Як ''викладач-регіонал'' став студентським ректором

“Яка мені користь з вашого самоврядування?”, - 80% студентів українських ВНЗ саме так оцінюють роботу університетського самоуправління. Це - їх право. Ним і прикривають власну пасивність. І хоч факти говорять на користь студентів як рушійної сили у прагненні до будь-яких змін, основна маса воліє лежати на купленому за батьківські гроші дивані і плювати в стелю, не піклуючись ні про що. Вони не здатні подивитися за вікно і побачити, як на вулиці щось відбувається. Це “щось” скоро заповзе до їх оселі і відбере єдину радість - той самий диван...Тоді вони опиняться на підлозі і схочуть піднятись. Але чи не буде запізно?

29 листопада - день, коли у місті Суми український варіант чуми - блакитний і покращений, закріпився у стінах мого університету. Закріпився, бо вже давно там існував. І саме студенти, власними руками, головами і чим ще завгодно дали йому шлях. Я хочу говорити про вибори студентського ректорату не тому, що я активістка і переживаю за самоврядування, а тому, що я - звичайна людина, яка хоче вчитися в нормальному універститеті. А не бачити, як “пацанчікі с района” диктують мені і моїм друзям правила, з якими я не згодна.

Здавалося б, що вибори в одному з університетів провінційного містечка - така дрібниця в порівнянні з баталіями під час обрання народних депутатів чи президента. Але це не так. З малого починається велике. Про це, до речі, добре відомо “пацанчікам”. Вони скрізь просовують свої клешні і отруюють блакитною заразою. І таким чином буквально вростають у посадові крісла. Краще, ніж суперклеєм, приклеюються саме завдяки розширенню сфери свого впливу.

То як пацанчікі здобули ще одне, нове “місце під сонцем”? Два кандидати. Одного підтримує адміністрація, іншого “просить” не лізти туди, куди не треба. Один - аспірант, без 5 хвилин викладач, а інший - студент-третьокурсник. Перший активно координує проекти на міському рівні під егідою ПР, а інший - розробляє та успішно реалізує їх для студентів. Здогадайтеся, хто з них спить у біло-блакитній фуболці?

Серйозні конкуренти. Вибори обіцяють бути запеклими. Настільки, що навіть студенти-іноземці з Медичного інституту, що раніше завжди ігнорували вибори, виявили бажання прийти і віддати голос! Ширилися чутки, що їм навіть автобуси організували, щоб довезти. Явка висока, всі щасливі. І тут почалося...

Спершу - звітно-виборча конференція діючого студректора, стандартні фрази, подяки, нагородження...Але найцікавіше - виступи і дебати кандидатів. Першим виступав фаворит іноземців (той, що спить у біло-блакитній футболці). Він, напевне, дуже проникся піклуванням про гостей нашої країни, що зовсім забув про її жителів, перейшовши для зручності перших на російську мову. Та це і не дивно, враховуючи, що в його команді - аж занадто багато іноземців. Ні, я не маю нічого проти, хороші хлопці (коли не товчуть одне одному...обличчя), але чому так багато? Хіба вони так добре розуміють проблеми саме українських студентів, яких більшість? Не думаю. До речі, членів його команди вдома підтримували дружини і навіть власні діти! Чекали, коли татусі повернуться і нарешті гратимуться з ними, а не з виборами...Попри це, виступ був чіткий, добре підготовлений, переконливий.

Інший кандидат вийшов на сцену і почав говорити українською. Спілкуючись зі студентами, прописавши програму надто ретельно, дещо затягнув з розповіддю. Регламент не дозволяв закінчити повністю, але час ще лишався. Хтось з присутніх почав кричати, махати руками...Але дякуючи культурі існуючого студректора, кандидат мав 30 секунд на завершення думки. Це, можливо, завадило сприйняти програму цілісно, але всі були знайомі з нею ще перед виборами - у соціальних мережах.

Наступний етап - дебати. І знову один говорить державною мовою, на що іноземне угрупування активно підстрибує на знак протесту, мовляв, не сприймають (що казати про розуміння проблем українців, якщо навіть мови не здатні зрозуміти). Довелося перейти на російську. У дебатах, на думку залу, окрім стандартного і традиційного, було дещо цікаве. Коли блакитний раптово сказав щось на кшталт “Я як викладач Сумського....ой”. Ну що ж, а годину тому стверджував, що викладати буде через кілька років. Ну як то вірити?...

На завершення - запитання з залу. Питали мало, бо часу - небагато. Два останніх запитання викликали бурю оплесків. Перше - від першокурсниці, яка відверто заявила про приналежність кандидата до Партії регіонів. Її хвилювало те, що він не є аполітичним і не зможе об’єктивно  вирішувати проблеми студентів і захищати їх права. Також пролунало запитання, чи стане університет таким же заполітизованим, як ще один, сумський, в якому студректорат контролюють блакитні (до речі, на закічення, з нею довго вели розмову люди з того самого ВНЗ...про що?) Кандидат не спростував інформацію про партійність, і чомусь розказав про важливість діалогу між адміністрацією та студентами. Останнє запитання - до іншого кандидата. Дівчина розвела полеміку, вимагаючи пояснити, чому про члена команди подана несправжня інформація, ніби він обіймає якісь посади. Передивившись презентацію програми, виявили, що про посади немає ні слова...

Найважливіше, процес голосування, пройшов як звичайно: пасивні студенти кинули свої бланки до урн... Ще перед виборами випадкова дівчина заявила, що їй байдуже, а голосуватиме за пацанчіка, бо хтось сказав, що він досвідчений і крутий. А вона навіть не намагалася. перевірити інформацію. Звісно, краще на дивані полежати. Наївність чи байдужість? Що керує людьми, які власними руками риють собі могилу?

Порахувавши голоси, було оголошено про перемогу провладного кандидата. Але хто переміг насправді? На університетському рівні - пасивність та фраза “мені так сказали”. На глобальнішому - українська чума ХХІ століття. Але ліки є від усього. Нехай хлопчики пам'ятають, що суперклей між кріслами та тушками колись розтане від розчинника, який нарешті знайдуть ті, хто не боїться змінювати власне життя.