Що треба знати про громадянську війну

Щодня з екранів телевізорів, в Інтернеті й на сторінках газет чути міркування про загрозу громадянської війни, розколу країни, можливого кровопролиття. Від частого повторення такі погрози перетворилися на політтехнологічні й пропагандистські кліше, підтримувані показною мобілізацією «тітушок», так званих народних дружинників у Криму, Донбасі й інших південно-східних регіонах. Усе це дуже схоже на давно відому стратегію напруженості, яку тією чи іншою мірою використовують обидві сторони, що беруть участь у політичній кризі.

Якщо відволіктися від страху громадянської війни, що старанно нагнітається, й спробувати розібратися в цьому питанні, слід передусім домовитися про основні поняття, - йдеться у матеріалі газети "День".

Розділимо можливе кровопролиття та повномасштабну громадянську війну. При цьому будь-який збройний конфлікт, зокрема й громадянська війна, обов’язково супроводжується кровопролиттям. Проте зворотне твердження не завжди правильне.

Чи може українська влада довести політичну кризу до зіткнень протестувальників з підрозділами міліції, зокрема із застосуванням вогнепальної зброї? Так, може й, напевно, така можливість у якихось її планах є. Поза сумнівом, що при цьому проллється кров й будуть жертви з обох боків. Їхня кількість залежить від агресивності влади, її повної нездатності досягти прийнятного компромісу з опонентами. Але чи є це громадянською війною? Ні, не є, але може стати передумовою для її початку.

♦ Джеймс Ферон, який вивчає громадянські війни в Стенфордському університеті (Каліфорнія, США), визначає їх як «насильницький конфлікт усередині країни, боротьбу організованих груп, що прагнуть захопити владу в центрі й регіоні, або прагнуть змінити державну політику». Дослідження громадянських війн свідчить, що для їх початку в країні має бути наявність певних умов.

♦ По-перше. Економічні й соціальні інтереси значних груп населення мають, висловлюючись комуністичною термінологією, антагоністичний характер. Іншими словами, вони настільки протилежні, що ніякий компроміс між ними неможливий. Кожна зі сторін прагне повної перемоги й знищення економічної й соціальної основи своїх противників.

Історія громадянської війни в США, Китаї, Мексиці, Росії свідчить, що головним протиріччям у них було невирішене аграрне питання. Латифундисти, поміщики, компрадорська буржуазія, кола клерикалізму чинили опір націоналізації землі, її розподілу серед дрібних власників, категорично не хотіли віддавати величезні земельні наділи, якими володіли. Земельні наділи були основою їхнього багатства, економічного й політичного впливу. Найбільший опір і гострота громадянської війни в Росії спостерігалися в тих регіонах, де аграрне питання через низку обставин було вирішене або не стояло гостро, відсутнє або було не дуже значним велике поміщицьке землеволодіння. На Доні, в Поволжі, Західному Сибіру, північній частині сучасного Казахстану, південній частині Уралу, на Далекому Сході, в Україні. Тут були дрібні й середні землевласники, яких ми називаємо фермерами, а комуністи кулаками. Їм більшовицька націоналізація землі була не потрібна, от і протистояли їй донські, уральські й амурські козаки, а також українські селяни зі зброєю в руках.

♦ По-друге. Сторони громадянської війни мають володіти значними ресурсами. У першу чергу, матеріальними, фінансовими, організаційними, людськими, інформаційними, мати під суворим контролем певну територію з цивільною адміністрацією, якій підкоряються збройні формування.

Якась кількість ресурсів може надходити із зовнішнього джерела, але їхній вплив у жодній громадянській війні не був визначальним. Зовнішній чинник може підсилювати або ослабляти внутрішні, але не більше. Громадянська війна в Китаї в 1927—1949 рр. завершилася перемогою комуністів не через постачання їм радянської зброї й фінансової допомоги Москви, армія Чан Кайші отримала від американців не менше, а через причини внутрішнього характеру. У першу чергу через обіцянки комуністів провести земельну реформу. Це забезпечило їм підтримку більшої частини китайського селянства, яке за прикладом радянських більшовиків незабаром обдурили.

Зовнішнє втручання можливе у вигляді інтервенції, й тоді громадянська війна поєднується з національно-визвольною, що надає конфлікту дещо іншого характеру. Зокрема й боротьбою за територіальну цілісність країни.

♦ По-третє. Громадянська війна ймовірніша на важкодоступній території, в гірській, пустинній і лісистій місцевості.

Є ще низка ознак і умов громадянської війни, ми зупинилися на головних.

Тепер подивимося, чи є в Україні умови для початку громадянської війни? Наразі відповідь негативна.

Є досить значні протиріччя між олігархічною структурою економіки й устроєм державного апарату й більшістю населення, в першу чергу дрібним і середнім бізнесом. Проте кількість олігархів і пов’язаних з ними чиновників незрівнянно менша, ніж решта населення. Цим людям є що захищати й зберігати, але немає необхідності вдаватися до зброї. Тим паче що збройний конфлікт ударить передусім по їхньому майну й джерелам отримання прибутків.

Скільки людей потенційно можна мобілізувати на захист влади? Проста арифметика свідчить, що не так уже й багато. Спеціальні підрозділи міліції в цілому нараховують до 15 тис. осіб, розкиданих по всій території країни. І не всі вони готові воювати. Можливо, серед прокурорів і суддів знайдеться кілька сотень таких відчайдушних, у чому є дуже великі сумніви. З такою, з дозволу сказати, олігархічною гвардією громадянську війну не починають. Сподіватися на регулярну армію режим не може, оскільки зробив усе, щоб її принизити й звести до мінімального рівня.

♦ І аж ніяк не можливо уявити, щоб за режим виступили люди, яких силоміць і під страхом звільнення привозять на провладні мітинги для розмахування прапорцями. За гроші в громадянській війні не беруть участі. Немає в Україні великих соціальних груп, які б хотіли брати участь у громадянському конфлікті. І чим більше кричать на зборах регіоналів у Харкові, Донецьку, тим зрозуміліше, що жодного реального людського ресурсу у них немає. Більше того, вони смертельно бояться повномасштабної громадянської війни, так розуміють можливість її результату й чим це їм загрожує.

От провокувати зовнішню інтервенцію вони можуть. Принаймні, погрожувати нею. Ймовірність прямого збройного російського втручання в найближчій перспективі досить мала. Причини такого становища вимагають окремого розгляду. Поки приймемо це як факт.

Для громадянської війни в Україні відсутній найважливіший чинник. Внутрішньоелітний розкол не досяг стадії неможливості компромісу. Не ставиться питання кардинального перерозподілу власності й тим паче націоналізації. Питання влади за всієї його важливості є до певної міри технічним. Про її форму й межі повноважень президента, парламенту й судів цілком можна домовитися. Уся складність у тому, що немає людини й органу на протилежному боці, який міг би гарантувати виконання домовленостей і взятих зобов’язань. Українська політична культура не виробила реперні точки взаємної довіри. Поки діє принцип: увечері домовилися, а вранці відмовилися.

l Це чинник суб’єктивний і цілком переборний за певного бажання. Поки проблема полягає в тому, що відносно вузькій групі в оточенні президента є що втрачати. І єдиною гарантією збереження багатства, що так нестримно зростає, є збереження наявної структури влади в її персональному складі.

Не будемо також детально розглядати суто військові аспекти проблеми. Зауважимо лише, що в нинішньому вигляді міліційні спеціальні підрозділи не є армією в бойовому сенсі. Вони не володіють дуже багатьма речами, щоб такими бути, й не для цього створювалися. Їх навчали для виконання абсолютно інших завдань.

Тепер про кровопролиття. Якщо влада така безрозсудна, що почне поліцейську операцію із силового придушення Майдану, то кров проллється. Такі дії на цьому етапі розвитку політичної кризи приведуть її в такий гострий стан, що неминучою є така ж відповідь. Причому в різних формах. Зокрема й у вигляді міської герильї. Жодних шансів перемогти її влада не має, й головних втрат зазнають великі власники. Причому не лише в Україні, а й у місцях зберігання капіталу. Судячи з того, що позиція Брюсселя, зокрема й під тиском Вашингтона, дедалі посилюється, позиція олігархів почне змінюватися. Не швидко, але рух ми побачимо найближчими тижнями, якщо не днями. Урешті-решт, здаватися Росії вони не збираються, й тому без Заходу залишитися не можуть.

♦ Агресивні політичні самовбивці з оточення президента й серед депутатів-регіоналів у відчаї можуть зробити фатальний постріл, але не більше того.

Небезпеки громадянської війни й розколу країни на даному етапі розвитку кризи й у найближчій перспективі немає. Спроба поліцейського розгону Майдану можлива, але з кожним днем стає менш ймовірною. Що ж залишається в рукаві у влади? Терор, убивства, викрадання людей, насамперед активістів.

Це не громадянська війна, а кримінальні злочини. Відповідною буде й судова класифікація.