''Мотор'' революції

Перша справжня українська революція відбувається лише зараз. Ми повторюємо, в прискореному темпі помноженому на реалії XXI століття, на глобалізацію й інтернет, все, що відбувалося з новоспеченими демократіями Східної Європи в 1920—1930-х роках. Тоді, лише вийшовши зі складу загиблих імперій — Австро-Угорської, Російської та Турецької — ці держави проходили болісний і часто дуже кривавий шлях становлення національної держави, національної ідеї, розв’язували загострені соціальні проблеми й опинялися під більш ніж серйозним тиском зовнішніх гравців. Україна, незважаючи на 22 роки незалежності, лише зараз вирішує ці питання — і, як з’ясовується, вирішити без насильства їх неможливо. Одна з останніх, якщо не остання геополітична й соціально-політична битва на теренах СНД відбувається зараз на кількох квадратних кілометрах Майдану. В авангарді цієї битви, разом з середнім класом і значною частиною інтелігенції, йде молодь. Перше покоління незалежної України. Перше, яке не знає слова «страх» у його радянському розумінні, - йдеться у матеріалі газети "День".

ПОВСТАЛІ ПРОТИ МИНУЛОГО

Наші діти виросли. Ми зрозуміли це 1 грудня й 19 січня. Напевно, ці 22 роки незалежності — період, який можна порівняти з періодом між двома світовими війнами, — й потрібні були для того, щоб народилося й сформувалося покоління, для якого Україна — не просто місце народження, не просто територія. І навіть не тимчасове місце проживання, з якого хочеться виїхати. Ті, хто хоче виїхати, не роблять революції. Революції роблять ті, хто хоче залишитися. Вони хочуть бачити цю країну іншою. Не осколком радянської системи держкапіталізму, помноженої на гіпертрофований в українських реаліях субстрат «бандитських 90-х».

22 роки не минули дарма. У застійних водах кучмівського десятиліття, де й була створена кланово-олігархічна система, а також хаотичних вирах часів Ющенка визрівали сили, що неминуче мали зіткнутися. Визрівали сили, антагонізм яких був очевидним. Доведений до апофеозу кримінально-радянський гібрид влади «успішних пацанів» з червоними директорами — і покоління тих, хто не знав узагалі, що таке Радянський Союз навіть за датою народження в паспорті. Або тих, для кого 1990-ті — дитинство й шкільні роки. Ці діти, для яких українська держава — справжня, а не уявна реальність. Не помилка історії, не дітище хитрих комуністів, не «взята за правом сильного» доля «хлопців із териконів» — а реальна, європейськи орієнтована країна, гідна бути в сім’ї цивілізованих народів. Тим паче, що ця сім’я знаходиться не десь за тридев’ять земель, а за безпосереднім західним кордоном.

ПОКОЛІННЯ ОДНЕ, ПОГЛЯДИ РІЗНІ

Ці діти не знають іншого прапора, крім синьо-жовтого. Іншого гімну, крім пісні Чубинського й Вербицького. Вони не знають, що таке країна без інтернету й що таке закриті кордони. З другого боку, не можна сказати, що діти другої половини 1980-х і першої половини 1990-х — суцільно зніжені нікчеми з айфонами. По-перше, умови життя різних соціальних прошарків в Україні різняться. І це — одна з причин, чому з цього ж покоління походять і «тітушки». І по-друге, нинішню молодь навіть не можна порівнювати з її ранніми попередниками, народженими в 1910-х, 1920-х і 1930-х. На ті покоління припали страшні випробування, пам’ять про які досі стрясає, часом і розколює наше суспільство, та й усю Східну Європу в цілому. Потрясіння 1990-х з жахами воєнних років і репресіями незрівнянні жодним чином. До того ж, батьки нинішніх молодих українців, як могли, забезпечили їхнє дитинство й юність у період тих самих 1990-х. Як могли і як зуміли. Результат — очевидний. Євромайданівці й «тітушки» — ровесники. Солдати внутрішніх військ, які, в значній своїй частині, хочуть стати працівниками органів МВС, і їхні антагоністи із закритими шарфами обличчями — це одне покоління. Дві частини одного покоління стали одна напроти одної. І кожна бореться за свій образ майбутнього, підбурювана поколіннями старшими.

Вони — старші — добре знають, що таке ненависть і страх у справжньому вигляді. Що таке виживання. Що таке зміна ідентичності «в одну ніч». Що таке ділення на «свій—чужий», за невідповідність якому можна втратити дуже багато, навіть життя. Посттоталітарне суспільство все ще міцно тримає в своїх руках тих, хто начебто вже вирвався з його обіймів. Воно пропонує молодому розуму прості рішення, відроджуючи з попелу історії старі ідеї нетерпимості й розділення. Посталі з усе тих же 1920—1940-х ідеології багатьом в цьому новому поколінні здаються привабливими. А багатьом — архаїзмом. Адже воно дуже неоднорідне, це перше покоління незалежної України.

Мабуть, дещо більша однорідність спостерігається на фланзі противників Євромайдану. Хоча й там слід розрізняти сугубу «містечковість» від орієнтації на путінську Росію як майбутнє для України. (Ці дві умовні «течії» збігаються й з поглядами старшого покоління противників Євромайдану.) На фланзі прибічників змін, на революційних барикадах — теж кілька течій. Прихильники класичного націоналізму, «помірні українці» та європейськи орієнтовані ліберали — ось три напрямки ідей, що бушують у головах тих, хто стоїть на Майдані й Грушевського. Зараз усі ці ідеї об’єднані спільною боротьбою й спільною небезпекою, але відмінності в баченні не лише українського майбутнього, а й у революційній тактиці очевидні вже зараз.

НАЦІОНАЛЬНІ КУЛАКИ РЕВОЛЮЦІЇ

Найбільшу протестну активність проявляють прибічники класичного націоналізму. Просто хлопці з «Правого сектора» виявилися ще радикальнішими за «Свободу», яка дещо «здувається» на наших очах, але навряд чи піде в небуття в найближчій історичній перспективі (партії влади так просто не йдуть, а «Свобода» — одна з двох партій, яким належить влада в регіонах України). Проте класичний націоналізм, передбачаючи військово-польовий гарт через свій історичний бекграунд, придатний лише для вирішення конкретних тактичних завдань боротьби з режимом. Виявившись ударною силою революції, праві націоналісти всіх відтінків радикальності навряд чи можуть стати конструктивною силою для побудови нової держави на уламках системи, яку вони можуть якщо не зруйнувати, то неабияк підірвати своїми діями. Здійснивши роботу руйнівників, чи зможуть вони виконати працю творців? Сумнівно. Приклад «Свободи», що стала майже помірною парламентською силою,  приклад того, як система може «переробити» будь-яких радикалів — якщо самі радикали готові до цього й налаштовані на це. Залишившись на позиціях крайнього, «бойового» радикалізму, можна отримати славу діячів підпілля, стати терористами, зробитися певним аналогом ЕТА або ІРА, але навряд чи подібні дії принесуть конструктив процесу націєтворення в Україні. Навпаки, вони можуть заважати цьому процесу, оскільки найзавзятіші його протагоністи будуть оголошені злочинцями, і їх діяльність може призвести до перманентного насильства в суспільстві й викликати репресії з боку будь-якої влади — нехай навіть тієї, яка завдячуватиме саме правим радикалам своїм існуванням.

З другого боку, праві радикали як бойовий авангард революції надзвичайно важливі в нинішній політичній структурі України — за принципом «на те в озері й щука, щоб карась не дрімав». Зарекомендувавши себе як практично єдина бойова сила протесту, вони зробили таку заявку на політичне майбутнє, яку неможливо обійти, й тим паче розв’язати проблему правого радикалізму радикальною ж забороною. Мало того, ставши привабливими для молоді, вони лише розширюватимуть лави своїх прибічників. У молодої генерації радикалів буде дуже юне обличчя. І саме вони не дадуть революційним процесам згаснути. Проте для європейського шляху, для курсу на ЄС правий радикалізм шкідливий. Хіба що «Правий сектор» зможе подолати деякі очевидні помилки «Свободи» — як то постулювання «єврейського питання» й надмірний акцент на діяльності дивізії «Галичина». Тоді вони можуть стати справжнім аналогом радикальних партій європейських країн. От тільки чи потрібно це правим радикалам? Адже курс на ЄС їм явно не потрібен — Європу в нинішньому вигляді вони вважають угодовською, самолюбивою й цілком розділяють неприйняття таких аспектів євротолерантності, як ставлення до секс-меншин. Тому не варто дуже вже хотіти приходу цих героїв барикад у реальну політику. Якщо, звісно, дотримуватися ідеї про європейський вибір України.

ЄВРОПА В УКРАЇНІ ЯК ПРІОРИТЕТ 

Активісти, яких можна назвати «помірними українцями», ратують за розбудову української держави без особливих надій на Європу «вже сьогодні». При цьому європейську перспективу вони визнають, але ставляться до неї саме як до перспективи. «Європу треба заслужити», — вважають вони. Саме ці люди дійсно, а не декларативно й пропагандистски, готові будувати Європу в Україні, вони ж готові шукати діалог з іншою частиною України, в першу чергу з тими, хто вважає себе «аполітичним» або просто побоюється якихось активних дій. У цій категорії молодь також грає виняткову роль. Якраз люди подібних переконань виросли з ідеєю, що Україна є даністю, що вона — єдина держава, й ідеї розколу країни не дуже популярні серед них. У головах цих людей бродять ідеї про «єдиний український простір», про «загальний український проект», що бере краще від Європи, але не обертається спиною до Росії, враховує інтереси південного сходу — за умови, що південний схід сам не проявить тенденції до сепаратизму.

Відсутність безумовних ілюзій щодо ЄС у цієї частини молодих українців пояснюється багато в чому тим, що багато хто з них уже побував у Європі й має уявлення про її достоїнства та недоліки. Крім того, позиція Євросоюзу за часів нинішньої української кризи здалася багатьом єврооптимістам помірною й егоїстичною, і тим самим єврооптимізм змінився на єврореалізм — розуміння того, що країна, обтяжена таким тягарем соціальних і економічних проблем, та ще й за постійного тиску Росії, Європі навряд чи потрібна в найближчому майбутньому. Тому розбудова Європи в Україні стане пріоритетною справою цієї різношерстої групи української молоді, й вона шукатиме в політиці виразників своїх інтересів. І аж ніяк не обов’язково, що такою стане нинішня українська опозиція, абсолютну «системність» і долученість до корупційних процесів ці люди чудово розуміють. Отже, вони створюватимуть свої політсили — із середовища самих себе, зокрема й з числа помірного крила лідерів Майдану.

ОСТАННІ РОМАНТИКИ ЄВРОПИ

Безумовні прибічники європейського вибору також вельми численні серед нинішнього покоління молодих активістів. Значною частиною вони — прибічники мирних форм протесту. Серед них чимало дітей досить заможних батьків, представників середнього класу, світу мистецтва й прозахідно налаштованих опозиційних політиків. Звісно, «європейцями» є не лише сини й дочки людей з грошима. При цьому варто зауважити, що найбільшою цінністю для групи «європейців» є саме «Європа без кордонів» і максимальне зближення євростандартів з суворими українськими реаліями. Уже побувавши, в значній своїй частині, в Європі, повчившись там, вони, проте, не налаштовані покидати Україну, залишаючи її на «покоління тітушок». Володіючи можливостями зміни дійсності, вони ризикують своїм комфортом і благополуччям заради перетворень у країні. Крім того, в середовищі «младоєвропейців» дуже багато людей, зачарованих європейською культурою, що щиро, романтично вірять у європейську цивілізаційну ідею. Особливо сильними подібні настрої були в період «першого» (до 30 листопада) й навіть «другого» (до 19 січня) періодів Євромайдану. Насильство змусило їх чітко позначити свою позицію — і тут єдності вже не спостерігається. Проте розуміння того, що Захід виступає прибічником мирного коректування влади, змушує їх знаходити історичні аналогії балансу між мирними і насильницькими формами протесту, «добра з кулаками».

ПО ТОЙ БІК ФРОНТУ: ЛЮДИ В ЧОРНОМУ

Нарешті, слід зрозуміти, що рухає тією частиною молодого покоління країни, яка стоїть на протилежному боці барикад. «Тітушки» й солдати внутрішніх військ, проросійськи налаштована молодь міст південного сходу й частково центру України, діти чиновників і силовиків — усі вони виступають тією чи іншою мірою або прибічниками нинішньої влади, або взагалі хотіли б жити в єдиному просторі з Росією. Проте й тут слід зрозуміти, що «ідейних росіян» серед нинішнього молодого покоління «простих хлопців» у рази менше, ніж навіть у покоління народжених у 1970-х роках. Усе-таки існування в реаліях незалежної України певним чином вплинуло й на прошарки люмпенів. Здебільше вони взагалі не замислюються про ідеологію, на боці якої виступають, будучи зброєю в руках регіональних (у прямому й переносному сенсах) «еліт» своїх областей. Люмпенський й кримінальний характер більшої частини «тітушок» свідчить швидше про соціальну проблему їх походження, ніж про значущість для них національного питання. Якби влада запропонувала їм прийнятну програму соціальної адаптації, загорнуту в «євроупаковку», вони б більш ніж охоче на неї погодилися.

Призовники внутрішніх військ, не обманюватимемо себе, здебільше мріють продовжувати кар’єру з пістолетом і кийком у руках — стати працівниками силових структур. Свідомість цього вибору зумовлена, на жаль, не любов’ю до закону, а розумінням дивідендів від його порушення й бажанням узаконити для себе це порушення. Криве й потворне дзеркало поліцейської держави, нависле над Україною, й насильницькі інциденти події революції лише загострили у багатьох з них це бажання, пов’язане тепер з мотивами помсти. Проблема тут уже не лише соціальна, але частково й ідеологічна, оскільки солдати внутрішніх військ автоматично виявляються в центрі проурядової й проросійської пропаганди, що фактично злилася на нинішньому етапі воєдино. До того ж, перед очима в них приклад «Беркуту», який стає головною опорою режиму.

І тут перед потенційною новою владою відкривається перспектива роботи з цим кластером української молоді, яка вже навчена бити, але ще може змінити свої вміння й бажання на користь перетворень у країні. Саме цими солдатами можна й треба замінити «Беркут» й інші «пташино-звірині» формування як такі, що повністю дискредитували себе. Адже нинішні призовники внутрішніх військ — теж громадяни незалежної України, і не лише з південного сходу. Їхньому бажанню стати силовиками можна надати гідної форми, гарантувавши цим молодим людям справжню престижність професії поліцейського як служителя закону, а не як охоронця кланів і тим паче солдата відроджуваної «північної імперії». Тим самим частково знімається питання, хто прийде на місце «перевертнів у погонах», через свавілля яких і відбуваються, у більшості випадків, всі виступи в країні.

ВОНИ ПРИЙШЛИ ЗА СВОЇМ МАЙБУТНІМ

Зіткнення поколінь і зіткнення всередині одного покоління — на жаль, неминуча розплата за 22 «сонні» роки незалежності України, за консервацію й розвиток найгірших рис радянського минулого помножених на реалії кримінальних 1990-х і на байдужість значної частини суспільства, яке лише зараз почало «пробуджуватися», — коли спалахнули автобуси й шини на вулиці Грушевського. Наше суспільство, розбуджене активністю молодого покоління, вже не спить, але ще погано мислить і метушиться серед залишків сну про радянське минуле впереміш з європейськими ілюзіями та жахами існування в постімперських реаліях. Але вихід нового покоління на сцену української та європейської (причому навіть загальноєвропейської) історії вже стався. Це логічно, й це чудово. Нарешті Україні доводиться визначатися зі своїм існуванням. Хоч би якою — нехай навіть в усіченому вигляді — вона вийшла з цього протистояння, зрозуміло одне — наша країна ніколи не буде колишньою. Після зими 2013—1914 років це неможливо. «Європеїзація навздогін» має в Україні доповнитися безумовною модернізацією. І лише з такої позиції ми можемо й маємо входити в союз європейських народів — як держава, що дійсно щиро боролося за своє майбутнє. Щиріше за більшу частину Європи.

Історію роблять молоді. І навіть якщо те, що відбувається зараз, — лише початок якогось великого й важкого процесу, то головне — початок, який виявився під силу лише тим, хто не пам’ятає всіх жахів і так само не знає всіх радощів життя в СРСР. Покоління тих, хто прийшов узяти своє й готовий виривати його з рук тих, хто хоче монополізувати визначення цього майбутнього в своїх убогих і небезпечних інтересах.