Як правильно вшановувати Шевченка

«За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває…»

Тарас Шевченко «Кавказ»

9  березня 1814 року Господь обдарував нас Батьком Української Нації – Тарасом Григоровичем Шевченком. Щороку ми відзначаємо його день народження різними урочистостями у наших містах на головній площі, покладаючи квіти до його пам’ятника, у навчальних закладах проводимо різні тематичні уроки, виступи і літературні вечори. Ми завжди розмовляємо і дискутуємо про Тараса лише у теоретичній площині: співаємо «Заповіт», «Думи мої, думи», декламуємо його поезію і обговорюємо його найкращі твори.

На мій суб’єктивний погляд, такий формат відзначення дня народження Тараса йому самому мало б сподобався, а може й взагалі довів його до розпачу і певного розчарування в нашому поколінні.

«Пімсти смерть великих лицарів»…Так звучить п’ята точка Декалогу українського націоналіста. Хто цікавиться ідеологією українського націоналізму, той точно знає, що означає ця точка. Пам’ятати і вшановувати - це справа потрібна, але вона, як на мене, другорядна. Перш за все, ми, націоналісти, повинні не тільки пам’ятати і знати Шевченка…Ми повинні нести його ідеї в маси, не теоретично, а практично – своїм власним прикладом і своїми власними діяннями і вчинками. Перенести його слова в практичну площинну нашого життя. Ось що найважливіше сьогодні.  

Причина сьогоднішньої біди, яка прийшла на Україну, за Шевченком,  є  насамперед  в дегенерації нашої «провідної верстви». Риба гниє з голови… Зрадили вони святу правду української ідеї, адже мало знали Кобзаря, який говорив, що «в своїй хаті своя правда, і сила і воля». За це і впали  на Україну всі нещастя, бо відцуралися вони нашого народу. Але не тільки влада винна у цьому нещасті, але і ми також, адже одні «винні у тому, що бути катами, а другі – у тому, що були рабами».

Воскресне Україна тільки тоді, коли людям не потрібен буде погонич, який батогом скеровує все їхнє життя, а коли вони стануть самі творцями власної долі і зірвуться до боротьби за «святую правду-волю». Природа не знає слабких, природа  знає тільки сильних, адже вони творять історію життя. Хто не сіє, той не жне… Тільки ті люди зможуть вибороти Україну - «Сім’ю вольну нову», які зненавиділи зло і готові битися за «Свою, Святу Правду» - люди вольні духом. Вольні духом - це ті, як пише Кобзар, «які Розпанахають погане, гниле серце, трудне. І вицідять сукровату, і наллють живої, Козацької тії крові, чистої, святої…». Тільки вони зможуть «кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити».

Так, сьогодні важко, так ми втрачаємо одних із найкращих синів і дочок української нації, але варто пам’ятати, що жодне визволення, жодна перемога ідеї і право нації на її життя не дається політикою пацифікації. Шлях до визволення, як би це різко і дико не звучало, дається не ріками сліз – а ріками крові! «Яка б гарна ідея не була, її тріумф неможливий без жертви. Хто до чогось великого прямує, напотикається на перешкоди,  на спротив людей, природи чи диявола.  В боротьбі з тим спротивом – жертви неминучі», - зазначав Дмитро Донцов.

Мусимо боротися і єднатися разом проти зовнішнього ворога, як писав Шевченко: «Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати...». Власною щоденною працею втілювати в життя ідеї пророка, продовжити його справу – найкращий спомин про нього! Тільки тоді усміхнеться і «забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, Слава України!».

«…І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая…»