Чи просто прищеплювати патріотизм?

10.06.2015
 

Алла Федорина, "Україна молода"

За матеріалами "Україна молода"

Він справді гарний. Брови чорнісінькі, за народним висловом, — як намальовані. Молодий, чесний, патріотичний Роман Атаманюк. Нині — похований на вже чималій алеї тих, хто загинув у АТО... 

Тим часом керівництво області констатує: на Сумщині слабко проходить мобілізація, треба докласти зусиль... Чи завжди в потрібному напрямі докладає зусиль наша держава, аби число її захисників зростало?

«Нічого не змінилося...»

Рік тому, розмовляючи з волонтерами, я запитала провокативно, чи люблять вони нашу армію. «А вона у нас є?» — запитали ті, хто тиждень за тижнем їздив у зону АТО, везучи допомогу солдатам. Нині з трибун ми постійно чуємо, що в Україні створено армію нового типу. При щонайкращому ставленні до захисників України, варто визнати: не створено. Процес творення, звісно, йде, але чи нормально?

«Сьогодні допомога населення скоротилася в рази, — констатує Андрій Букін. — Ніби після Мінських домовленостей війни не стало. Суспільство значною мірою відгородилося від того, що йде боротьба за територіальну цілісність України. Люди переключилися на інші проблеми. Хроніку про кількість обстрілів, навіть про загиблих більшість сприймає сьогодні як статистичну інформацію, а не особисту втрату. А це мало б бути особистою трагедією для кожного українця, як було на Майдані. Ціна життя зменшилася?..»

Тим часом, нагадує волонтер, є населені пункти, де бойові дії й не припинялися. І коли в новинах кажуть, що був обстріл, то це може означати, що стріляли з семи ранку до десяти вечора. І загалом ТАМ нічого не змінилося. Минув рік, а у солдатів так само немає камуфляжу, недостатнє харчування, вже не кажучи про спецобладнання...

Волонтери згадують частину, де хлопці ходили у камуфляжних дощовиках — зверху на труси. І вони тими дощовиками дорожили, бо іншого камуфляжу не мали... Якось привезли в одну з частин допомогу, а назустріч вийшли не солдати — «ряжені», хто в чому... «Наш співробітник потелефонував, що його відправляють у зону бойових дій із «учебки», а опорядження ніякого, — розповідала кілька місяців тому голова профкому ТОВ «Керамейя» Ірина Меркун. — Ми зібралися, дістали бронежилет, привезли йому вже вночі, а він дякує зі сльозами, бо як це — їхати на війну незахищеним?..»

Зрозуміло, тоді все було непередбачуваним, до війни не готувалися. Але ж почався новий бюджетний рік, то де все заплановане? — запитують ті, хто своєю самовідданістю «латає» армійські дірки.

За час, що минув, уяснили: міноборонівські заяви про те, що всі вояки споряджені належним чином — це «дурилка» для далеких від ситуації. Бо те «належним чином» обумовлене стандартами ще радянських часів і зовсім не відповідає реальним потребам. Щоб було зрозуміліше: ті стандарти нагадують офіційно виписані колись стандарти потреб радянської жінки, якій призначалося щось на кшталт двох пар панчіх на рік; одного домашнього халата на три роки та подібне. Звісно, єдиний екземпляр форми міг би влаштувати бійця, якби він ночував у готелі, на блок-пост під’їздив на таксі, а там, звісно, — ніяких пострілів і обстрілів. Але в реальності, на жаль, усе не так.

Ніби позитив: поступово стандарти змінюються. «Зараз інші норми щодо взуття, — розповідає Андрій Букін. — Тепер держава зобов’язалася видавати одну пару зимового взуття на два роки та пару літнього — на півроку. Тобто, рахуємо, п’ять пар на два роки. Але ж видають одну пару на рік. Змінилися норми видачі одягу — раніше передбачався один камуфляж на рік, зараз — на півроку. Проте знайомі офіцери-артилеристи розповідають: залишилися на контракті, служать другий рік, і досі камуфляжу не отримали. Так і щодо харчування. Тобто норми змінилися, а от ситуація — та сама...»

Волонтер не нарікає на зменшення допомоги від населення. Всі розуміють: падіння валютного курсу, зниження життєвого рівня, психологічний самозахист... Але, окрім усього, є й падіння духу. Зокрема, й тому що Міноборони не демонструє зразка прозорості та некорумпованості. При цьому дехто поспішає висловити резон: під час війни армію критикувати не можна! Проте чи ж можна плутати армію з бездарними і нечистими на руку військовими чиновниками?

«Я — привид»

Він вийшов виступати на обговоренні фільму «Аеропорт». Військовослужбовець батальйону «Айдар» Євген Бондар, який приїхав до Сум у відпустку. Не втрималася, запитала, скільки йому років. «Двадцять два», — відповів Женя. На вигляд — хіба сімнадцять. «Хлопці — молодці, — коментував він дії «кіборгів». — Стояли до кінця, стояли за своє, щоб ось тут, удома, не стріляли...»

Сам він воює рік. Але офіційно, каже, лише два місяці: «Решту часу я був привидом...»

Оці численні «накладки» у ставленні держави до своїх захисників — річ образлива, — вважає Сергій Савченко, співзасновник благодійного фонду «Сагасітас-Україна», батько загиблого в АТО лейтенанта-десантника Максима. І проблеми з отриманням посвідчень, і перекручення термінів служби мобілізаційному духу не сприяють. «Треба виявити увагу до цих людей, показати, що держава піклується про них. Що вони потрібні не лише під вогнем із автоматами, а й тут, у цьому житті», — говорить Савченко. Наші захисники варті кращого ставлення, переконаний підполковник у відставці, адже вони витримують натиск і завдають втрат навіть розхваленим російським військовим спецчастинам.

Не може не дивувати підхід до мобілізаційного процесу. Багато років тому визнаний полководець Олександр Суворов сказав, що воювати треба не числом, а вмінням. Для сьогоднішньої армії цей вислів ще актуальніший. Але чи всі українські військовики це розуміють?

Учасник АТО сумчанин Олексій Макарюк переконаний: цивільного фахівця в армії потрібно використовувати з найбільшою користю для армії, відповідно, найкраще — близько до фаху. «А у нас на блок-посту піднімав-опускав шлагбаум кандидат медичних наук. Невже це найкорисніше його використання у військових умовах?»

До речі, пам’ятаєте обіцянку Президента Порошенка, що всі кадрові військові, які працюють у військкоматах, мають пройти службу в зоні АТО? Хтось щось чув про виконання цього наміру щодо тих, хто робить набір та «сортування» мобілізованих?..

Ми повсюдно визнали, що сучасна війна — передусім війна інформаційна і що цю війну Україна на першому етапі програла. Отже, потрібно створювати інформаційну армію і проводити політику державної інформаційної безпеки. Бажано, аби це теж робили фахівці. Проте наших журналістів мобілізують для стрільби зі звичайної, а не медійної зброї. Відомий сумський телевізійник Костянтин Єлишевич був узятий до війська три місяці тому. Народний депутат Олег Медуниця вирішив посприяти, аби журналіста використали з найбільшою користю. «У своїх переговорах я дійшов до заступника міністра оборони Петра Миколайовича Мехеди, — розповідає Олег. — Було зроблено запит на частину, виклик Єлишевичу для проходження тренінгів з інформаційної роботи. Але, як розповіли мені, командир частини того листа просто взяв і порвав».

Шостого червня, у День журналіста, прийняв присягу ще один сумський медійник, редактор сайта, давній керівник осередку Комітету виборців України й кращий сумський експерт із виборчих питань Олексій Захарченко. Цим «комп’ютером» теж планують «забивати цвяхи»...

Здавалося б, даними питаннями має опікуватися «длячогосьстворене» Міністерство інформації, у народі — МінСтець. Проте, як бачимо з останніх новин, міністр проводить інші потужні інформаційні акції: у Житомирі з дітьми учасників АТО робить відбитки долоньок жовтою фарбою на синіх футболках. Чудово, що ці знаки дитячої любові будуть передані батькам у військо. Але подібна акція — рівень місцевої громадської організації, а не міністерства. Відтак — просто спроба дешевого піару. Нагадаємо: на тлі невиграної інформаційної війни...

«Коловрат» буде!

До речі, про молодіжні організації. Сумський осередок ГО «Молодіжний націоналістичний конгрес» цього року водинадцяте проводитиме патріотичний наметовий табір для дітей і підлітків.

Уранці того дня, коли ініціатори табору повинні були виступити на прес-конференції, я отримала листа від Олександра Бойка: «Загинув Роман Атаманюк».

Хлопці прес-конференції не відмінили. Але спочатку говорили про двадцятип’ятирічного Романа, ідеального бунчужного табору. Сашко Бойко, колишній керівник організації, доброволець, поранений в АТО, — стриманіше; зовсім юний сучасний очільник ГО Мирослав Ольшанський — зі сльозами на очах.

Роман — доброволець в «Айдарі», потім боєць 93-ї бригади — був казали хлопці, еталоном відвертості, загостреного відчуття справедливості. Його гнітила недосконалість світу, саме тому пішов до війська.

«У «Коловраті» він слідкував за дисципліною. І багато хто пам’ятає його суворим. Він справді не на дітей — на нас міг подивитися так, що без слів ставало зрозуміло: щось робимо не так. При цьому мав вражаюче почуття гумору! Не часто його виявляв, але посмішка Романа була багато чого варта... Він був із тих, хто закриє собою дзот, хто поведе літак на таран. А життя його перервав мінометний обстріл. Тим часом штаб АТО того дня передав, що втрат не було...»

«Коловрат» — табір, що виховує патріотів. Принаймні закладає основи цього. Вишколи змінюються розвагами; може бути оголошений нічний алярм і табір вирушить у похід, а можуть підняти на нічне прибирання території, якщо в таборі насмітили... Хтось тут уперше чистить картоплю чи миє посуд, хтось уперше навчається лідерству, хтось — вирушає до нічного лісу. Але головне — атмосфера дружби, взаємопідтримки та українськості.

І цього року, кажуть хлопці, вони знову намагатимуться робити все, щоб виростали українці, схожі на Романа Атаманюка. Так, без нього буде важко, визнає Мирослав, бо замінити його неможливо. «Прямий, як рейка, — характеризує Олександр, — чесний, аж зуби зводить... Але трохи більше таких людей — і підлість у нашій країні не мала б шансу».

...Нещодавно сумчани повернулися з Тернопільщини, де виграли «іграшкову війну» на «Гурбах-Антонівцях». Нинішня найбільша в Україні теренова гра мала особливість: її присвятили пам’яті колишнього учасника «Гурб» Володимира Гарматія, загиблого під Луганськом. Можливо, «Коловрат» цього літа присвятять пам’яті Романа? Адже патріотизм формується не в кабінетах, а передусім ось так — із прикладів і пам’яті. А звідти, з кабінетів, просто мають підтримувати цей дух. Хоча, звісно, для цього потрібно, аби там, нагорі, теж сиділи патріоти...




Теґи

08.04.2017.
В Києві відбудеться презентація книги Лілії Мусіхіної "Коли захиталось небо, або V означає вільні"
28.03.2017.
В Києві відбудеться презентація книги Віталія Гайсенюка "Початок кінця. Москвофіли у Великій війні (1914-1918)