''Я йду на це з радістю''

На Хрещатику, де спалив себе за Україну Василь Макух, досі немає навіть меморіальної дошки. А в Донецьку до ювілею героя презентували фільм? - йдеться у матеріали видання "Україна молода". П’ятого листопада 1968 року, коли радянська країна готувалася до відзначення найбільшого більшовицького свята — чергової річниці Жовтневої революції, на Хрещатику біля будинку №27 серед білого дня впав, охоплений полум’ям, Василь Макух. Він устиг вигукнути: «Геть окупантів з України!». А коли з опіками був госпіталізований, від лікування відмовився. Перед жертовним актом написав листа в Центральний Комітет Комуністичної партії України, де засвідчив, що його вчинок — протест проти колоніального становища України в Радянському Союзі та знак солідарності з народом Чехословаччини проти агресивного введення військ Варшавського договору в Прагу. Його поховали 14 листопада, в день його народження, в місті проживання Дніпропетровську на Клочковському цвинтарі. Згодом подвиг Василя Макуха повторили 58 патріотів різних країн Європи. Всі вони увічнені вдячними нащадками і урядами їхніх країн. Всі, окрім першого — Василя Макуха.
Той, хто пройшов крізь вогонь

У цьому році 14 листопада Василю Макуху виповнилося б 85 років. У Донецьку створено музей «Смолоскип», експозиції якого присвячені українським народним героям — Василю Макуху й Олексі Гірнику. Музей належить всеукраїнській громадській організації інвалідів «Чорнобиль–допомога». Саме з її ініціативи до ювілею підготовлено до друку книгу про Василя Макуха, а кіностудія музею зняла фільм «Василь Макух. Вільний син невільного народу». Фільм став переможцем 4–го міжнародного фестивалю екранного та сценічного мистецтва «Кінологос — 2012» в Одесі та лауреатом премії благодійного фонду «Тарасова Земля». Презентація фільму для широких кіл громадськості відбулася минулої суботи в Донецьку.

Стрічка є результатом семирічної копіткої роботи. Автор фільму Юрій Бурих — науковець, а це вимагає повної віддачі сил і часу. Знайти можливості для інших справ неймовірно важко, хіба що за рахунок сну. Та й збирати матеріали про Василя Макуха було надзвичайно складно, адже радянська влада знищувала всі згадки про нього. Але робота зроблена якісно — від чистого серця. Не для гонорарів. Можливо, тому наш видатний кінорежисер Леонід Мужук сказав про цю роботу: «Фільм тримає в напрузі впродовж усього перегляду й змушує багато про що замислитися. Це майстерна високопатріотична робота. Цей фільм повинен подивитися кожен громадянин нашої країни. Щоб зрозуміти, хто ми такі — українці».

Власне, Василь Макух став першим у Європі, хто спалив себе через націоналістичні переконання. Першість має значення в будь–якій справі. Перших запам’ятовують і вони завжди є прикладом. Наступні — це вже послідовники, вони ніби другорядні. Але Василь Макух ніким і нічим не відзначений. Хоча все його життя було присвячене одній ідеї, одній меті — виборенню свободи для України й українців. Нічого іншого у свідомості й житті Василя Макуха не було.
Віддав життя за любов

...У далекому 1968 році від будинку № 8 по вулиці Городецького у Львові на потяг до Києва Василя проводжали троє — господиня квартири, де винаймала помешкання його племінниця Ярослава, сама Ярослава (Осмиловська) і його друг Григорій Ментух. Василь їхав у свою останню подорож. У камері схову на вокзалі на нього чекала банка з бензином. Про те, що це останні години життя Василя, знав Григорій Ментух. Спитав: «Навіщо тобі така жахлива смерть? Ти ще молодий, сильний. Залишишся живим — багато чого доброго зробиш!». Василь у відповідь світло посміхнувся: «Ти не розумієш мене. Я йду на це з радістю».

За що віддав своє життя Василь Макух? «За любов», — вважає Віктор Тупілко, фундатор громадської організації «Чорнобиль–допомога» та ініціатор створення фільму. Все його життя — самовіддана, безкорисна любов до України й українців. Василь не переймався проблемами інформаційної, територіальної спорідненості, етнічності, ідентичності... Він ясно й чітко бачив велику різницю між місцевим населенням і зайдами. Він бачив, що українці і зайди не тільки відмінні, вони — антиподи. Можливо, якби пришельці поводилися скромніше і культурніше, то Василь iз постійним прагненням до вдосконалення в своєму націоналізмі–любові до свого народу прийняв би позицію конвергентності. Але повсюди в Україні насаджувалися безбожність, пияцтво і нехлюйство. Це все вело до занепаду.

У кожного своя любов. Те, що справжня любов буває без причин, визнають усі. Коли дійсно люблять, то люблять не за щось. Коли сильно люблять, то схильні до жертовного вчинку. Любити і бути. Так, саме любов усе пояснює в житті Василя Макуха. Так любити можуть справжні чоловіки. Вогонь любові до України і українців постійно палав у серці Василя, допоки Василь дійсно не згорів. Недарма вдова Василя, пані Лідія, говорила: «Василь знав, що загине. Він мені про це неодноразово говорив». Його любов хоч і була самовідданою, та не сліпою. Він вірив, що його вчинок схвилює, підніме багатьох. Що завдяки цьому вчинку на зміну одному, що вибув, прийдуть маси. Тільки на це була спрямована його жертовність.
«Я нiколи не здамся»

«Я ніколи не здамся!» — це слова Василя задовго до смерті. Це програма його життя. Один відомий російський українофоб, побувши в таборах разом з українськими націоналістами, вимушено визнав: «Українці ніколи не визнають, що ми такі, як і вони. Нам залишається тільки одне: дати їм спокій і піти з їх­ньої землі. Тоді Україна відразу знову стане цивілізованою країною».

Василь вірив у свій народ. Бачив повну знекровленість України й українців. Він віддав себе в жертву, щоб бути каталізатором рушійної провідної сили. Він знав, що українці ніколи не визнають свого споконвічного ворога ані братом, ані сватом, ані другом чи союзником. «Союз нерушимий» насправді означав для України й українців — «смерть неминучу», то краще загинути у боротьбі, аніж у кайданах. Заради перемоги, заради життя прийдешніх поколінь, за вільну Україну загинув у боротьбі Василь Макух. Це був найвищий духовний і емоційний прояв любові до нас. Він пожертвував не тільки собою, він прирік на жахливу трагічну долю свою родину: дружину, двох неповнолітніх дітей, сестру... Все, все без останку віддав...

У Вероні біля вигаданого балкона вигаданої Джульєтти — тисячі квітів. У Києві біля жертовного місця — жодної квітки. Якщо буватимете там, зупиніться, помовчіть. Тут завдав собі найжахливішої смерті народний лицар Василь Макух. Але живемо ми. Живемо в іншій державі, хоча не в такій, як мріялося, зате незалежній. Багато з того, про що мріяв Василь Макух, здійснилося. Та воля — не подарунок назавжди. Бути вільним — це бути в постійній боротьбі за волю. За право бути громадянином, а не підданим. «Боротьба триває», але це вже — інша боротьба.
ДОВІДКА «УМ»

Василь Омелянович Макух народився 14 листопада 1927 року в селі Карів Сокальського району Львівської області. З дитинства світогляд Василя формувався під впливом національно свідомих батьків і сусідів, а також у читальні товариства «Просвіта», яку очолював його брат Іван Дужий. У 1944 році вступив до лав УПА. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдо «Микола». У 1946 році під час бою був поранений і непритомним потрапив у руки енкаведистів. Був засуджений на 10 років каторжних робіт. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру. В липні 1955 року звільнився з ув’язнення і висланий на спецпоселення. На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, теж засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись із нею, Василь переїхав до Дніпропетровська — повернутися в Західну Україну не мав права. У шлюбі народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. Тут варто зауважити, що він довгий час не хотів одружуватися з Лідією, говорячи: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю?».

Помер 6 листопада 1968 року, похований у Дніпропетровську.