Громадськість звернулася до Президента України з вимогою замінити голів СБУ та Нацради з питань телебачення та радіомовлення

Молодіжний Націоналістичний Конгрес підписався під зверненням до президента України. Публікуємо повний текст:

Звернення представників громадськості до Президента України Петра Порошенка піти далі в оновленні влади й замінити голів Служби безпеки України та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення

Українську владу чекає серйозне оновлення у вигляді зміни прем’єр-міністра, переформатування уряду та призначення нового генпрокурора. У зв’язку з цим ми, представники української громадськості, закликаємо Вас піти далі в оновленні влади, яка складається не лише з КМУ і ГПУ, та звільнити голову Служби безпеки України Василя Грицака й призначеного за президентською квотою члена Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Юрія Артеменка, який є головою цієї ради, та призначити на ці посади більш патріотичних людей, які розуміють, що таке національна безпека України, а не потуратимуть під час війни різноманітним російським діячам, які зневажають український суверенітет.

Останнім часом В. Грицак і Ю. Артеменко відзначилися синхронними намаганнями повернути до українського інформаційно-культурного простору російських та інших діячів культури, які заплямували себе підтримкою російської агресії та окупації, відзначились кричущими антиукраїнськими заявами чи діями. Спочатку В. Грицак, а за ним і Ю. Артеменко написали листи, в яких звинувачують Міністерство культури в безпідставних заборонах деяких фільмів, а також у безпідставному включенні деяких діячів культури до Переліку осіб, які загрожують національній безпеці. Вони закидають Мінкульту «недемократичні кроки», «порушення конституційних прав громадян», «неврахування думки громадськості та експертів» і навіть «цензуру» та закликають переглянути переліки заборонених фільмів або артистів.

Однак, згідно з чинним законодавством, Перелік осіб, які загрожують національній безпеці, Мінкульт складає на підставі звернень СБУ, Нацради та РНБОУ. Фактично, Мінкульт лише оприлюднює його. Фільми за участі осіб, що потрапили до Переліку, автоматично підпадають під заборону. Отже, Грицак і Артеменко проявляють кричущий правовий нігілізм, звинувачуючи Мінкульт у… виконанні закону!

Вражає повне нерозуміння азів інформаційної безпеки керівниками відомств, які мали б про цю інформаційну безпеку дбати. Спекулюючи на смаках деяких українських глядачів, удавано переймаючись їхніми культурними потребами, вони роздмухують штучну істерію довкола «надмірних» заборон в Україні – тобто роблять точнісінько те саме, що й російські пропагандивні ЗМІ. А підтвердження та поширення мислевірусів російської пропаганди українськими високопосадовцями є свідомим чи несвідомим шкідництвом. Так можна дійти й до потурання «смакам» частини українського населення щодо приналежності Донбасу чи Криму, ставлення до війни на сході тощо. Адже не секрет, що такі сепаратистські «смаки» серед частини населення України, на жаль, присутні.

В. Грицак та Ю. Артеменко виявляють, як мінімум, повну професійну некомпетентність, не розуміючи, що присутність в українському інформаційному полі артистів-рашистів становить неабияку загрозу національній безпеці України. І що відомішим та популярнішим є артист, який сповідує рашистські погляди, то більшою є ця загроза. В усьому світі відомих артистів часто запрошують зніматися в рекламі, бо завдяки їхній популярності споживачі звертають увагу на рекламований товар і більше вірять в його якість. Таким чином і популярність артиста-рашиста може слугувати для популяризації в Україні рашистських ідей, розпалювання сепаратизму та ворожнечі. А сама їхня присутність на наших екранах для багатьох глядачів є ознакою, що ніякої війни з Росією в нас немає. Адже неможливо уявити, щоб у часи Другої світової війни у США чи Великій Британії демонстрували фільми навіть з найталановитішими німецькими акторами (навіть на других ролях), які підтримали Гітлера. Як і неможливо уявити, щоб німецькі таланти, які гастролювали на окупованих Рейхом територіях, потім їздили з гастролями до США чи Сполученого Королівства.

Натомість СБУ усувається від виявлення таких осіб. А коли їх у значно більшій кількості, ніж Служба безпеки України, виявляє громадськість і звертається до СБУ, очолювана Василем Грицаком служба відмовляється забороняти в’їзд на територію України діячам російської культури, які підтримують своїми діями окупацію Криму, гастролюють у Криму, в’їжджаючи до нього з порушенням українських законів з території Росії без проходження українського прикордонного і митного контролю. При цьому СБУ надає дивовижні відповіді, чому за вказаними громадськістю підставами не може заборонити в’їзд певним артистам-рашистам, хоча іншим артистам-рашистам точно за такими ж підставами в’їзд забороняла.

Також СБУ скасовує вже прийняті нею заборони на в’їзд, як це сталося нещодавно з деякими учасниками російського гурту «Ундервуд». Спершу СБУ заборонила їм в’їзд, а потім дозволила, «зважаючи на їхню проукраїнську позицію», хоча у вільному доступі в інтернеті є інтерв’ю цих музикантів, в якому вони стверджують, що референдум у Криму був чесним і його результати відповідають прагненням місцевих жителів.

Соромно і боляче читати зневажливі дописи артистів-рашистів на їхніх сторінках у соцмережах, що вони «порішають» питання із забороною їм в’їзду до України. І ще більш соромно потім бачити, що ці питання вони «порішали», адже до України таки в’їхали, заробили тут грошей і відвезли їх у Росію, де сплатять до бюджету податки, за які потім виготовлять зброю, яка вбиватиме наших вояків на Донбасі.

Посилання «повернутих до Москви» В. Грицака та Ю. Артеменка на «шедевральність» окремих російських чи радянських фільмів не витримують жодної критики. Світовий кінематограф налічує стільки шедеврів, що мало хто з людей за життя може їх всі передивитись. І від того, що на наших теле- та кіноекранах не демонструватиметься якась жменька відносно непоганих з мистецької точки зору фільмів з рашистами, український глядач не дуже втратить. Він це легко компенсує фільмами з інших країн.

У світі існує не лише російська культура. Зрештою, Україна має, окрім Росії, ще шістьох сусідів. І кількість радянських чи навіть суто російських фільмів, де жоден рашист не грає жодної ролі, на наших кіно- та телеекранах і так залишатиметься у кілька разів більшою, ніж кількість фільмів усіх інших країн-сусідів. Те саме можна сказати і про кількість гастролерів. Тож присутність Росії в українському інформаційному полі й так буде більшою, ніж усіх інших сусідів України разом узятих. Аж настільки, що виникає питання: ми йдемо до Європи чи продовжуємо бути культурно орієнтовані на Москву?

Очевидно, що для України є шкідливим, а тому вкрай небажаним збільшення популярності артистів-рашистів завдяки трансляції фільмів з їхньою участю. Самі ж російські та радянські фільми, як погані, так і хороші, є інструментами поширення в Україні «русского міра» та радянщини, притаманних їм культурних кодів і моделей поведінки – тобто є інструментами російщення в широкому сенсі цього слова. А як відомо, саме у зросійщених українських регіонах рівень сепаратизму є найвищим. І найбільш зросійщені регіони нині перебувають під окупацією.

Чи усвідомлюють голова СБУ та голова Нацради, що для тисяч і тисяч українських громадян є геть неприйнятним показ в Україні фільмів з участю осіб, які схвалили війну в Україні й несуть за це моральну відповідальність? Чи розуміють ці «голови», що багато громадян України мають гідність і не бажають бачити ворогів на своїх екранах? Чи можуть вони уявити, що відчуватимуть тисячі українців, котрі втратили близьких на війні з Росією, коли бачитимуть на ТБ винуватців загибелі своїх близьких? Через те, що Грицак та Артеменко вважають деякі заборонені фільми «класикою кінематографу», українці мають сховати подалі свою гідність і свій біль? Щоб одні могли насолоджуватися своїми улюбленими російськими акторами та фільмами, інші мають викинути телевізор? Творчість рашистів така виняткова, що від неї не можна відмовитися на час війни? Вона так цінна, що держава зневажить почуття багатьох своїх громадян? Чи усвідомлюють Грицак і Артеменко, що їхня спроба повернути артистів-рашистів на українські екрани є блюзнірством і моральним садизмом щодо багатьох українців, яким рашисти осоружні? Вже самої наявності навіть невеликої кількості таких людей достатньо, щоб заборонити фільми за участі рашистів. Адже кожен хворий на совкову ностальгію чи залюблений у російську дєрєвню може подивитись будь-який фільм в інтернеті чи на DVD-програвачі, не травмуючи цим жодного з тих, хто брав участь у захисті України від агресора.

Пропонований Грицаком та Артеменком розгляд кожного фільму експертною комісією в десятки разів ускладнить і сповільнить процедуру. Винятки, які вони пропонують робити для деяких артистів-рашистів чи фільмів, неминуче потягнуть за собою й інші винятки. Це поза сумнівом призведе до нівеляції закону про захист інфопростору. Артисти-рашисти, для яких українська влада зробить винятки, дозволивши показ їхніх фільмів, відчують безкарність і вдаватимуться до ще відвертіших антиукраїнських заяв і дій. Також це спонукатиме вчиняти так і тих артистів, які досі цього уникали. Крім того, саме такий ганебний меншовартісний підхід до російських культурних надбань як до чогось виняткового й дозволяє російським діячам культури заявляти, що це вони «делали украинскую культуру», або що українські митці «по сравнению с русскими – где-то на второй и третьей позиции». Надмірна зорієнтованість на російську культуру призводить до розмиття української ідентичності й руйнування української культури як повноцінного й самодостатнього феномену.

Громадськість, інтересами якої прикриваються Грицак і Артеменко, насправді давно склала свій список артистів-рашистів, котрих влада давно вже мала б внести до Переліку. Лише тих, хто підписав сумнозвісну заяву на підтримку путінської політики щодо України, налічується понад 500. Громадські активісти неодноразово проводили акції з вимогами розширити Перелік. Але завдяки «неймовірній» праці СБУ та Нацради, нині до Переліку потрапили тільки 83 особи. А Нацрада, як нам відомо, взагалі не внесла до Переліку жодної особи. Невже, на думку керівництва Нацради, національній безпеці України ніхто не загрожує? Замість наповнювати Перелік, високопосадовці, на яких покладено обов’язок захищати інформаційну безпеку, хочуть його скоротити.

Ми закликаємо Президента України Петра Порошенка показати, що він є справді українським та європейським Президентом, і позбутися ментально орієнтованих на Москву і радянське минуле своїх підлеглих, які вже не вперше відзначаються намаганнями зберегти в Україні «русскій мір». Така їхня поведінка псує репутацію очолюваних ними відомств, неабияк дискредитує самого Президента й провокує протестні настрої в українському суспільстві. Ми маємо будувати модерну європейську й орієнтовану на Захід Україну, а не залишатися пострадянським уламком «русского міра» – щоб нас у світі сприймали як суб’єкт, а не як об’єкт політики.

Катерина Чепура, Громадянський рух «Відсіч»

Сергій Оснач, координатор ініціатив «Бойкот російського кіно» та «Бойкот російської попси»

Іван Кішка, голова ВМГО «Молодіжний Націоналістичний Конгрес»

Олександр Іванов, громадська ініціатива «Переходь на українську»

Святослав Літинський, керівник ГО «Незалежні»

Оксана Левкова, голова правління ВГО «Не будь байдужим!»

Кирило Стеценко, голова Київської міської організації ВУТ «ПРОСВІТА»

Максим Кобєлєв, ініціатива «Дріжджі»

Юрко Зелений, заступник голови ТМО «Нівроку»

Олексій Кляшторний, Фонд Оборони України

Іван Лозовий, Громадська ініціатива UAMova

Олексій Курінний, експерт Центру міжнародного захисту прав людини НаУКМА

Олег Слабоспицький, Громадський сектор Євромайдану

(Звернення відкрите до підписання представниками громадських організацій та ініціатив).