Герої Крут. Неупереджений погляд

В українській історії не так багато подій, про які було б написано і сказано більше, ніж про бій під станцією Крути 29-го січня 1918 року. Однак, серед вороху заяложених тверджень надзвичайно багато таких, що швидше нагадують нав’язані ззовні міфи, ніж зважені історичні оцінки. До речі, не складно здогадатися, ким саме нав’язані ці міфи. Російські сайти навіть не приховують свого негативного ставлення до борців за волю України, котрі брали участь у бою під Крутами і всіляко намагаються потворити історичні факти.
Не залишились осторонь міфотворення і вітчизняні політики та історики, які прирівняли юнаків до героїв-спартанців з Фермопіл, а відтак - і кількість загиблих вперто підтягують до міфічної цифри – 300.
Перечитуючи спогади безпосередніх учасників тих подій, помітно, що різні автори, подаючи бачення одних і тих же ситуацій під різними кутами, інколи навіть суперечать одне одному. У тому немає нічого дивного, бо в більшості випадків маємо справу з поглядом молодої людини, котра вперше була учасником справжнього бою. 
Для прикладу можу навести свої враження від побаченого на ливарному виробництві: таке відчуття, що це було пекло, де на мене скрізь чекала небезпека. А що вже казати про реальний бій, де кожна куля ворога цілить саме в тебе? І врешті-решт, рядовий вояка не може володіти всією повнотою інформації про бій.
В оцінці та тлумаченні бою під Крутами спогади безпосередніх учасників надзвичайно важливі, але і вони не позбавлені певних ідеологічних нашарувань на кшталт надзвичайної трагічності, кинутої напризволяще молоді, кількості загиблих. Причина в тому, що спогади написані, переважно, через десять і більше років після подій.
Аналізуючи підготовку до бою та його перебіг, спробую окреслити деякі з цих нашарувань та дати оцінку тим подіям суто з військової точки зору. Керівництво підрозділами здійснювали талановиті, досвідчені та надзвичайно високоморальні командири, що мали бойовий досвід з Першої світової війни. Аверкій Гончаренко був призначений комендантом оборони Бахмача і прибув на місце 5-го січня. Там з 21 грудня вже знаходились українські війська – чотири сотні Першої юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького (близько 600 чоловік особового складу, 20 старшин, 18 кулеметів) і підтримували українську владу в місті, виконували інші бойові завдання, знаходячись у бойовій дотичності з передовими загонами росіян. 
Вивчивши ситуацію на місці, А. Гончаренко систематизував бойову діяльність: вислав передові застави; з метою з’ясування намірів ворога, влаштував захоплення в полон двох більшовицьких вояків; провів рекогносцировку місцевості для організації спротиву.
Навіть з позицій сьогоднішнього дня, володіючи всією повнотою інформації і маючи багато часу на прийняття рішення, розроблений Аверкієм Гончаренком план оборони виглядає як найбільш оптимальний. Для оборони Бахмача у нього не було ані сил, ані засобів. Не можна було не рахуватися і зі складною політичною ситуацією в місті.
Розташувавши лінію оборони між станціями Крути та Пліски, Гончаренко змусив ворога грати за невигідними для останнього правилами. Незначну кількість вояків довелось розтягнути майже на три кілометри, однак місце нанесення головного удару ворога (захоплення ст. Крути) не складно було передбачити завдяки вдало вибраній місцевості. Тому саме на цьому місці були зосереджені головні сили оборони та резерв. Залізнична колія на виїзді зі ст. Пліски була розібрана. Це змусило російські підрозділи наступати на Крути, зайняті українським військом, вже зі ст. Пліски. Майже нічим не міг допомогти наступаючим і бронепотяг, що був у їхньому розпорядженні. Натомість, український імпровізований бронепотяг (платформа, обкладена мішками з піском, озброєна однією гарматою та двома кулеметами), здійснюючи постійні виїзди за лінію оборони, завдав агресору значної шкоди під час спішування, розгортання лав та лагодження колії, бо заховатися ворогу під час цих наскоків було ніде. Тому російські війська понесли значні втрати ще до початку безпосереднього бойового зіткнення.
Особовий склад, що займався будівництвом окопів, завершивши роботу, мав можливість перепочити перед боєм. Якісно підготовлена напередодні лінія оборони була вдало замаскована, тому наступаючі помітили її фактично вже після того, як розпочалась стрілянина, що завдало їм додаткових втрат.До цього гармати росіян здійснювали обстріл станції Крути.
Аверкій Гончаренко заздалегідь ознайомив командирів сотень із ситуацією, поінформував, звідки і як будуть діставати набої, куди направляти поранених, з ким тримати зв’язок, як діяти за тих чи інших обставин, а у випадку відступу - як виводити сотні з бою.
Подальший перебіг подій стовідсотково підтвердив правильність рішень командира. Головний удар червоних агресорів прийшовся у передбачене Гончаренком місце. Підготовлені та загартовані в попередніх, хай і дрібних боях, юнкери цей удар витримали. Скільки саме відбили атак мужні юнаки та їхні командири зараз важко сказати, але своєчасне введення у бій резерву дало можливість впевнено стримувати ворога. Однак зазначимо, що армія червоних настільки кількісно переважала в живій силі та озброєнні, що вести мову про ймовірну перемогу над нею було неможливо. Коли почало темніти, А. Гончаренко, оцінивши ситуацію, прийняв рішення: відступати. Першою отримала наказ про відступ студентська сотня, знаходячись під прямим тиском ворога. Тому рішення командира сотні Андрія Омельченка провести контратаку перед відступом є правильним. Звичайно, під час цієї багнетної атаки сотня понесла втрати, але лише так можна було організовано провести відступ. Проведена контратака завдала червоним втрат як фізичних, так і психологічних. Це змусило їх тимчасово відступити. У багнетній контратаці загинув і сам сотник Омельченко, який ішов попереду.
У боях за свободу і державність лише ціною людського життя можна купувати малі та великі перемоги, інші гроші - «не ходять». Не дивлячись на втрати, студентська сотня відступила організовано, на позиціях не були залишені ні зброя, ні поранені. Сьогодні важко сказати, чи всі загиблі були забрані, але за результатами досліджень поля бою, поховань не виявлено. Тож спогади сучасників можна підтвердити. Студентська сотня, прибувши до ешелону, була задіяна у розбиранні колії з метою ускладнення подальшого просування ворога.
Так само організовано, у бойовому порядку, відступили й інші сотні. Щодо кількості втрат. Підрозділ сотника Андрія Омельченка, що складався з найменш підготовленого студентства, під час бою зазнав найбільших втрат. За статистикою, на кожного вбитого припадає не менш ніж п’ять поранених. Можна припустити, що певна кількість поранених була відправлена до ешелону під час бою, але хтось залишався на позиціях. Для супроводження кожного пораненого потрібен один військовослужбовець, а для загиблого - як мінімум чотири. За нескладними підрахунками можна стверджувати, що сотня Омельченка втратила не більше 10-15 чоловік. 
У своїх спогадах Михайло Михайлик (написані, найраніше, у 1921р.) стверджує, що сотні втратили по 5-10 юнаків, а студентський курінь – до 50 (разом з чотою, що заблукала). Ці цифри є найбільш правдоподібними. Хоча, на моє переконання, запропонована вище схема підрахунку покаже ще меншу кількість загиблих. Таким чином, співвідношення загиблих Січових Стрільців (навіть з урахуванням випадкової загибелі чоти розвідки, що заблукавши у сутінках, потрапила до більшовицького полону) до втрат московсько-більшовицьких окупантів складає один до десяти, що цілком відповідає доктрині оборонного бою (1/5-8). Адже на полі бою перед Крутами в одному підрозділі більшовицького командира Єгора Попова загинуло більше 300 чоловік.
Отже, цей оборонний бій – беззаперечно переможний. Успішний бій не може бути таким трагічним, як дехто його малює. Завдання, яке ставилося перед підрозділами, було виконане повністю. Ворог був зупинений. Внаслідок 5-ти годинного бою окупант поніс значні втрати у живій силі, тому потребував перегрупування. Завдяки цьому, як писав сам Аверкій Гончаренко: «вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби». Виграний час не згаяли марно. Український уряд було евакуйовано, а проведені ним у Бресті переговори дозволили українській владі повернутися до Києва. Уже в березні розстріляні більшовиками юнаки з чоти розвідки були урочисто перепоховані у Києві. Тож які ще потрібні докази успішності проведеної Аверкієм Гончаренком військової операції?
Не відповідає дійсності і теза про те, «що молодь була кинута напризволяще і ніхто їм не допоміг», адже ця молодь з поставленими завданнями впоралась. До питання моральності командирів: із 20 старшин в живих залишилось лише 10. Загинув і брат сотника Аверкія Гончаренка, якого його безпосередній командир призначив  зв’язковим, однак Гончаренко, з огляду на своє становище як командира, відіслав брата на передову, «..прощаючи його поглядом, як виявилося, навіки».
Не загинула марно і чота розвідки. Ці молоді юнаки, зазнавши тортур, показали всім майбутнім поколінням зразок любові до своєї землі, свого народу і нестримну жагу до побудови Самостійної Соборної Української Держави.