Ціна та наслідки ''Великої перемоги'' для окремої української родини

Мій батько, Стеблянко Микола Данилович народився 1936 року та мешкав до 1955 у с.Новоселівка Красно-Лиманського району Донецької області, вул. Будівельників,5. Їхніми сусідами була родина Лещенків, що жили по тій самій вулиці в будинку під №3. У червні 1942 року Красно-Лиманський район Донецької області опинився під німецькою окупацією. Однак вже 31-го січня 1943 року радянська влада в районі була відновлена. Військовий комісаріат, який відразу ж розпочав свою роботу, призвав у діючу армію юнаків 1924 – 25 років народження. Був призваний і наш сусід Лещенко Олексій Тимофійович. Скільки дітей було в родині Лещенків вже ніхто не згадає, Олексій був єдиним у своїх батьків, хто пережив голодомори та інші експерименти радянської влади. Батько його, в той час був людиною літньою, але знаходився в діючій армії. Цих хлопців вже на початку лютого, навіть не переодягнувши у військову форму, з однією гвинтівкою на 5 (де хто казав на 10) чоловік, послали в бій під Слав’янском. По навколишнім селам пройшла звістка, що всі, хто був нещодавно призваний, загинули. Тоді мати Олексія разом з іншими нещасними матерями, сини яких були призвані в той самий час, взяли санчата і пішли шукати своїх дітей. Шлях їх був  далеким і нелегким. Йшли вони близько 20 км у напрямку с. Пришиб через покритий кригою Сіверський Дінець. Стояли сильні морози, лежав глибокий сніг, протоптаної дороги не було. Йшли самі прокладаючи шлях. Матері знайшли поле бою, вкрите трупами, які були одягнені в той одяг, у якому пішли з дому. На цей раз тітка Килина, мати Олексія, свого сина не знайшла і повернулася до дому. Пішла до ворожки, яка сказала, що її син лежить на полі бою. Через день мати знову пішла тим же не легким шляхом і знайшла свого єдиного сина. Знайшла і на санчатах привезла в Новоселівку, де і поховала. Що думала, що відчувала, як витримала все це відомо тільки одному Богу. І тільки через великий проміжок часу вона змогла розповісти, що там побачила: все поле вкрито трупами не переодягнених юнаків, як вона перевертала ті тіла, шукаючи свого сина. Встигли там побувати і мародери, які знімали з вбитих одяг і взуття, яке відрубували разом з ногами. Батько Олексія, Тимофій, повернувся з війни живим. Працював у колгоспі конюхом. У 1946 році, під час голодомору, знайшли у нього в кишені склянку вівса. Засудили і дали п’ять років. Відсидів він три роки. Після тюрми прожив менше року і помер на початку 1951. Мати Олексія, тітка Килина, залишилася сама, невдовзі осліпла. Сталося так, що випадково (а може й ні) облилася гасом з лампи, який загорівся. Отримала дуже сильні опіки, вмирала довго і важко. Померла вона у 1954 році. Вже у 70-х роках від подвір’я Лещенків нічого не залишилося. У «Книзі пам’яті України» по Донецькій області том 19, Лещенко Олексій Тимофійович, 1925  року народження не значиться. Родин зі схожою долею лише в Новоселівці та сусідньому селі Дробишево не одна сотня, а по всій Україні мабуть не один мільйон. Для тих хто пам’ятає своїх сусідів, рідних, справжню історію, придумані радянськими ідеологами в 60-х роках терміни «Велика перемога» та дещо раніше – «звільнення» є блюзнірством. Дуже прикро, що засіяні ворогами України плевели проросли зараз і саме у Слав'янску.

Стеблянко В.М.