказали повернутись обличчям до стіни і почали бити. Нападники постійно змінювались – одні йшли, інші – приходили, але їх кількість залишалась у межах 4-5 людей. Я падав від ударів, мене піднімали і продовжували бити. З усіх сторін чулася нецензурна лайка, вони кричали на мене, питали, хто мій командир. Казали, що мстять за своїх хлопців, яких я ніби підпалюю "коктейлями Молотова». Після одного з ударів з носу почала юшитись кров. Наказали вмитися снігом, поки присів, звалили на землю і били далі ногами», - ділиться спогадами постраждалий. На червоному напухлому носі помітно ще свіжу рану.

Усі бійці, які приймали участь у побитті Кізюка мали закриті обличчя – хто маскою, хто – шоломом. Постійно викрикували питання: «ти з правого сектору?», «скільки тобі платять?», «нащо ти палиш наших бійців?», особливо не очікуючи на них відповіді. Далі – заламали руки і повели в спеціальний автобус для затриманих, який стояв біля Кабміну. Вже біля самих дверей до Івана підійшов боєць спецпідрозділу «Беркут», збив з ніг і кілька разів копнув ногами.

Після того, як хлопця протримали у автобусі годину-півтори, повезли далі – у Святошинське РУВС. На третій поверх для «проведення слідчих дій» Івана вів міліціонер. Через якийсь час він зник, натомість у кінці коридору з’явився хлопець у цивільному, у масці та з пістолетом у руках.

«Він швидко підбіг до мене, почав кричати, бити. Я, як міг, закривався руками, хоч вони були в наручниках. Потім підставляв пістолет до моєї голови та шиї, змушував відкривати рот, запихав туди дуло. Питав, у якій посадці мене закопати. Останнім було питання «Хто твій командир?». Я не зрозумів і перепитав «Який?». Відповіді не прозвучало. На цьому питанні нападник припинив мене бити. Напевно, йому хтось сказав спинитись і піти. Далі мене знову забрав міліціонер і повів у кабінет», - веде далі Кізюк. У ході розмови потирає зап’ястя припухлих рук.

Під час так званих «слідчих дій» у Івана двічі знімали відбитки пальців, тричі фотографували у різних місцях, забрали багато особистих речей, включно з мобільним телефоном, паспортом та срібним перстнем. Пізніше його забрали до травмпункту, де поставили попередній діагноз – перелом носу. Далі – у Ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). Фельдшер звідти перенаправила Івана до лікарні, сказала, що не хоче брати на себе відповідальність за його стан здоров’я, який на той час залишав бажати кращого.  В очікуванні конвою, з яким вирушив до лікарні, хлопець перебував у спеціальному боксі. Сидіти там не було можливості  – замало простору. Тому пів години довелося стояти. Завезли Івана до Київської міської лікарні №14 за годину до того, як туди прибули активісти, які його шукали. Далі – знову ІТТ, реєстрація, перевірка одягу та особистих речей.

«Мене посадили у камеру №7, на останньому поверсі. Вона була розрахована на 3-х, але зі мною там був лише один чоловік. Одеський крадій, з татуюванням-свастикою на пів руки. Коли побачив мій організаційний реглан, одразу запримітив Донцовського звіра, почав його замальовувати у себе в блокноті. Казав, що хлопці на зоні будуть у захваті», - розповідає Іван.