ПОВЕРНУТИ КРИМ

Ситуація навколо і наша роль Агресія Росії щодо Криму – тема, що змінила не лише Україну, але й світ. Ефір переповнює інформація щодо цього питання, аналітика, думки експертів і політиків. В своїй статті я не берусь прогнозувати чи аналізувати дії Уряду та військового командування; свідомо не буду давати оцінку новій владі або міжнародній спільноті в цій ситуації. Одні виправдовують уряд, інші – критикують; ще одні – відсторонено прогнозують; інші – радять як керувати або шукають винних. Для нас, громадян України, які готові захищати свою країну, більш важливим є тверезий аналіз та розуміння ситуації, що склалась, а також наше місце в ній та наші подальші дії.   Зовнішня ситуація Росія вчинила збройну агресію і захопила частину території України – Крим. Таким чином було зруйновано колективну систему безпеки, якою пишалося людство після ІІ Світової війни. Дані Україні провідними ядерними державами гарантії, закріплені Будапештським меморандумом, виявились нічого не вартими. Суверенітет та цілісність України – такою була ціна нашої відмови від ядерної зброї в 1994 році. Ми заплатили свою ціну, взамін отримавши окупацію нашої території однією з держав-підписантів Меморандуму. Інші гарантери обмежились «обуреними» заявами та «окремою» допомогою. Через 100 років після І Світової війни, 75 років після ІІ Світової, жодні міжнародні інституції, покликані забезпечувати порядок в світі, не змогли вплинути на ситуацію, і в центрі Європи відбувся новий переділ кордонів. В 1938 році тотожні дії гітлерівської Німеччини по приєднанню Австрії отримали назву «аншлюс». Тоді світ також не дав відсіч, а вже за рік був зруйнований Другою Світовою. Світова система стримувань і противаг, так ретельно вибудовувана після з 1945 року, зазнала краху. Обіцянкам наддержав з одного та іншого боку, більше немає віри. Адже і ті, і інші не дотримали свого слова, не виконали своїх зобов’язань: одна – щодо ненападу, інші – щодо захисту. Положення міжнародних угод мають хоч якусь цінність лише в одному випадку: коли є сила, здатна примусити їх виконувати. Протистояння лише починається. Нам слід звикнутись з цією думкою і будувати свою політику, як Ізраїль серед арабських земель, перебуваючи в стані перманентної війни. Наше протистояння буде наростати або слабшати, але не припиниться доти, доки на наших східних кордонах панує Імперія. Адже імперії з авторитарною формою правління не мають іншого шляху розвитку окрім екстенсивного (тобто зовнішнього розширення). Інакше їх чекає занепад і розпад. Це відомо будь-якому студентові, який вивчав Теорію держави і права. Росія З 2000-го року згідно своєї військової доктрини, РФ посилювала свій ВПК, нарощуючи та модернізуючи своє озброєння, включно з ядерною зброєю. І тепер Росія неодноразово довела свою здатність швидко та без огляду на дипломатичні «реверанси» сконцентровувати свої війська на південних та східних кордонах не лише України, а й країн Балтії – членів НАТО. Великі з’єднання провели наймасштабніші військові навчання по всьому західному кордону РФ, а також в Придністров’ї. На них неодноразово було відпрацьовано швидке перекидання військ в глиб ворожої території. Кількість залучених (а значить – вишколених) сил вражає: близько 220 тисяч військовослужбовців (це більше ніж всі Збройні Сили України), 90 літаків, понад 120 вертольотів, понад 880 танків, близько 1200 одиниць військової техніки, а також до 80 кораблів і суден. Але звісно, найяскравіша їхня операція – блискавичне захоплення Криму. Українська армія Натомість з 2000-го року (до речі, саме тоді було ліквідовано найбільш боєздатну частину ЗСУ – Національну гвардію), українська армія зазнає системного знищення: «дерибан» майна ВПК України, постійне зменшення фінансування, моральний розклад офіцерського складу, кадрові чистки офіцерського складу починаючи з 2010 року (з приходом Януковича до влади), російські агенти в керівництві Збройних сил та Уряді України... Не зважаючи на переважаючу кількість українських військових на півострові, більшість з них здались без бою або перейшли на сторону ворога.  Отже, розраховувати виключно на Українську Армію, що протягів 20 років зазнавала системного знищення та наповнення ворожою агентурою, не можна. Внутрішня ситуація Дії організованих груп «політичних туристів» з РФ свідчать про те, що Кремль розхитуватиме ситуацію на Півдні та Сході України і щоразу – дужче. Очевидним є те, що маргінальні проросійські партії та рухи не спроможні самостійно дестабілізувати ситуацію в регіоні та дезорганізувати місцеву владну вертикаль – остання чимраз ефективніше дає відсіч сепаратистам. Тому через наш східний кордон легально й «не дуже» переходять цілі групи спеціально організованих «братішек», які й виступають ударною групою в будь-яких силових протистояннях, блокуваннях або захопленнях адмінбудівель. Паралельно Москва залучає професійних спецназівців вже для більш «кваліфікованої» роботи: збору розвідданих, постачання зброї місцевим, організації диверсій (виведення з ладу військової техніки, підпалів та ін.). В цій «праці» Кремлю допомагає його агентура в Україні серед очільників місцевої влади, МВС та СБУ в прикордонних регіонах. З такою загрозою можуть впоратись лише українські спецслужби, але за умови швидкої люстрації кадрового складу та ефективної їх роботи, викриваючи та затримуючи «спеців» з Росії, заарештовуючи лідерів сепаратистських організацій, оперативно реагуючи на виявлення організованих груп «політичних туристів». Не варто тішити себе надією, що відвівши війська з кордону, Москва зменшить свою підривну діяльність в Україні. За різними оцінками, 1 день військових навчань обходиться Кремлю в 400 млн. дол. Повернувши свої війська з кордонів «в казарми», він спрямує вивільнені кошти (повністю або частково) саме на підрив стабільності в регіоні – підготовку «грунту» для вторгнення. Погодьтесь, цих сум достатньо аби сповна «винагородити» «лояльних» агентів в Україні та підкупити тих, хто «вагається».  Я вже не кажу про олігархів, бізнес яких «зав’язаний» на Росії – для них преференції можуть бути ще більш значущими. Цього досить аби організувати велику кампанію з «федералізації», «розширення прав регіонів», з підтримкою місцевих еліт і «прикриттям» місцевих силовиків. А далі – стрімке введення численних військ, котрі раніше вже пройшли відповідний вишкіл і готові до «відновлення порядку» і, звісно ж, захисту «соотєчєствєнніков». Тому люстрація та покарання місцевих політичних та бізнесових реакційних еліт, в т.ч. й силовиків – це не забаганка революції, а єдиний шлях виживання незалежної держави Україна. А поняття «боротьба з корупцією» в таких умовах набуває зовсім іншого значення. Наша роль Слід пам’ятати, що агресор завжди шукає слабке місце: регіон, роздертий суспільними протиріччями; можновладця, якого можна підкупити або залякати; населення, яке не виявить громадської активності, буде пасивним.   За таких умов нашим завданням як націоналістів і як громадян своєї країни, є громадська підтримка української влади та армії, а також підготовка до ймовірного партизанського спротиву окупантові, його агентурі, диверсійним групам, військовим частинам. Логіка наших дій проста. Всі, хто має бажання і можливість, мусять йти на державну службу: чиновником, правоохоронцем, військовим або вчителем. Всі інші підтримують і допомагають нинішній слабкій владі та армії: переказуючи кошти, збираючи допомогу, поширюючи інформацію, здійснюючи контроль за посадовцями, викриваючи корупціонерів, долучаючись до громадської роботи, загалом – борючись із рудиментами старої системи всіма можливими способами. Як приклад наведу бойкот російських товарів – це те, що здатен робити кожен щодня. Він вже показав свою ефективність – російські бізнесмени все частіше намагаються здобути для своєї продукції штрих-код «482». Економічна війна – один з видів війни, де сторони несуть абсолютно реальні втрати. Тут кожен може бути солдатом. І головне – ніколи не розчаровуючись. Аби не повторились наші помилки після Помаранчевої революції. Адже результатом нашого розчарування та байдужості став прихід до влади Януковича і його системи. Якщо ж опустимо руки тепер – прийде Москва. Не важливо під яким прізвищем. Для того, щоб вистояти в цій боротьбі, держава вже не може існувати за старими правилами. Так само апарат держави (включаючи армію) не зможе протистояти переважаючим силам, не заручившись активною підтримкою суспільства – українського народу. Без взаємодії просто не обійтись. Водночас, ми мусимо принаймні для себе узгодити консолідуючі для всіх пункти, які стануть пріоритетом і показником нашої ефективності: 1) Патріотизм –не лише любов до своєї Батьківщини, не лише життя й праця задля України, але й готовність її захищати від будь-якого ворога за будь-яку ціну. Вчитель, чиновник, військовий – для кожного це поняття мусить стати обов’язковим. Без нього не збудуємо держави. Професіонал, який не є патріотом, професійно крастиме гроші, професійно вбиватиме, але не захищатиме. Громадська активність мусить бути спрямована на формування та пропагування патріотизму в суспільстві, особливо – серед молоді. Так, моя організація – Молодіжний Націоналістичний Конгрес, – вже 13 років саме під таким кутом будує свою вишкільну систему. Тут кожен може стати її частиною: хтось – беручи безпосередню участь, хтось – підтримуючи матеріально, хтось – інформаційно. Головне – не лишатись осторонь роботи.  2) Партизанка – отримання вмінь та навиків громадянами України для самостійного опору будь-якому агресорові, не покладаючись на уряд чи армію. Озброєний та навчений народ, готовий боронити свій дім – це те, чого не може здолати агресор. На відміну від політиків, яких, як показує життя, завжди можна «підсадити» на «нафтодолларову голку». Право на зброю. Легальну, набуття якої можливе після проходження відповідних медоглядів і навчань (а краще – військової служби) – це невід’ємне право кожного громадянина. Але для цього влада мусить довіряти своєму народові. Ми не маємо іншого виходу, як негайно впроваджувати успішний досвід Швейцарії в цьому питанні. Гарним прикладом громадської активності в сприянні обороні України є Українська Резервна Армія – ініціатива щодо вишколу добровольців, котрі не потрапили до лав Збройних сил України та Нацгвардії. Замість нарікати на слабкість ЗСУ, громадяни власними силами і за власний кошт організовуються та вишколюються аби в потрібний момент наша армія не лишилась сам-на-сам з ворогом. Сприяння держави пришвидшить цей процес. 3) Повернення Криму. Зараз можна почути, що без Криму нам навіть краще: відпаде велика кількість виборців, налаштованих стабільно проросійськи, та й «в Європу» нас швидше візьмуть. Такі аргументи про Донбас з Кримом, Південь зі Сходом, ми вже чули щонайменше рік назад: нам потрібно «цивілізовано розійтись», ми «ментально чужі» та ін. Так, комусь вважається дійсно простішим позбавитись всіх «незручних» українців, створити собі комфортне середовище в межах кількох областей Західної України та Центру. Але це – шлях найменшого опору, маргіналізації і капітулянтства. Це виправдання нашими елітами власного небажання чи невміння вести роботу з людьми Сходу і Півдня, формувати єдину Націю, боротись за своїх людей. Але не маємо забувати, що Україна не буде Україною без Слобожанщини чи Донбасу, не за таку «недокраїну» помирали наші діди та прадіди в УПА, не за таку країну помирали Крутянці та Небесна сотня.  І це питання стоїть також щодо етнічних українців Курщини, Брянщини, Воронежчини і Кубані – держава мусить дбати про своїх. Москва і її проект «Рускій мір» успішно це роблять вже понад 10 років. Увага й підтримка всім кримчанам, які ідентифікують себе з Україною – це те, що ми повинні робити повсякчас і вже робимо. Бо лише на цих людей ми можемо розраховувати в питанні повернення нашої землі. Тому на кожного такого кримчанина мусимо знаходити десять людей – підтримки з материкової України; кожен вкладений ним в боротьбу рубль - мусимо підкріпити десятьма гривнями; кожен розлитий ними «коктейль Грушевського» – каністрою палива та ящиком пляшок; кожну випущену ним кулю – десятьма нашими. Але все вищеперелічене буде неважливо, якщо ми спільно не побудуємо тут успішної держави Україна, громадянством якої б пишалися, а суспільний устрій якої б наслідували. Тоді це не лише сприятиме бажанню кримчан повернутись до України, а й стане каталізатором незворотніх суспільних змін в Росії та Білорусії.        Повернення Криму – це й стане показником успішності нової України та персональним завданням для кожного з нас. Сергій Кузан, Голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу