Вогонь запеклих не пече!

Возвеличу отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх поставлю слово…
Т. Шевченко

Будь-яка переломна епоха має своїх пророків. Проте є такі пророки, які стали єдиними для всіх епох. В українців це — Тарас. Перечитуючи твори Кобзаря, виникає небезпідставне враження, що Україна в його творах існує не в історичному часі, у якихось часових рамках, а постає як міфологічний образ, єдиний у своїй подобі, який існував та існуватиме завжди.

     Нема на світі України,
     Немає другого Дніпра…

Розуміючи унікальність своєї нації, він закликав людей не коритись нікому, бо навіть Бог «карать і миловать не буде, ми не раби його - ми люде!»

Його слова, сповнені гніву та ненависті,  навіть сьогодні спрямовані проти підступних українофобів на українській землі, які діють скрізь: і у Верховній Раді, і в органах самоврядування, які задля власної вигоди прикриваються інтересами народу. У листі до Кухаренка він пише: «Був я торік на Україні – був у Межигірського Спаса, і на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися»…

У кожної нації вдосталь своїх зрадників. На жаль, українці — далеко не виняток. Жертви інформаційної війни, маніпулювання свідомістю, зрада інтересів народу не здивували би Кобзаря і зараз. Україну, знівечену Москвою та ляхами, він описував у своїх творах. Дивлячись правді у вічі, мусимо визнати, що зараз ситуація кардинально не змінилася. Що побачив би Шевченко, опинившись у сучасній Україні? Зруйнований Схід, обличчя зрадників у парламенті, заклики до ворога забрати частину рідної землі? Ще не всюди знесені пам’ятники більшовицьким загарбникам, «совкових» літніх людей тощо. Насправді, перелічувати наші проблеми можна дуже довго, і більшість українців би погодилась, що боротись насамперед потрібно із зовнішнім ворогом. Але мало хто хоче визнавати, що ворог сидить і серед нас. Можливо, і в самих нас. Бо не всі до кінця усвідомили святу жертву Небесної сотні, яка поповнюється щодня новими ангелами. По-загарбницьки дико шукати вигоди у війні, чим, на жаль, зараз займаються сотні, якщо не тисячі, людей. Куля для зрадника повинна бути у нашому «народному магазині» завжди. Життя не раз нас вчило. Не навчило…

… Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти її розпинають»…
… Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Розкуйтеся, братайтеся!

Шевченко стає співзвучним зі свідомими та несвідомими почуттями українців. Його поезія стає  прометеївським «вогненним словом», яке виходить за межі часу та історичної доби. Воно  служить нам полярною зорею для усвідомлення своїх помилок та подальших звершень на благо Україні. Заповіти Шевченка, як ніколи, є актуальними саме зараз: в час становлення самої нації, політичного протистояння між патріотичними силами та силами прозагарбницької орієнтації. Тарас закликає не прогинатись ні перед ким, наскільки б сильним та могутнім той «хтось» не був:

...Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі!

До Холодноярської теми, до гайдамаччини Шевченко звернувся ще зовсім молодим. У творах він немов вступає в полеміку з істориками, які називали гайдамаків бандитами, розбійниками. Шевченко там прямо цитує Скальського, який каже, що гайдамаки - "разбойники, воры, пятно нашей истории". На що Тарас відповідає - "бредеш, людоморе, за святую правду і волю розбійник не стане". Саме в цьому вірші Тарас висловив своє пророцтво, що "повіє огонь новий з Холодного яру". І він справді повіяв, в 20-тих роках, коли українці повстали проти російсько-більшовицької окупації. Чорний бойовий напис на прапорі «Воля або смерть» став свідченням непокори хлопців-холодноярців, які справдили одне з пророцтв.

По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Т. Шевченка можна назвати релігійним поетом завдяки глибині його мислення.  З одного боку, Шевченко виступає Пророком, який часто промовляє до свого народу від імені й голосом Бога. Він немов виконує роль посередника між народом і Богом. Палка, непідробна та щира любов поета до омріяної  України, постає у рядках зі «Сну»:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Його творчість запалила серця народу та зробила Україну об’єктом мрії, всенародного обожнювання та прагнення. Він по праву може вважатися творцем українського державницького проекту, він став батьком української нації, який підштовхнув своїх синів та їхніми зусиллями реалізував свою святу мрію. Невипадково наш народ на 200-ий ювілей Кобзаря подарував Тарасу Майдан. Люди вийшли не самі, Кобзар приєднався словом до тих, хто, маючи гідність,  показав своє невдоволення, своє прагнення і готовність захищати свої святі ідеї, протестував проти свавілля та жорстокості правлячого класу, попри всі демократичні засади Конституції. Присутнім він був скрізь: навпроти барикад, з бунтівниками на Грушевського та відчайдухами на Інститутській, над полеглими в готелі «Україна» та над згорілими заживо в Домі Профспілок, біля спітнілого медика, який намагається врятувати пораненого та біля втомленої жінки на кухні в КМДА. Ходив між людьми на черговому недільному віче та сміливо з хлопцями дивився в очі свавільному беркуту. Устами Сергія Нігояна він закликав:

          Борітеся — поборете,
          Вам Бог помагає!
          За вас правда, за вас сила
          І воля святая!
Насправді всім хотілося би дожити до того пророчого часу, про який мріяв великий Пророк:           … І на оновленій землі
          Врага не буде, супостата,
          А буде син і буде мати,
          І будуть люди на землі!